Тяжелые исторические поражения дают потомкам шанс в дальнейшем избегать их. Но при одном непременном условии: несмотря на то, что приятнее, удобнее, даже «слаще» вспоминать и читать страницы победные, славные, «солнечные» — на самом деле жизненно необходимо для будущего Украины знать, причем как можно глубже, не поверхностно, а в деталях (в которых, как известно, довольно часто скрыта сама суть дела), причины — нередко неявные, не бросающиеся в глаза — прошлых неудач и просчетов. «Переиграть» заново историю, конечно, нельзя, трагедии 100-летней давности останутся навсегда именно трагедиями, но возможно, и необходимо усвоить соответствующие, крайне жесткие уроки. В противном случае история, по точному выражению Василия Ключевского, будет наказывать недобросовестных учеников розгами — а отнюдь не двойками в ее «школе». И с большой степенью вероятности будет наказывать еще и большой кровью.
Упорная борьба, вдохновенные победы и, наконец, драматическое, горькое поражение Украинской Народной Республики в 1918 — 1921 годах дает огромный, даже колоссальный материал для таких уроков. Обретение государственности казалось порой вполне реальным, зримым, близким — однако не суждено... Почему? Почему, казалось, все и вся объединилось против УНР — и недальновидность (мягко говоря) руководителей, и ненадежные партнеры и союзники (включая крайне неблагоприятную для Украины геополитическую ситуацию на мирной конференции в Версале, осложненную к тому же высокомерием и предательством ведущих государств-победителей), и невольное (а то и сознательное) согласие армий «красной» и «белой» России относительно «украинского вопроса» на чисто имперско-шовинистической платформе (вот что слишком поздно поняли вожди национально-освободительной борьбы, особенно галичане!), и болезни (тиф), голод, нехватка оружия, патронов и левые, социалистические взгляды «вождей».
Все это — и не только это — стало фактором, который привел к трагическому поражению. Но тем большее значение приобретают труды непосредственных свидетелей событий, тем более тех людей, которые находились в «эпицентре» принятия решений. В этом смысле особого (первоочередного) внимания заслуживает многотомный исторический труд Александра Доценко (1897—1941), активного участника национально-освободительного движения, военного деятеля, публициста, подполковника армии УНР, и, главное, на протяжении трех лет (1919—1922) адъютанта Главного атамана Симона Петлюры. Доценко был человеком очень осведомленным и информированным. Полтавчанин, участник Первой мировой войны (в российской армии имел звание подпоручика), Доценко в 1918 г. сознательно стал в ряды борцов за самостоятельное Украинское государство, потом, когда Петлюра возглавил УНР, практически ежедневно общался с ним, выполнял его приказы, а после поражения, оказавшись в эмиграции в Польше, решил, что именно он как человек, знавший очень много фактов, деталей событий, тайн и секретов, просто обязан с максимальной полнотой, всеохватностью и добросовестностью воссоздать эпическую панораму борьбы УНР на протяжении 1919 — 1922 гг.
И он выполнил эту исключительно сложную задачу. В 1923 году во Львове появились два впечатляющих фолианта (700 страниц каждый) огромного формата, названные Александром Доценко «Літопис Української Революції. Матеріяли й документи до історії». Этот колоссальный труд в определенной степени оправдывает свое название: действительно, на страницах «Літопису» последовательно, день за днем, порой даже и час за часом, дается ход событий Украинской революции (и определяющих, сегодня широко известных, и, казалось бы, менее важных, но это только на первый взгляд). Безусловно, фундаментальный труд Доценко также подлежит критическому рассмотрению, однако просто, откровенно говоря, удивляет, почему этот двухтомник (долгое время не очень известный даже в кругах украинской диаспоры) до сих пор не издан в Украине, явно не в достаточной степени введен в научный оборот. А тем временем историческая ценность произведения Александра Доценко — снова подчеркнем, уникального свидетеля судьбоносных событий — такова, что без тщательного изучения «Літопису» вряд ли возможно воспроизвести реальное течение событий в Украине эпохи УНР. Эта небольшая статья написана с целью хотя бы частично восполнить этот пробел.
Сразу привлекает внимание то, что крайне важная, четвертая часть «Літопису» названа Доценко «Брат проти брата», а эпиграфом автор выбрал следующие слова: «Отечество на язиці, а в серці облуда» (не является ли это одной из фундаментальных причин поражения Украинской революции — при том, что Доценко много сильных страниц посвятил описанию последствий большевистской и деникинской интервенции в Украине!).
Доценко в полной мере отдает себе отчет, что, используя его же слова, «тяжко бути об’єктивним. П’ять років (так у автора, точнее — четыре. — И.С.) безперервної роботи при Головнім Отамані самі за себе говорять, але, що б там не було, об’єктивність має бути вище всього, вище всякого почуття» (следует признать, что Доценко стремился, пусть и не везде, соблюдать это руководство — в труде находим иногда довольно критические замечания о Петлюре). И далее автор отмечает: «Часто історичні події освітлюються суб’єктивно у відношенню до окремих осіб і угруповань, а з цього пізніше складаються сторінки історії, які таким чином розминаються з дійсністю. Тому людина, яка займається освітленням історичної правди, повинна бути об’єктивною. І от про цю об’єктивність я й пам’ятав під час усієї моєї праці, аби усунути навіть тінь підозріння, що я підтасував події в угоду особам, а тим самим представив би ситуацію не одповідно дійсності, хоч документи залишаються документами і завжди самі за себе говорять».
О каких документах идет речь? Доценко вспоминает, во-первых, «архіви Ставки і Центральних Установ», далее «мій власний архів та щоденники», «мої власні спостереження характеру військового та політичного», «розмови з відповідальними громадськими та військовими діячами», а также прессу: «наша періодика (газети й журнали) та книжки, в яких висвітлюється боротьба українського народу за самостійність», кроме того, «ворожа преса (більшовиків та Денікіна), їх розвідочні звіти про нас та радіозвіти», и, наконец, «закордонна преса».
Как видим, круг исторических источников Доценко достаточно широк. Однако автор делает существенную оговорку: «З огляду на сучасні прикрі політичні обставини для України і її законного Уряду мені мимоволі приходиться пропускати багато цікавих моментів закулісової натури у цій внутрішній і закордонній політиці, хоча не раз саме від цих моментів і залежав розвиток державно-політичних подій на Україні». И, что не менее важно, Доценко прибегает также и к широким обобщениям истории освободительной борьбы, иногда даже библейским и довольно точным. Например, «мушу сказати, що керманичам української зовнішньої і внутрішньої політики в своїй роботі прийшлось іти «через поле чоловіка лінивого.., воно скрізь заросло кропивою і терни покрили ґрунт його, і розвалився мур кам’яний» (Книга Притч, 24, 30)». Слова далеко не архаические — вполне применимы и сегодня!
***
Начнем наше знакомство с «Літописом» Александра Доценко, вероятно, с событий августа 1919 года. Это был поистине переломный момент для Украинской революции: момент блестящих успехов объединенных военных сил УНР и галичан (государственное образование последних Доценко именует не иначе как «диктатурой»!). Действительно, как пишет автор, «армії наддніпрянська і наддністрянська непереможно йшли все вперед і вперед проти одного ворога — червоного москаля. 9 серпня 1919-го року падає Жмеринка, що надзвичайно підносить дух війська й командування. 12-го серпня українське військо уже в Вінниці, а 14-го — в Хмельнику, Янові і Калинівці... А в цей самий час 2-ий корпус нашої армії (полк. Вольф), зайнявши Староконстантинів, підходив до Шепетівки — Полонного... 19 серпня упав Бердичів... Третій корпус (ген. Крауз) підходив уже до Хвастова... Наддніпрянська армія зайняла: Ямпіль — Вапнярку — Тульчин — Брацлав — Липовець — Погребище».
Доценко вспоминает: «Війська, упоєні побідами, самі рвалися до бою. Ворог, розбитий по частям, утікав, залишаючи полонених, зброю, амуніцію, обози та величезне інтендантське й санітарне майно. Більшовики самі говорили, що наступала 400-тисячна армія.
Тріумф був повний. Успіхи на фронті трохи примиряюче вплинули на відносини між представниками Диктатури З.У.Н.Р. і Правительства У.Н.Р.. Партії насторожилися. Для України було велике свято... Ще до цього часу остаточно не могли наші військові фахівці прийти до однієї думки — де має бути головний удар, а в зв’зку з тим і більше скупчення сил — на Київ чи на Одесу. Нарешті спільне засідання військових 10 серпня остаточно вирішило, що з упадком Києва падає й Одеса».
По воспоминаниям Доценко, «»всі — мале, доросле і старе — напружено чекали захоплення Києва і зустрічі з Денікіним (який тоді енергійно просувався до міста на Дніпрі зі сходу та південного сходу. — І.С.). Штаб Головного отамана спішно вироблював директиви для дальшого наступу». Автор «Літопису» подчеркивает, что «наступ на Київ приваблював усіх, як наддніпрянців, так і галичан, через те, що захоплення Києва мало би величезне політичне значення. Та зараз же висувалися й аргументи проти: з захопленням Києва потрібно зоставити там велику залогу, що не було в наших інтересах, та ще прийдеться битися разом і з Денікіним, і з більшовиками, не кажучи вже про трудність забезпечення такого великого міста всім необхідним. Та в якім же напрямі можна не спіткатися з Денікіним і з більшовиками? Всюди, куди б не пішли!».
Как же события развивались потом — после триумфального взятия Киева 30 августа 1919 года и наступившей на следующий день военно-политической катастрофы, которая фатально повлияла на все течение событий? И что думал и что делал Главный атаман Симон Петлюра? Об этом поговорим дальше.
Начало. Продолжение читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»
