Великан украинской культуры, Иван Яковлевич Франко, всю жизнь проявлял горячий, неподдельный интерес к истории общечеловеческой и национальной, украинской. Среди его достижений в этой области следует, прежде всего, вспомнить повесть «Захар Беркут» («Образ общественной жизни Карпатской Руси в ХІІІ веке» — этот подзаголовок дал сам автор), поистине классическое произведение, в котором редкая способность Франко совмещать в единый, органический, неразрывный сплав «злободневную» насущную политику и чарующе-поэтическую, призывно- солнечную романтику (и все это — на суровой основе реалистического воссоздания истории, несмотря на щедрое использование народных легенд, мифов, преданий старины глубокой) была воплощена действительно блестяще.
Иван Яковлевич был убежден, что «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Именно для этого создавался и «Захар Беркут». «Основная идея» повести простая и вечная: как сохранить, удержать духовную, политическую и экономическую свободу (то есть право верить в то, что возрождает в народе жизнь; право устанавливать и отстаивать свой собственный, свободный общественный строй; право на землю и все плоды собственного труда, право на «свое добро») как каждого человека, так и общества в целом? Что для этого необходимо? Поиски ответа на этот вопрос (Франко мысленно переносился в древние, окутанные загадочной дымкой времена — ХІІІ века, времена Червоной, Галицко-Волынской или Карпатской Руси, с видимым наслаждением создавал образы сильных телом и, в первую очередь, духом людей, которые живут как органическая часть Великого Прамира Природы, которые могут с одинаковым рвением сойтись в поединке с гигантским медведем и с иноземными захватчиками — монголами, защищая свою свободу) и вдохновили нашего гениального писателя в работе над этой повестью.
Несколько слов о ее творческой истории. В 1882 году львовский журнал «Зоря» объявил конкурс на лучшую повесть. Следует отметить, что главным редактором этого издания был в то время гимназический «профессор» (на современном языке — просто учитель) Е. Партицкий, чьи политические, да и эстетические, вкусы во многом не совпадали со вкусами Франко. И все же Иван Яковлевич решил принять участие в объявленном журналом конкурсе. Во-первых, успех давал возможность хотя бы в какой-то степени смягчить материальные затруднения, которые донимали писателя, к тому же еще и преследуемого имперской австро-венгерской полицией, который жил в ту пору в родном селе Нагуевичах под надзором жандарма, как сам писал о себе, «рубав січку і коней пас», будучи полностью лишенным и доступа к библиотекам, и какому-либо литературному обществу (если отчим не отказывал в куске хлеба, то об одежде и обуви нужно было уже заботиться самому; «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, на дворі сльота, погань перервала польовую роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — этот отрывок из письма, написанного Франко осенью в 1882 году, дает определенное представление о жизни поэта в те дни). А во-вторых, у Франко уже был творческий замысел — то зернышко, из которого потом выросла повесть «Захар Беркут». Еще в мае 1882 года он признавался в письме к своему товарищу И. Белею: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?». На этот вопрос ответил сам автор; повесть Франко написал осенью в 1882 году, в течение совсем короткого времени; это произведение, напечатанное в журнале «Зоря» (1883 год № 7-15; в мае 1883 года писатель получил за «Захара Беркута» премию на объявленном «Зорей» конкурсе), по праву стало одним из самых популярных в украинской литературе.
Работая над «Захаром Беркутом», Франко принимал во внимание также и высшие достижения европейской литературы. Об этом свидетельствует отрывок из его письма к другу и единомышленнику Михаилу Павлику от 12 ноября 1882 года: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Вот таким был первоначальный «макет» произведения. Каким же образом он был воплощен в жизнь?
Как художник высшего уровня, Франко, конечно, знал, что задуманная идея произведет неизгладимое впечатление на читателей только тогда, когда она удивительным образом «переплавляется» в живые, колоритные, противоречивые, жизненные характеры — каждый со своим неповторимым лицом. Таких лиц в повести много — и спесивый, надменный, богатый боярин Тугар Вовк (что очень характерно: по ходу действия он становится предателем, из «слуги князя» Даниила Романовича Галицкого превращается в презренного слугу монгольских захватчиков, которые в 1241 году, весной, врываются на территорию Галицко-Волынского княжества), и бесстрашный воин, чья рука не промахнется и перед лютым медведем, который стоит на расстоянии считанных метров и уже идет в атаку, — Максим Беркут, и храбрая, и очаровательная дочь боярина Вовка — Мирослава, и десятки других. Но больше всего внимания отдано, конечно, герою, именем которого и названа повесть.
Захар Беркут, дед около 90 лет, высокого роста, «строгий лицом» (чем-то очень напоминает библейского Моисея, к образу которого через 22 года обратится Франко!), «незважаючи на глибоку старість, ще сильний і кремезний», является воплощением лучших черт той полулегендарной (в то же время — также исторической) староукраинской карпатско-галицкой общины, которая на протяжении веков, как был убежден Франко, давала нашему народу силу противостоять и чужим вторжениям, и «своим» поработителям. «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим» — вот то, во что больше всего верит Захар. «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові ...Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю» — таким является кодекс чести этого «простого» крестьянина, «смерда» в глазах Тугара Вовка и ему подобных хищников-бояр, которые почему-то уверены в том, что сам Бог дал им право захватывать не свои — общественные земли, топтаться по судьбам людей. Только общественное единство спасет простых людей от рабства монгольского, боярского или княжеского — это свое глубокое убеждение Захар Беркут, глава Совета старейшин карпатского села Тухля, самый уважаемый и опытнейший тамошний гражданин, передает своим побратимам.
Интересен диалог Захара Беркута и Тугара Вовка на копном (общественном) суде Тухли; в сущности, это — содержательный (пусть не сюжетный) центр повести. Перед появлением Тугара Беркут так характеризует этого хищника: « — Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милості для нього князь (Данило Галицький — І. С.) подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милості, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не потрібно милості від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе упокореним», — обращается Захар Беркут к односельчанам.
На вопрос Захара: «Хто велів тобі йти сюди?» — Тугар Вовк отвечает: «Мій і ваш пан — князь Данило Романович!». И слышит спокойные, исполненные высокого чувства собственного достоинства слова Беркута (нам бы сегодня такое услышать!): !): «Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана» («...Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара», — пишет Франко). Слыша же, как Тугар Вовк «верноподанно» заявляет («хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік» — так характеризует этого боярина автор), восхваляя своего князя: : «Усі ми — власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка — то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче» — слыша это отвратительное холопское (что показательно: боярское!), Захар Беркут «устав. Лице його ясніло. Він підніс руку догори, до сонця.
— Сонце преясне! — сказав він. — Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх з лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!»
«Послухай же тепер, боярине, — веде далі Захар — яка наша думка про твого князя. Сам бачиш і знаєш, що вітця й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати... Він, щоправда, голосить, що береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас іще гірших ворогів, ніж угри, — своїх неситих бояр з їх дружинами. Угри нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не вдоволиться ніякими добичами, а радий би нас усіх навіки поробити рабами. Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами (! — І. С.). Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!»
Примечательно, что к этому яркому монологу Беркута (пусть читатель не относит сказанное им на счет современности: ну разве у нас сейчас есть бояре?!) Франко добавляет собственный авторский комментарий (примечание). Вот что он пишет: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданню про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Розуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя Данила, який між усіма володарями русько-галицьких земель визначується як чоловік незвичайний, симпатичний і по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наділений політичним розумом».
Кстати, характеризуя нрав и психологию Тугара Вовка, Франко делает довольно точное и глубокое замечание: распинаясь в преданности князю Даниле, Вовк «далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті». Однако вот что обращает на себя внимание: свое показное холопство боярин Тугар Вовк «теоретически обосновывает» тем, что этого требуют суровые условия новой эпохи. Он говорит Захару: «Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе, — переживається. Пережилися й твої молодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і у свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця (маються на увазі, звісно, монголи — І. С.). Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають».
Ответ Захара не заставил себя долго ждать. Он не хуже, а лучше боярина знает о монгольской угрозе; однако знает и то, что «подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народу в одних руках!... Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну». Это говорит тот Захар Беркут, который прекрасно знает: своеволие бояр (тогда еще не знали греческого слова «олигарх», да и не совсем синонимичны эти понятия: господство по праву голубой крови или военной победы не тождественно господству по праву безграничных масштабов хамского воровства!) является верным залогом разрушения государства и (или) его оккупации чужестранцами. Также Захар Беркут хорошо знает, что «як чоловік сам-один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кожній громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські».
Мы признаем Франко гением. И, может, вместо того, чтобы курить ему излишний, юбилейный и будничный, ненужный фимиам — лучше вчитались бы в размышления его любимого героя, мудрого тухольского крестьянина Захара Беркута? Ведь, несомненно, это сам автор пишет от имени Захара, в частности и такое: «Бачачи по долах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг», Беркут знал единственную надежду: «Добре уладження й розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності». Вот о чем нужно думать сегодня...
