Отношение к нашим Великим не лишено (так было и раньше, так есть и теперь) одновременно и пафоса, и цинизма. Государственные лидеры — как правило, не по причине хорошо осознаваемой актуальности наследия корифеев, а исключительно по случаю «круглых дат» со дня их рождения — посещают памятные места, где жили украинские Бессмертные, произносят у их памятников красивые патетические речи, впоследствии проходит время, не так уж и много... И «неудобные» идеи великих наших соотечественников (а у действительно великих идеи бывают, как правило, именно неудобными!) тихо откладываются в долгий ящик, до следующего именного юбилея, — нашим государственным мужьям часто некогда, отвлекают политические и деловые проблемы; а их эксперты (помощники, идеологическая прислуга), конечно, читают те или иные знаменитые произведения, хорошо, бывает, их знают, однако принимают во внимание одно важное соображение: стоит ли, собственно, обременять шефа «высокомерными» писаниями?
Так обстоят дела и с Иваном Франко. 150-летний юбилей нашего гениального мыслителя отмечался воистину широко, при участии высших руководителей государства (август 2006 г.). Однако из этого факта отнюдь не вытекает, что те руководители хорошо усвоили настоящее содержание тех идеалов, которые для Франко были смыслом его жизни: прочная, нерушимая украинская государственность, которая возводится на надежном фундаменте социальной справедливости; европейский выбор Украины как лучшая гарантия нашего общественного и интеллектуального прогресса; полная свобода развития личности, всех ее духовных, интеллектуальных и физических способностей. Нет, помилуй Бог, мысли Франко у нас «вслух» почти никогда не критикуют, их только (только!) молча, цинично игнорируют. Чтобы убедиться в этом, достаточно внимательно прочитать статью «Поза межами можливого», один из самых блестящих образцов публицистики нашего Моисея.
Впервые напечатано это произведение было в 12-й книге «Літературно-наукового вісника» за 1900 год. Франко решил принять участие в дискуссии (а, вернее, подытожить ее), которая велась между львовским студенческим журналом «Молода Україна» и газетой «Буковина» (Черновцы). Молодежь тогда — и это было настоящим знаком времени — волновал вопрос украинской государственной самостоятельности: возможна ли она вообще, а если возможна, то, собственно, при каких условиях? Сам Иван Яковлевич в статье, которая является предметом нашего разговора, так формулирует круг проблем, которым было посвящено его исследование: «Що значить народне відродження? Які сфери матеріального і духовного життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а які не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі як щось дане і незмінне?». Согласимся, что эти поиски Франко-мыслителя, политика, поэта являются такими же насущно важными и актуальными для людей нашего времени, как и для современников, соратников и врагов Ивана Яковлевича Франко.
Франко, прежде всего, задается вопросом (совсем не простым и не очевидным): может ли так называемый здравый смысл (или же, используя выражение самого автора, «простий хлопський розум»), или, используя современную терминологию, «массовое сознание», быть надежным ориентиром в определении будущего направления развития общества? Ответ он дает вполне четкий: «Простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого і неможливого, так як і загалом у жоднім питанні, що вимагає дрібнішого досліду і ширшої критики». Когда мы, по выражению Франко, «в справах суспільного життя, політики, соціології дуже часто покликуємо сей «простий хлопський розум» як свідка або навіть як судію, ми не міркуємо, що сей розум ані не простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і само обмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже хворих і уломних«».
Франко, делая этот вывод, не мог не учитывать такой очень важный фактор, как консерватизм массового сознания, его, сознания, расположение к устоявшимся, прошлым, испытанным веками формам общественной жизни (потому что другие формы, мол, «невозможны»). А тем временем Франко убежден: «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, — се не що як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували як від скляної гори, се для нас показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання».
От общих рассуждений Иван Яковлевич переходит к политической конкретике современной ему Галичины (а впрочем, разве это касается только Галичины образца 1900 года?). Он пишет: «Нема нічого забавнішого, як бачити наглі перескоки з одного становища на друге у прихильників «простого, здорового розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічного чинника в народнім житті, важність «жолудкових ідей», — а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійності виточують як першу гармату — ті самі жолудкові ідеї...». Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі і задирці. Рятуймо свій бідний народ, піднесімо його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеали». А післязавтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі жолудкові ідеї — і нічого собі».
Вниманию тех, кто должен был обвинить Франко в некоей недооценке роли экономического фактора. Автор решительно ставит все точки над «і»: «Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить ео ірsо (тим самим) бути змаганням до визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх». Вот с этой идеи можем проследить зарождение весьма влиятельного течения в украинском национально-освободительном движении начала ХХ в.
«Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання, — пише Франко, — самі собою, з залізною консеквенцією (неизбежностью. — И. С.) пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі покривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою і упадку». Заметим при случае, что иногда кажется, что Украина сейчас реализует (уже реализовала!) вторую, мрачную, «кошмарную» часть альтернативы, изложенной Франко, именно то, что должно произойти «в противном случае», — а это, как минимум, заставляет хорошо задуматься над степенью реальности или же фиктивности политической самостоятельности Украины. Франко пишет жестко — но это и является признаком действительно великого мыслителя.
Однако читаем Франко далее. «Правда, наші (і не наші) прихильники здорового хлопського розуму не ставлять сього питання так широко. Усунення всякого визиску — се ж утопія, се неможливість! Головна річ — удержання політичного і соціального спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі вдолину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з лісу, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх дітей, то й цілій нації буде ліпше. Адже ж коли забезпечений я, мій сусід, другий, десятий, сотий, то се, значить, забезпечена така-то часть нації. Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чимраз більша й більша і щоб її забезпечення було чимраз ширше й тривкіше». Розуміється, так ясно сі панове сього не кажуть, бо тут занадто виразно було б видно їх класовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже, і національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове, так як міфічний печений голубець у рот». Вот она, уничтожающая ирония Франко! А еще утверждают, что поздний Франко (в начале ХХ века, даже раньше) абсолютно отрекся от прежних левых идеалов, стал едва ли не «классическим либералом». Что это, мягко говоря, не совсем так, ярко иллюстрируют, по нашему мнению, вышеприведенные строки (хотя к марксизму Франко действительно начал относиться остро критически).
А вот что было неизменным, непоколебимым «credo» Франко-борца — это его преданность украинской национальной идее. Это же именно в статье «Поза межами можливого» находим такие классические, хрестоматийные строки: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». Пророческие слова...
Что, собственно, объединяет идеалы индивидуальной, личностной свободы — и идеал свободы национальной? Эта проблема волновала Франко всю жизнь. Ответ в анализируемой статье дается такой: «Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого... Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо цими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки». Имеем в виду, читатель, — это Франко обращается непосредственно к нам...
