Після «турбулентної» ліквідації окремих міністерств Cлуга народу вирішує цієї осені воскресити Міністерство аграрної політики, але з новими функціями. Виявилося, що ліквідація галузевих органів управління не розв’язує проблем економіки, а навпаки, їхні кількість і складність зростають. До речі, в колишньому міністерстві не було навіть маленького сектору аграрної політики.
І cьогодні триває полеміка щодо організаційних варіантів його відновлення. Цікавим є нещодавній діалог між колишньою заступницею міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Інною Мєтєлєвою з президентом Українського клубу аграрного бізнесу (УКАБ) Алексом Ліссітсею. Головний їхній висновок — до цього часу відсутня стратегія розвитку сільського господарства та поселенської мережі й відповідно не сформульовані її цілі. Алекс Ліссітса вбачає дві головні функції майбутнього Міністерства аграрної політики: а) сформувати агрополітичні цілі, які включатимуть розвиток сільських територій, захист навколишнього середовища, прикладну аграрну освіту і науку й відповідно сприятимуть експорту аграрної продукції; б) чітко визначитися з виконавцями, щоби реалізовувати ці цілі. Завершився діалог диспутом про майбутнє сільського господарства — воно за експортом інновацій щодо точного землеробства при виробництві практично повністю автоматизованого або механізованого зернового господарства, які продукуються великими аграрними компаніями на суцільно розораних українських землях, включаючи землі зниклих сіл та хуторів. Так що аграрна політика, як видно із диспуту, буде підпорядкована інтересам декількох сотень власників великих агрохолдингів.
Нагадаємо, основна функція міністерств сільського господарства в розвинутих країнах — створення умов для прибутковості аграрної діяльності в усіх галузях сільського господарства незалежно від розмірів підприємств та їхньої спеціалізації. Для виконання цієї функції організовують постійний моніторинг економічного становища первинних виробників та внутрішнього і зовнішнього ринків, на базі якого визначаються основні напрямки аграрної політики з механізмами її реалізації. Активну участь у розробці аграрної політики беруть також професійні та міжпрофесійні організації з узгодження цін, асоціації виробників, торговельні кооперативні фермерські об’єднання та інші спільноти.
Для України від самого проголошення незалежності стояло завдання — адаптуватися до світового ринкового середовища. Точніше — знайти своє достойне місце в міжнародному розподілі праці таким чином, щоб досягти повної зайнятості сільського населення, зростання доходів фермерів за обов’язкового дотримання екологічних обмежень. Ось чому, до прикладу, в деяких країнах Європи законодавчо змушують фермерів у структурі посівних площ значну їх частку відводити під багатолітні трави (корм для худоби) та озимі зернові, як культури, які більшу частину року утримують дернину, щоби протистояти ерозії ґрунтів. Простіше, Україні необхідно узгодити зі світовим товариством (або довести в ринкових баталіях доцільність) такої структури посівних площ, яка забезпечила б стабільний розвиток фермерства, зайнятість населення (виробництво зернових до 40 разів менш трудомістке, ніж, наприклад, садівництво, ягідництво, хмелярство, молочне скотарство та інші аграрні галузі) й нарощувати родючість або хоча б її не втрачати. Проте Україна без ознак наявності стратегії розвитку стала спеціалізуватися на переважно в найменш трудомістких галузях (виробництво зернових та олійних культур), що призвело до масового безробіття на селі, міграції населення та пошуку кращої долі за кордоном. Це півбіди для країни.
Найбільша біда — непомірно висока розораність земель, яка досягає в Україні майже 80%, тоді як у середньому в країнах світу менше ніж 30%. Майже 63% ріллі мають схил понад 1 градус, у тому числі 22% — понад 3 градуси, відтак понад 50% ріллі — еродовані. Звідси понад 160 млн т становлять щорічні втрати ґрунту, в тому числі 5,5 млн т гумусу. Із втратою ґрунту змивається у водойми понад 50 тис. тонн поживних речовин (NPK) на суму понад 1 млрд грн. За величезних обсягів експорту сільськогосподарської продукції — сировини для розвинутих країн для подальшого нарощування доданої вартості Україна вивезла (2018 р.) 1,9 млн т поживних речовин (NPK) із зерном, олійними культурами та шротами на суму 38 млрд грн. До валового виробництва зерна й соняшнику додається також побічна продукція (солома), в якій міститься близько 4 млн т поживних речовин на суму понад 70 млрд грн. Значна частина побічної продукції спалюється на полях, експортується у вигляді пелетів як дешеве й екологічне паливо для європейців тощо. На сьогодні Україна за розміром експорту в розрахунку на 1 га ріллі (показник продуктивності) опинилася в другій сотні країн, а за абсолютними обсягами — у третій десятці. Так що «чемпіони» з експорту продовольства, про що постійно говорять колишні й сьогоднішні керманичі країни, повинні в майбутній стратегії нового Міністерства аграрної політики передбачити зменшення розораності земель до 50% (вивести із активного обробітку не менше, як на 10 млн га ріллі), щоб не дійти до стану екологічної катастрофи — втрати родючості ґрунтів, забруднення навколишнього середовища хімічними речовинами, важкими металами (кадмій, свинець, ртуть та ін.) з кумулятивним накопиченням пестицидів тощо.
Ще дві проблеми стоять на заваді розвитку сільського господарства з процвітанням сільської місцевості. По-перше, це повна відсутність елементарного порядку в економічних відносинах між учасниками продовольчого ланцюгу (первинні виробники, переробники, зберігання, транспортування, реалізація). Нікого за всі роки незалежності не цікавить відсутність ринкових відносин: реалізаційні ціни для середніх та дрібних підприємств є нижчими до двох-п’яти разів від середнього їх рівня в країні, хоча за якісні показники різниця в цінах може досягти 20 — 30%. Все це похідні наслідки відсутності дієвого моніторингу технологічних витрат і дотримання прозорого розподілу доданої вартості між учасниками ринкової взаємодії на продовольчому ланцюгу — від виробника до споживача. Відповідно відсутні угоди, скажімо, між первинним виробником, переробними підприємствами й торгівлею, а якщо є ці угоди, то за відсутності інформації про об’єктивні технологічні витрати, додана вартість «перекочовує» до сильнішого учасника продовольчого ланцюга. Паралельно з цим, наприклад, у розвинутих країнах світу процес виробництва та його кредитування розпочинається після укладення угод щодо руху продовольства від первинного виробника зі зміною власності на кожному етапі її проходження по продовольчому ланцюгу на кінцевого споживання. В українській ситуації, коли на останніх стадіях продовольчого ланцюга торгівля забирає основну частку доданої вартості за відсутності укладених угод між агентами ринкової взаємодії, нерідко темпи зростання цін на продовольство перевищують темпи росту доходів населення. До речі, за даними ФАО, Україна 2019 р. порівняно з 2000 р. посіла 22-ге місце серед країн світу за темпом росту цін на продукти харчування (зростання в 7,37 разу) й опинилася в когорті таких країн, як Замбія, Ефіопія, Казахстан, Ліберія, Гана, Гаїті, Кенія, Мозамбік тощо. Тоді як у 97 країнах світу за цей період ціни на продукти харчування зросли лише до 1,1—2 разу. Така негативна для України закономірність спостерігається протягом усіх років незалежності. Проте ні один уряд країни не цікавить цей негативний для розвитку економіки сумний факт, який призводить до зниження рівня споживання окремих продуктів харчування, особливо найбіднішими верствами населення.
Друга проблема, яка створюється управлінцями вищого ешелону влади. Це політичний пряник — за амбіцій незмінним є постійне бажання підвищувати рівень заробітної плати протягом усіх років незалежності без урахування темпів росту продуктивності праці. За відсутності прозорості економіки виробництва, а саме: витрат у сфері виробництва, зберігання, транспортування, переробки і транспортування продовольства до споживача, яка має місце за ігнорування організаційного налагодження служби моніторингу, підвищення заробітної плати призводить до такого ж зростання цін на продовольство. Наприклад, 2019 р. порівняно з 2010 р. сукупні витрати населення України зросли в 3,1 разу, а ціни на хліб та хлібобулочні вироби зросли в 3,1 разу, масло вершкове — 2,9, молоко, сири, сало, м’ясо та м’ясопродукти — у 2,6 разу тощо. За цей період сукупні витрати на харчування скоротилися лише на 3,4 відсоткових пункти і склали 2019 р. 46,6% сукупних доходів, а значна частка населення, яка на харчування витрачає понад 50% своїх сукупних доходів, стає ще біднішою. Тоді як, скажімо, наші сусіди (Росія та Білорусь) витрачають на харчування на 10—15 відсоткових пунктів менше своїх доходів, аніж Україна. Європейські ж країни за росту сукупних доходів на рівні України (2,5—3,5 разу) скорочували витрати на харчування до двох разів, які на сьогодні становлять 12—18% сукупних доходів населення.
Не стала винятком діяльність нової влади щодо підвищення заробітної плати, а не розробки шляхів щодо стабільного досягнення ефективного розвитку економіки. Дотримуючись передвиборчих обіцянок подолати бідність, Президент Володимир Зеленський зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт № 3963 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з пропозиціями: «трішки підтримати» — підвищити розмір мінімальної заробітної плати з 1 вересня до 5 тис. грн у місячному розмірі, 2021 р. — спочатку до 6 тис. грн, а потім до 6,5 тис. грн. Кабінетом Міністрів України визначено основне джерело фінансування таких змін — це економія на обслуговуванні державного боргу. Результатом такого підвищення має стати також зростання заробітної плати працівників бюджетної сфери, посадові оклади яких тарифною сіткою прив’язані до мінімальної зарплати. Такому підвищенню різні експерти, аналітики й особливо Кабінет Міністрів України приписують чудодійну властивість — це сприятиме виведенню із тіні зарплат українців, зменшенню відтоку людського капіталу за кордон, зменшенню рівня інфляції, підвищенню рівня життя населення, тож, як наслідок, успішною стане боротьба з бідністю, нерівністю за статками в суспільстві та іншими соціальними викликами. Фантастика! Майже 30 років в Україні зростали доходи населення шляхом проведення лише адміністративних заходів, особливо перед виборами (2008 р, наприклад, на 50,4% до попереднього року), але наведені вище проблеми не зникали. Щоправда, голова Нацбанку Кирило Шевченко заявив, що підвищення «мінімалки» в Україні до 5 тис. грн на місяць чомусь не буде мати негативних наслідків для економіки і не призведе до зростання цін. Мабуть, тому така впевненість, що підвищення заробітної плати зроблене за подачею Слуг народу і тому не буде підпорядковане попередній 30-річній тенденції до зростання цін та інфляції.
Нагадаємо лише: щось подібне запроваджував шотландський фінансист та автор так званої системи Ло Джон Ло (1671—1729), який проводив реформу у Франції, за якою в основі постійного процвітання економіки лежить достаток кредиту і паперових грошей. Його реформа закінчилася високою інфляцією з фінансовим крахом Франції. До речі, 2019 р. за рівнем інфляції цін на продукти харчування Україна посіла 26-те місце серед країн світу. Тож залишимо без уваги такий метод розв’язання соціальних проблем населення за допомогою паперових грошей. Звернімося до мудрих, які обґрунтовували джерела до зростання рівнів заробітної плати.
Незалежно від країни, економічного режиму та інших соціально-політичних критеріїв існує визначене погодження щодо поняття справедливого розподілу, з яким рахуються і в капіталістичних державах. Поряд з цим існує і справедливість розподілу, коли доходи розподіляються відповідно до вартостей, які створені працею, тобто відповідно до продуктивності праці. Завдання політики доходів ще 50 років тому сформулював французький економіст Ліонель Столерю: 1) протидіяти будь-якому інфляційному способу розподілу доходів; 2) здійснювати справедливу рівновагу між вимогами, які властиві кожній окремій категорії працівників, та вимогами суспільства, оскільки працівники тієї чи іншої галузі дедалі гірше ставляться до розриву між власною заробітною платою і заробітною платою таких самих працівників, тільки в інших галузях. На макро- та мікрорівні політика доходів, скажімо, в Голландії, така — змінювати темп росту заробітної плати в незначному розмірі лише залежно від різниці між національною продуктивності праці та рівнем її в галузі; у Скандинавських країнах — у відповідній пропорції до темпу підвищення заробітної плати в приватному секторі; в Англії — індикативні норми (3—3,5% за рік) підвищення різних доходів; у Франції — визначення загального підвищення державних витрат на заробітну плату; у США — ув’язувати рівень заробітної плати з продуктивності праці тощо. У Радянському Союзі на 1% росту продуктивності праці допустимий рівень зростання заробітної плати становив 0,8%. Не будемо уточнювати про методи групового заохочення в США до високопродуктивної праці: участі в зростанні обсягу продажу (план Скенлона), участі в рості чистої продукції (план Раккера), розподілу вигод від підвищення продуктивності праці на основі застосування багатофакторної моделі виміру продуктивності, за якою матеріальне заохочення здобуває той чинник (працівники, капітал, управління), який забезпечує приріст прибутковості.
Особливістю застосованих систем оплати праці є комплексний розгляд економічних систем і як вони функціонують технологічно та організаційно. Наприклад, імпорт електроенергії із Росії гальмує розвиток власної енергетичної галузі з усіма наслідками: безробіттям, зниженням податкових відрахувань, купівельної спроможності населення в регіонах розміщення енергетичних потужностей тощо. Тобто по кровоносній ринковій системі розтікаються енергетичні ресурси, а у зворотному напрямку, включаючи державний бюджет, надходять фінансові ресурси. За державного втручання в якусь одну частину економічної системи необхідно відстежувати його вплив на наступні її сегменти. Якщо, скажімо, підвищувати заробітну плату, то необхідно знати, в яких пропорціях вона розміститься у витратах на наступних етапах економічної системи і наскільки буде доступним продовольство для всіх верств населення. Про безперспективність розв’язання проблем шляхом лише одного підвищення заробітної плати показує така статистична інформація: за росту сукупних доходів населення 2019 р. порівняно з 2010 р. у 3,1 разу споживання м’яса, молока, яєць залишилося незмінним, а споживання інших продуктів скоротилося: рослинної олії — на 22%, картоплі, риби, цукру, хліба й овочів — на 7 — 20%. Бажаний результат збагачення українців представлений збільшенням прибутків у неконтрольованій державою торговельній мережі. Пригадую, як 1998 р. готувалася постанова Кабінету Міністрів України щодо допомоги товаровиробникам — надання 80 млн грн на запчастини. Тоді ж виявилося, що підприємства сільськогосподарського машинобудування на упередження розробили новий прейскурант цін на запчастини, якими вся ця допомога перекочувала би до них. Так само з пільговим кредитуванням — банки змушували первинних виробників переоформляти кредитні договори зі значно вищими відсотковими ставками за їх користування. Перелік таких «економічних нововведень» можна продовжити. Все це результат відсутності моніторингу витрат на продовольчому ланцюгу, про що ми вже згадували на початку. Тут доречно навести як приклад просту арифметичну задачу 5 класу про рідину: одним краном бочка наповнюється, а двома витікає. Необхідно чітко відрегулювати ці крани, щоб, скажімо, наповненість бочки рідиною була незмінною. Так само в економіці — необхідно знати, скільки учасників беруть участь у ринковій взаємодії, скажімо, при виробництві молока, його переробці, зберіганні, транспортуванні та реалізації. Якщо керувати лише рівнем заробітної плати, то результатом буде сільське господарство України в такому становищі: поголів’я корів протягом 30 років знищується, споживання молока скорочується, а реформатори до цього часу удосконалюють законодавство про якість молочних продуктів. Якщо ж знати вартість кожного продовольчого товару на всьому технологічному ланцюгу, ринкові ціни в регіональному аспекті, різні види дотацій та пропорції розподілу доходів між первинними виробниками, переробкою і продавцями, то це будуть країни ЄС, США, Канада й інші передові країни світу.
Шлях до Європи дуже короткий — це чіткі відомості технологічного й організаційно-економічного характеру про кожен продовольчий підкомплекс та особливості формування вартості в ньому. На жаль, кожна нова влада ігнорує будь-які згадки про необхідність простого — знати вартість продукту, сировини, послуг і яким чином розподіляється додана вартість на продовольчому ланцюгу. Відповідно, законодавчі потуги влади без розуміння проблеми та відсутності прозорості економіки виробництва не приносять користі Україні та її громадянам. Така гірка правда про нашу неіснуючу стратегію розвитку і розмови про досягнення економіки в недалекому майбутньому з новим аграрним міністерством чи без нього.
