Традиційно вручення стало інтелектуальною подією, під час якої промовці (а це члени Ради премії, її лавреати та члени Фонду сприяння ініціативам «Дня») актуалізували питання української історії та сьогодення, які все ще мають отримати об’єктивне тлумачення і належну оцінку громадян.
Нагадаємо, відзнака супроводжується грошовим наповненням (а це 25 тисяч гривень), яке вже не вперше забезпечив Фонд сприяння ініціативам газети «День». Президент Фонду Микола ГРИЦЕНКО наголосив: «Приємно, що «День» навколо себе вже багато років гуртує таких совісних журналістів. І попередні, і цьогорічний лавреат абсолютно суголосні пам’яті великої людини — Джеймса Мейса». Голова Наглядової ради Фонду Михайло ПОЖИВАНОВ зазначив: «Я переконаний, що активна і чітка громадянська позиція притаманні всім лавреатам Премії. За всі роки існування Премії, під час трансформації суспільства, це допомагає формувати націю, відділяти зерна від полови. Дмитра я знаю заочно через його публікації, позиція його мені імпонує, тож я обома руками «за» його кандидатуру. А як політик, громадський діяч, хочу подякувати «Дню» і Ларисі Олексіївні, за те, що маю можливість долучатися до таких потрібних і важливих ініціатив. Бажаю, щоб так було завжди».
«КОЖНЕ СЛОВО І ГІДНА ПОЗИЦІЯ НАДЗВИЧАЙНО ЦІННА»
«Я думаю, що тим сильна багаторічна історія газети, що ми шукаємо аргументи для своїх позицій, і коли вони є, то це бачить і відчуває суспільство. Чому зрештою ми визначилися, що це Дмитро Десятерик? Передусім тому, що ми серйозно ставимося до тези, що культура визначальна. Культура народу стає зараз основним полем битви. Це й історичний наратив, і переосмислення традиційної культури, і модернізація національного характеру. Це все є в «Дні», але треба ще більше», — пояснила головна редакторка Лариса Івшина. «А коли ми говоримо про публіцистичність, хочу звернути увагу на фото в цьому залі. Багато років тому, коли вийшла книжка «День і вічність Джеймса Мейса», в редакцію приїхав Віктор Чорномирдін. Він розумів, які загрози несе правильна, принципова постановка питання для російського шовінізму, для мільйонних скелетів у їхніх шафах, — звернулася Лариса Олексіївна. — А поряд фото — це Дмитро Десятерик робив інтерв’ю з відомою польською режисеркою Аґнешкою Голланд, яка зробила доволі хороший фільм. Завдяки цій стрічці історія про Гарета Джонса добилася більшої авдиторії. Але тут є один важливий момент. Ми то добре знаємо, але завдяки роздрібненості української журналістської спільноти в суспільстві і світі мало хто знає, що власне «сценарій» найперше написав Джеймс. Саме в нашій газеті вийшла «Повість про двох журналістів». І коли Дмитро під час інтерв’ю запитав пані Аґнешку, чи вона знає щось про Джеймса Мейса, вона відповіла, що ні. Це і є конкуренція. Конкуренція першості, авдиторії, яка не дозволяє «розтягувати» своїх авторитетів, культурних діячів і міцно тримається за свою правду. Це має жити в пам’яті українців, які повинні розуміти, хто за них. Тому йдеться не лише про культурні, а й реально гостро публіцистичні статті Дмитра за цей рік. І битва, яка ще не завершена, — це Меморіал «Бабин Яр». Це дуже принципова історія. Джеймс із нами, і ми будемо стояти на цьому».
«Ми бачимо знову це велике співвідношення: скільки Гаретів Джонсів і скільки Волтерів Дюранті. І кожен «багнет» на захист правди, кожне слово і гідна позиція надзвичайно цінна, тому що це співвідношення має шанс колись змінитися, — переконана Лариса Олексіївна. — В таких принципових моментах голос Дмитра так зрезонував ще й тому, що в нього і до того був дуже стійкий і надійний авторитет компетентної й освіченої людини. І коли в «бійку» вв’язується хтось, хто вже має щось за собою, це, звичайно, звучить по-іншому. Тому всім слід готувати себе до того, що в нас дуже багато принципових подій попереду. Варто гострити свої пера і розум».
Чимало думок щодо вручення премії «День» уже опублікував (див. статтю «Українська позиція на культурному фронті»), а наразі — слово решті промовців. Вони брали участь у заході і через присутність у редакції, і через zoom-зв’язок, і заочно, через свої коментарі.
«ІЗ ІЗОЛЯЦІЇ НЕ БУДЕ ВИХОДУ, КОЛИ НЕ БУДЕ ТАКИХ ЛЮДЕЙ, ЯК ДЖЕЙМС МЕЙС»
Сергій ТРИМБАЧ, голова Громадської ради конкурсу з Премії імені Джеймса Мейса, лавреат Премії-2016, сценарист, кінокритик, історик культури:
— Я, на жаль, перебуваю в режимі самоізоляції зі зрозумілих сьогодні причин. Хоча я поки що здоровий, але мав певні контакти. В самоізоляції бути більш-менш нормально. Гірше, коли людина або навіть цілий народ перебуває в примусовій ізоляції. На жаль, таких народів на земній кулі чимало. Не лише українці запізнали таку трагічну ситуацію. Але з цієї ізоляції не буде виходу, коли не буде таких людей, як Джеймс Мейс. Причому Мейс — людина, яка всю нашу історію побачила з іншої точки зору, яка була суголосна, наскільки я розумію, його власній. Тобто його внутрішній біль, розуміння тих народів, до яких він належав, дозволило йому зрозуміти трагедію українців. І не просто зрозуміти, а зробити так багато. Це приклад того, як одна людина може прояснити мізки мільйонів, дати певний дороговказ для поруху з цього режиму ізоляції, коли їх навіть від власної історії ізолюють, знайти хід і порух до розуміння і пізнання власної історії. Тому ім’я Джеймса Мейса для українців, я певен, завжди буде святим. І прекрасно, що є Премія імені Джеймса Мейса.
Людина, яку сьогодні винагороджено премією, належить до близької мені професії кінокритики, кінопубліцистики. Я повинен сказати, що ця професія не всіма поважана, в зокрема й кінематографістами. Наприклад, два-три роки тому спалахнула дискусія, коли один чиновник оголосив, мовляв, що ті кінокритики, це, як бабусі біля під’їзду на лавочці, щось говорять, цікаве лише їм. Вони не рухають кіно. Насправді зовсім свіжі приклади: 90-ті роки, нульове десятиліття, коли українська кінематографія була значною мірою просто понищена, хто тримав рівень, хто постійно нагадував і розробляв певні концептуальні засади кінематографа? Це українські критики. Досить згадати, скажімо, журнал «Кіно-коло» на чолі з Володимиром Войтенком. Він значною мірою підготував оте покоління, яке почало входити в кіно вже на початку минулого десятиліття. Є іноземний досвід, коли французька «нова хвиля», яка просто зробила переворот у світовій кінематографії, розпочалася з кінокритиків. Вони почали нарощувати цю хвилю, і самі критики потім стали за режисерські пульти.
Тож якщо ця професія дається в руки гідним людям, то можна зробити дуже багато не тільки для екранної культури, а й для суспільства в цілому. Тому що кінематограф нагадує і про цінності власне людські, справжній кінематограф стверджує ці цінності. Тому це складна професія — кінокритик, кінопубліцист. Людина, яка поєднує глибоке знання кінокультури і культури в цілому і разом із тим вловлює інтуїції суспільства, його актуальні потреби, і виражає це в конкретних текстах. Я в цьому разі говорю про Дмитра Десятерика. Саме він удостоєний Премії імені Джеймса Мейса і, на мій погляд, цілком заслужено. В нас із паном Дмитром не завжди збігаються естетичні смаки. Але не збігаються, я смію думати, тому що в кожного з нас є своя, не позичена позиція.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК: Для мене головний урок Джеймса Мейса полягає в тому, що без чіткої етичної позиції неможлива ані якісна журналістика, ані гідне вшанування пам’яті жертв наших трагедій. Тож я, як українець, безмежно вдячний панові Джеймсу за те, що він зробив для моєї, тобто для нашої з ним України.
І як журналіст я вдячний газеті «День», у якій я працюю вже понад 20 років, за цю премію, за те, що маю можливість вільно висловлювати свою думку, і за те, що я маю можливість писати тут тексти, за які мені не соромно
Зокрема гідна поваги позиція Дмитра — він кинувся в бій щодо справи, пов’язаної з формуванням меморіалу «Бабин Яр». Здавалося б, чому кінокритику в це втручатися? Але тут якраз і виявився цей публіцистичний талант і мужність громадянина Дмитра Десятерика говорити правду. Правду, яка далеко не всім подобається. Дмитре, я вітаю вас з цією нагородою. І думаю, що вона допоможе вам відчувати і свою правоту, і те, що ви щось робите правильне, достойне, корисне не просто для себе, а й для української громади в цілому.
«ПОЧИНАЮЧИ З 2014 РОКУ ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІЯ НАБУЛА НА СТОРІНКАХ ГАЗЕТИ ОСОБЛИВОЇ АКТУАЛЬНОСТІ»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, член Громадської ради з присудження Премії імені Джеймса Мейса:
— Газета «День» уже чверть століття присвячує свої шпальти забутим сторінкам вітчизняної історії. Чільне місце серед них посідає проблематика Голодомору. На цю тему газета опублікувала немало моїх статей, після чого була видана книжка російською мовою, а далі перекладена на румунську, вірменську та польську мови. Проблематика Голодомору особливо виразно зазвучала в газеті після того, як Джеймс Мейс став її штатним співробітником, яким залишався до своєї передчасної кончини, тобто протягом восьми років.
Уже 12 років газета нагороджує Премією імені Джеймса Мейса журналістів, які відзначаються талановитими матеріалами просвітницького характеру, присвяченими історичній і культурній тематиці. Починаючи з 2014 року вітчизняна історія набула на сторінках газети особливої актуальності. І це не випадково, адже в нас бажають відібрати нашу історію, культуру, бажають переконати українську громадськість, що українці і росіяни — це один народ.
Напередодні чергових роковин Голодомору ми розглядали кандидатуру журналіста, якому може бути присуджена Премія імені Джеймса Мейса. Думаю, що на таку відзнаку заслуговує Дмитро Валентинович Десятерик, який працює у відділі культури газети «День». Багато років я стежу за його публікаціями, присвяченими проблемам кінематографії. Звичайно, він не обмежується рамками газети, часто виступає на радіо і телебаченні, присутній на популярних сайтах інтернету.
«МИ МАЄМО ВЧИТИСЯ ПАМ’ЯТАТИ СВОЇ ТРАГЕДІЇ І МАЄМО ЗАЛУЧИТИ ІНШІ НАРОДИ ДО НАШОЇ КОЛЕКТИВНОЇ ПАМ’ЯТІ»
Наталія IЩЕНКО, журналістка, лавреатка Премії імені Джеймса Мейса-2017:
— Чомусь щодо Бабиного Яру і трагедії Голокосту українцям намагаються прищепити почуття провини за те, що відбувалося. За те, що вони спостерігали в себе на території, а не в своїй державі. Голокост і Бабин Яр як частина цього явища — це не були діяння Української держави, але чомусь дуже хочеться звалити на українців цю відповідальність за те, що робила взагалі інша держава. Як держава Україна може тільки співчувати, але не вважати себе в чомусь винною, як хочуть автори багатьох таких наративів.
Щодо самого Бабиного Яру. Всі знають, що там гинули і українці, і представники інших національностей, а чомусь це відсувається на маргінес і виглядає, що ці жертви не такі важливі. Це неправильно і має бути мужність українців вказати, що меморіал має бути для всіх тих, хто був убитий у Бабиному Ярі. Не применшуючи трагедію єврейського народу, але водночас не применшуючи і трагедію представників усіх інших народів, які зазнали жахливих тортур у цьому трагічному місці.
Ми маємо пам’ятати — але з погляду Української держави й українців. Ми маємо осмислити, зробити висновки і, якщо буде доказ, засудити тих, хто підтримував нацистів. Але ми маємо пам’ятати ті жертви, яких зазнала Україна в Другій світовій війні, і не може бути так, що пам’ять одного народу ми вшановуємо і будуємо меморіали, а пам’ять інших народів, які загинули поруч, забуваємо. Меморіал має бути комплексним. І має бути діалог усіх постраждалих народів.
Водночас нам треба вчитися в єврейського народу. Справді єврейський народ найбільше постраждав у Другій світовій війні, тому що проти них було вчинено геноцид, який ми знаємо як Голокост. Це просто неймовірна трагедія. Але ми маємо вчитися того, що євреї пам’ятають про це. Вони інституціоналізували свою пам’ять, назвали цю трагедію Голокостом і весь світ знає про цю трагедію і визнає її. Щодо нашого Голодомору попереду в нас дуже багато роботи, яку почав Джеймс Мейс, але ми ще її не закінчили. Мені здається, це такий урок, що ми маємо вчитися пам’ятати трагедії, які були в нашого народу, і ми маємо інші народи якось залучити до нашої колективної пам’яті. Щоб усі знали, що з нами відбулося, чому ми такі, як є зараз.
Лариса ІВШИНА: …Чому зрештою ми визначилися, що лауреат 2020 — це Дмитро Десятерик? Передусім тому, що ми серйозно ставимося до тези, що культура визначальна. Культура народу стає зараз основним полем битви. Це й історичний наратив, і переосмислення традиційної культури, і модернізація національного характеру. Це все є в «Дні», але треба ще більше!..
Наратив про «братські народи» просто вщент розбивається, коли ми розуміємо, що Голодомор — це була московська політика проти українців. Але без поєднання громадського руху, руху інтелектуалів, держави нічого не буде.
«ТРЕБА МАТИ МУЖНІСТЬ, ЩОБ ГОВОРИТИ ПРАВДУ»
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор, публіцист, лавреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:
— Передусім хочу привітати Ларису Олексіївну і «День» із черговою премією імені Джеймса Мейса. Я радий, що цю премію отримав журналіст, який, крім інших, займається доволі непростою проблемою — проблемою Бабиного Яру. Тут уже цілком справедливо говорилося, що, на жаль, трагедію Бабиного Яру часто намагаються представити як трагедію одного народу і провину за неї перенести саме на український народ, який проживає на території, де відбулася ця трагедія. Але я хотів би нагадати, що трагедія Бабиного Яру розпочалася задовго до 1941 року. Саме там ховали людей, які загинули під час Голодомору, і, на жаль, про це чомусь у нас не особливо говорять. Далі я хотів би відзначити, що коли прийшли німецькі нацисти, вони проводили політику, яка зводилася до того, що треба знищувати тих людей, які є непотрібними, «унтерменшами». Такими «унтерменшами», які загинули в 1941 році спочатку в Бабиному Яру, були психічно хворі люди, також там загинуло багато ромів. І я вже не кажу про українців, адже на них теж дивилися як на «унтерменшів», людей, які не повинні жити на цій землі. Планувалося, що Україна буде заселена «істинними арійцями», а українці будуть виконувати якусь хіба що підсобну роль. У Бабиному Яру також загинула Олена Теліга, було розстріляно чимало українських націоналістів, тобто це є трагедія різних народів, різних суспільних прошарків. І на цьому хотілося б акцентувати увагу.
Я дякую сьогоднішньому лавреату за те, що він цю проблему порушує і говорить, як на мене, доволі сміливі речі. Бо я розумію, що є багато ЗМІ, які намагаються цю проблему подавати однобоко. І треба мати мужність, щоб говорити правду.
«НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ — ТЕ, ЩО МАЄ БУТИ ОСНОВОЮ ПОБУДОВИ ДЕРЖАВНОСТІ»
Валентин ТОРБА, вебредактор «Дня», лавреат Премії імені Джеймса Мейса 2014 року:
— Премія імені Джеймса Мейса має особливе значення як для держава Україна так і для українців, як громадян. На жаль, не всі усвідомлюють зміст цього терміна — «громадянин». Від того часто відбуваються безвідповідальні рішення, зокрема на виборах. Але національна пам’ять — це те, що має бути основою побудови державності. Ізраїль відродився (!) на пустелі. Як і його мова. Ми живемо на родючій землі з глибинною історією. Ми — українці — дали опір страшенному агресору. А значить, подолаємо і наступні виклики, які неодмінно будуть. Національна пам’ять — це не лише здобутки. Це і наші біди, усвідомлення, хто є нашим ворогом.
Газета «День» має місію — нести спогади й інтелектуальні надбання. Дмитро Десятерик людина унікальна. Унікальна в своєму творчому підході до бачення наших реалій. Не будемо класичну фразу — без витрат на культуру немає сенсу витрачати кошти на війну. Дмитро Десятерик і є носієм нашої культури.
«Я ОБРАВ СВОЄ. ПРОСТО НЕ МІГ ІНАКШЕ»
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, лавреат Премії імені Джеймса Мейса-2020:
— Отримати Премію імені Джеймса Мейса — для мене і велика честь і несподіванка. Чому несподіванка? Люблю чіткість визначення жанрів. Премія передусім за публіцистику, передовий край журналістики. Правильно сказав пан Сергій: кінокритик і раптом публіцистична премія. Що це за парадокс? Я значну частину свого життя був шанувальником чистого мистецтва. Це, мабуть, переживання травм, завданих радянською ідеологією, коли мистецтво було зобов’язаним писати про народ і партію. І ось чисте мистецтво. Здавалося б, пиши собі про високі матерії. Але я кінокритик. А кіно — це мистецтво масове. Воно, може б, і займалося чистою естетикою, але навіть найбільш елітарний фільм — це все одно і економіка, і ідеологія, і соціальні моменти. Тому що це масове мистецтво, це виробництво, воно зачіпає інтереси мільйонів людей, воно цікаве мільйонам людей. І саме тому чисто кінокритиком у цьому лишатися неможливо.
І, звісно, коли ти бачиш щось, що тебе обурює, то ти про це пишеш. Історія з моєю низкою статей про ситуацію довкола меморіалу «Бабин Яр» почалася, якщо вже дивитися вглиб, доволі давно. Мені завжди було тісно в рамках якогось одного жанру і спрямування. Спасибі пані Ларисі, яка це теж розуміла, і вона дуже давно мені запропонувала вести власну колонку — суто публіцистичну. Колонку есеїв, висловів на найширше коло тем. Я назвав її доволі смішно — «Хроніки целюлози». Це такий «гугловий» автоматичний переклад «Кримінального чтива» Тарантіно. Тобто це був такий довколакінематографічний жарт. Але насправді вони вилилися в хроніки нашого часу, пропущені, звісно, через мої очі і сприйняття.
І це стовідсотково спрацювало, коли почалася ця ганебна ситуація з Хржановським. А почалася вона ще тоді, коли він уперше ступив на українську землю і знімав свій, активно розкручений російською кінокритикою, проєкт «Дау». Цей проєкт у певному сенсі знаковий. Майбутні історики, які писатимуть про історію нашого кіна, думаю, не обходитимуть його увагою. Тому що це по суті абсолютно колоніальний сюжет. Це пани в «коркових шоломах», які приїжджають на територію, яку досі вважають своєю колонією, і користуючись колоніальними, ганебними методами, знімають щось таке на кшталт «чистого мистецтва». Мовляв, він так бачить. Він так бачив, що на цьому проєкті коїлися мерзенні речі, про які багато було сказано: і з обманом, і з аб’юзом (насильством. — Ред.) щодо жінок, і з експлуатацією дітей, і ще казна з чим. І коли цей фільм був відзнятий, мабуть, була надія, що все це забудеться: «ось зараз ми покажемо цей грандіозний твір і нас вшанують». Ні, якщо людина починає навіть свою роботу в мистецтві ось так, то можна бути певним, що вона такими ж самими методами працюватиме і в інших галузях, куди б її не поставили і не запросили.
І тому коли цього безпринципного, я вважаю, режисера запросили робити меморіал «Бабин Яр», і він висунув свої «концепції» і «погляди» — атракціон там збирається робити, це для мене було водночас і обурливо, і глибоко логічно. Звісно, я не міг пройти повз це і просто взявся про це писати. Тому що хто, як не я?
Це мені коштувало стосунків зі значним колом моїх колег по цеху. Здебільшого в іншій країні. Я, як і значна частина жителів України, маю ще якісь сентименти з минулого у вигляді людських зв’язків із Росією. Але настав час обирати і, на жаль, мої колеги обрали там те, що вони обрали. А я обрав своє. Просто не міг інакше.
Хочу звернутися до історичного моменту. Ми сьогодні говорили про Бабин Яр, те, що робила окупаційна влада. Вдумайтесь: у Бабиному Яру стоїть оцей радянський пам’ятник. Одна єврейська письменниця, публіцистка Залця Ландман, переклад книжки якої нещодавно випустили в Чернівцях, називає його просто жахливим. Якимсь абстрактним «радянським громадянам». Це була свідома політика радянської влади, яка начебто «боролася з нацизмом», була «проти всього поганого за все хороше». Але вона свідомо замовчувала цю трагедію, так само як і замовчувала трагедію Голодомору. Вона поставила цей жахливий пам’ятник. І що ми бачимо сьогодні? Знову приїжджає якийсь «емісар» з Росії і знову намагається поставити там пам’ятник. Це що таке? Тобто ми ходимо по проклятому колу і ганяємося за власним хвостом? Як це пояснити?
Не знаю, хто що може зробити. Я роблю те, що я можу. Якби всі, кому ця тема небайдужа, робили те, що можуть, то я думаю, що в нас цієї проблеми не було б. Але це, зрештою, тема окрема, величезна. Думаю, я ще про неї напишу.
А зараз хочу більше зосередитися на моєму видатному колезі, якого, на жаль, уже давно немає з нами, світла йому пам’ять. На Джеймсі Мейсі. Мені випало працювати в одній редакції з ним. І вже тоді він був абсолютно легендарною особистістю. Найбільше в його біографії вражає те, що він переїхав до України, коли в нас усе тільки починалося, коли ще не було відомо, яким шляхом ми підемо. Він замість розвиненої американської демократії обрав наше, геть незріле суспільство, яке тоді не усвідомлювало ні власної гідності, ні глибини травм, йому заподіяних. Він мав мужність і талант говорити про ці травми, колосальні переломи нашої колективної свідомості. І робив він це і на Заході, і в Україні, причому в самій Україні, будьмо чесними, до Голодомору здебільшого було байдуже — більшості політикуму і населення. Була меншість, яку ця тема дійсно обходила і тривожила.
Два моменти, які найбільше мене зачіпають у тому, що він говорив. По-перше, його концепція постгеноцидного суспільства. Якнайвичерпніше це поняття характеризує причини наших негараздів. Бо поки ми не зрозуміємо масштабу завданих нам травм, ми до того часу не зможемо мати той проєкт майбутнього, який нам насправді потрібен. По-друге, він казав: «Ваші мертві вибрали мене». І це ж не красива фраза — він дійсно дав голос мільйонам замордованих диктатурою.
Тому для мене головний урок Джеймса Мейса полягає в тому, що без чіткої етичної позиції неможлива ані якісна журналістика, ані гідне вшанування пам’яті жертв наших трагедій. Тож я, як українець, безмежно вдячний панові Джеймсу за те, що він зробив для моєї, тобто для нашої з ним України.
І як журналіст я вдячний газеті «День», у якій я працюю вже понад 20 років, за цю премію, за те, що маю можливість вільно висловлювати свою думку, і за те, що я маю можливість писати тут тексти, за які мені не соромно.
