Продолжение. Начало читайте «День», №1-2, 3-4
Изучая драматические сюжеты истории, а среди них, безусловно, и обстоятельства поражения Украинской Народной Республики, крайне важно четко видеть и различать поворотные пункты, ключевые события, решающие поражения или победы, которые повлияли на все, что случилось впоследствии. Что касается нашей темы, то, несомненно, речь должна идти о вступлении в Киев соединенных частей галичан и УНР, которые вошли в город с Запада 31-31 августа 1919 года — и после этого скорое отступление (честнее будет употребить слово «откат» «), уже 31 числа, этих же войск под давлением армии Деникина, оккупировавшей Киев с востока.Именно после этого ход военных действий и ход политической ситуации, которая тогда чрезвычайно быстро менялась (буквально ежедневно), приобрели более неблагоприятный, по сути, роковой для УНР характер. Неудачи сменяли друг друга — позорные внутренние склоки как между приднепровцами и галичанами, так и внутри каждого из лагерей; стремительная , катастрофическая потеря территорий, уход — все больший — на западные земли, которые, казалось, были уже окончательно отвоеваны для Соборной Украины; нехватка оружия, лекарств (на фоне быстрого распространения смертоносных болезней, в частности тифа); упадок морального состояния войска (едва ли не самый опасный фактор); существенное ослабление дипломатических позиций Украины в Европе в результате серии военных и политических поражений. Гибельный толчок ко всему перечисленному дали события 31 августа 1919 года в Киеве.
О том, что, собственно, тогда происходило, пишет (впрочем, очень лаконично, и потому и сейчас скрытые причины событий остаются еще не до конца выясненными) свидетель этих коллизий Александр Доценко. Он, среди прочего, вспоминает о следующем: «Гучно відсвяткувавши здобуття Києва 1 вересня 1919 року, Кам’янець (тогда — резиденция Правительства УНР; на тот момент именно там, а не в Киеве, находился Симон Петлюра. — И.С.) все ж таки нетерпеливо чекав вислідів вступу до Києва і зустрічі з добровольцями. Настрої нервові. Несподіванка: уже ввечері малася депеша про якесь замішання в Києві, але точно нічого не було зазначено. Як це сталося, де саме, хто кого перший зачепив, хто кого обеззброював — ніхто нічого певного не знав. Тільки на другий день було відомо, що денікінські війська обеззброїли наших.
«Як же це сталось?! — було у кожного на устах. Коли українські війська проходили вже вулицями Києва — підійшли й денікінські відділи. З білим прапором у руках прибула їх делегація до міста, а незабаром і добровольчі відділи, роззброївши наші застави, прибули до міста. Російський генерал (Бредов. — И.С.) на коні гарцював перед Думою і вимагав од Галицької Команди (а саме її вояки складали більшість серед українців. — И.С.) вивішення трьохкольорового прапору разом з українським на Думі. Галицька команда уступила цій вимозі (! — И.С.) і за хвилину почав майорити також і російський прапор. На це видовисько збіглася «чорна зграя» і радісно вітала вивішення свого національного прапору. Все населення Києва було на вулицях. Були тут і представники од усіх українських громадських організацій».
«Український Громадський Комітет, — вспоминает Александр Доценко, — негайно ж вислав до генерала Крауза (командующего Киевской группой, в состав которой входили Первый и Третий Галицкие корпусы и Запорожский корпус. — И.С.) делегацію, яка складалася з п.п. Синицького, Стасюка, Левка Чикаленка (сына выдающегося украинского гражданского деятеля та мецената. — И.С.) й Зайцева і яка вимагала пояснень од генерала Крауза, чому це вивішений і російський прапор в українському місті, і попереджала його, що це викличе небажані ексцеси з боку української людності і війська».
«Генерал Крауз відповів, що він згодився виставити російський прапор, але не як символ політичного значіння, — продолжает Доценко, — а лише як символ братнього єднання двох армій в боротьбі проти спільного ворога — більшовиків» (что касается «братского единения» с белоденикинцами, это тогда было просто губительным, ведь разве не было известно, что Деникин и его окружение никакой Украины не признает вообще? Совершенно не удивительно, что после захвата Киева «белые» — а они контролировали город до 16 декабря 1919 года — немедленно начали жесткое преследование украинской прессы, школы, общественных организаций, в целом всего украинского. Ленин и его команда действовали гораздо коварнее: они Украину «признавали», но только «рабоче-крестьянскую», «советскую», в вечном союзе с «красной» Россией. Это тоже сказалось, наряду с социальной демагогией большевиков, на ходе борьбы. — И.С.).
Но продолжим цитировать «Літопис» Доценко. «До Думи в ту мить підходив Запорізький Корпус своєю передовою частиною — кінним полком Чорних Запорожців. Не мило і не радісно було бачити йому російський прапор. Полк спинився: він не хотів їхати там, де маячив цей прапор, як символ гніту і неволі для війська і всього українського народу. Кілька козаків одділилося, під*їхали під Думу і зачали вимагати, щоб негайно був скинутий чужий прапор. Ніякі пояснення не помогли, і галицький старшина мусив скоритися національній волі сильніших од нього: прапор скинено... Невдовзі кінь командира корпусу, отамана Сальського, рушив з місця і копитами потоптав російський трьохкольоровий прапор при згуках тисячної товпи — «слава Україні!».
«В цім часі, — рассказывает Доценко, — вже великі частини денікінської армії вступили до Києва. Переодягнені російські офіцери з кулеметами обсадили доми навкруги Думи, а добровольчі частини обеззброювали цілі куріні галицьких бригад, Мазепинський полк... Наказів, що робити, частини не отримували (?! Дежа вю. — И.С.). Правда, в цей час з`явився генерал Крауз, почав переговорювати з «білими» добровольцями генерала Бредова, щоб не допустити до пролиття крові. Обеззброєння наших частин ішло своїм порядком, генерал Крауз переговорював, боючися даремного пролиття крові, хоч маючи до своєї розпорядимості цілі три корпуси війська (!. — И.С.). А чи подумав генерал Крауз про те, скільки вже перед тим було пролито неповинної крові? Свята кров мучеників за найсвятіші ідеали людства — свободу, рівність, братерство і самостійність — пролилася і лилася, а тут не хотіли проливати крові тих, хто посягав на ці найсвятіші ідеали — по якому праву?».
«В директиві війську, — подчеркивает Доценко, — було ясно зазначено — нічого свого не уступати, а тут все уступлено, — бо, бачите, боялися крові, і то в той час, коли наш народ уже сам підняв повстання і проти Денікіна, і проти більшовиків. Про що і як саме говорив генерал Крауз з генералом Бредовим — це поки що була таємниця для всіх (и сейчас тут есть слишком много секретов. — И.С.), а українське військо мусило з великим болем у серці залишати Київ. Тут тільки мушу ще додати, що коли біля Думи йшли торги про прапори, городський голова Рябцов, гласні (депутаты. — И.С.) Думи й інші виступали з промовами й доказували справедливість вивішення російського прапору з єдинонедєлімовського погляду (надо ли напоминать, что уже более 20 лет этот самый «триколор» является официальным государственным флагом РФ — и эта заявка на имперский реванш не была вовремя оценена в Украине?— И.С.).
«На вулицях Києва, — по свидетельству Доценко, — відбувалося голосування — хто за два прапори, український і російський — підносив до гори два пальці і навпаки — та годі було щось розібрати... Що ж до більшовиків, то залишення Києва було для них величезним ударом. Троцький виступав з приводу неуспіхів на фронті з цілим докладом на засіданні членів ВЦІК про катастрофальне становище червоної армії і повне банкрутство більшовицьких доктрин на Україні, і вимагав напруження всіх сил, щоб всякою ціною затриматися тут, бо від цього, по його словам, залежало — бути чи не бути більшовикам і Великоросії».
Вообще, по оценкам Доценко, ссылавшегося на приближенных к Главному атаману командиров, «в серпні 1919-го більшовицькому існуванню на Україні наближався кінець, бо їхні резерви, які були перекинуті з Лівобережжя, були розбиті під Києвом, і тепер залишалося українському військові одно — побідно просуватися вперед аж до кордонів України. Та положення більшовиків спасла добровольча армія Денікіна, яка вдарила по нас і перепустила південну червону групу перед своїм фронтом на північ , що дало можливість більшовикам передихати й розпочати знову боротьбу з нами (красноречивый пример единения «белой» и «красной» России! — И.С.).
Впереди украинские войска ждала осень 1919-го. Она принесла очень жестокие, страшные испытания. Об этом — рассказ в следующем номере.
Продолжение читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»
