Прочитал в газете «День» №69 от 13.04.2002 г. статью Евгения Зарудного , кандидата философских наук из Харькова. «Карибские «казаки» и днепровские «флибустьеры» . Но почему-то не произвела она впечатления «...попытки по-новому сопоставить и переосмыслить хрестоматийные события украинской истории». Скорее, наоборот — статья выглядит как попытка по-новому «освежить» старые мифы. Я не собираюсь спорить с автором обо всем написанном им. Но стали ли мы лучше понимать «возникновение казачества — социально-культурного явления, определившего судьбу Украины», после того, как нам в который раз напомнили, что запорожские казаки не заканчивали институтов благородных девиц?
О том, «штож злиї люди козаки лихоє діло учинили», мы слышим непрерывно все последние 500 лет. (1504 — письмо Великого князя Литовского Александра крымскому хану Менгли-Гирею). Всяко было... Однако, вся ли правда в этой правде?
Думаю, для объективности представления о казачестве, как явлении украинской истории, стоило бы предоставить слово и другим авторам. Позвольте предложить несколько цитат из седьмого тома «Історії України-Руси» Михаила Грушевского об украинском казачестве на рубеже XVI- XVII веков: «Як була се доба незвичайного, чисто американського зросту східноукраїнської колонізації — так же буйно, по-американські разом з нею зростала козаччина. Не тільки зростала, а й зміняла свій характер. Не була вже тільки побутово-колонізаційним явищем, буянням сил пограничної людності, нешкідною забавкою в руках пограничної адміністрації й українського магнатства. Стала категорією суспільного життя, многоважним явищем соціальним, а далі згодом — і національно- політичним. Стала формою, в якій кристалізувалися суспільно-економічні змагання українського демосу і його протест проти польсько-шляхетського режиму, стала речником національних змагань української народності. Номадний, добичницький воєнний елемент, яким була козаччина XVI ст., не щез. Навпаки, він тепер зріс чисельно з загальним зростом української колонізації з кінця XVI ст., і як елемент найбільш рухливий, неспокійний, галасливий надавав далі ту ж добичницьку фізіономію козаччині. Але поруч нього в великій масі в ряди козаччини війшов елемент зовсім відмінний — господарський, хліборобський, вповні позитивний, який в козаччині шукав не безкарної самоволі, не добичництва, не широкого розмаху воєнної відваги вічно-бурхливого воєнного життя, а гарантій своїх особистих і майнових прав, права на землю, права на працю й її результати». И далее: «Стихія на перший погляд руїнна, антикультурна, козаччина під сею руїнною покривкою крила в собі енергію творчу, далеко в більшій мірі, ніж той польсько-шляхетський елемент, що, гордий своєю державністю і культурністю — звеличаний за се пізнійшими поколіннями — в дійсності був елементом розкладовим, деструкційним. Попереднє століття козацької своєволі принесло безпечність, оборонність, колонізаційний і цивілізаційний зріст «дикому полю» східної України; се мусили признати навіть його старі шляхетські вороги, що ділом козацьким було відвоювання східно- українського погранича для культури й оселості».
Извините за большой объем цитаты, но она того стоит. Что же касается сравнений... Но в том-то и уникальность украинского казачества, что в мире не было абсолютно тождественного ему явления. Если бы наше казачество было на что-то похоже, оно бы уже не было самобытным явлением. А касательно флибустьеров?... Но с кем только казаков ни сравнивали, уже вроде бы и удивляться не приходится... Однако, перечитывая «Историю Малой России...» Дмитрия Бантыш-Каменского, натолкнулся на такие строки, посвященные казакам:
«Они никогда не составляли отдельного народа; подобно римлянам обязаны существованием своим войне.» (с. 64), «...Дашкович, подобно Ромулу, составил из толпы неустрашимых ратоборцев легкое, образованное полчище, всегда готовое на брань при едином мановении руки его. Он разделил сих воинов на сотни и полки, снабдив их ружьями и мечами, поставил над ними вождей. Подчиненность, введенная Евстафием, сходствовала совершенно с римскою: перенесение всяких трудностей, презрение жизни, опасностей; слепое повиновение, равный дележ добычи, свободный выбор начальников — вот в чем состояли обязанности, права сего ополченца» (с. 66).
Как видим, автор книги (молдаванин по происхождению), написанной в начале XIX столетия да еще и с посвящением императору Николаю I (Николаю «Палкину» — !), был намного лучшего мнения о наших предках, чем кое-кто из нас.
А вот сравнение с рыцарями наши казаки не выдерживают, утверждает автор статьи, поскольку:
«Во-первых, честь, долг и соблюдение слова (крестного целования, вассальной клятвы), которые были едва ли не главнейшими признаками рыцарского благородства, полностью игнорировались нашими рыцарями».
Возможно, и так. Возможно, казаки и не рыцари. Только как в этом случае понимать вот такие слова в письме Богдана Хмельницкого крымскому хану Мехмет- Гирею 29 октября 1654 г.: «Не маємо найменшої причини до розірвання приязни — бо пам’ятаємо добре, що бог за зламання присяги карає суворо — як суворо колись скарав за кривоприсягу кор. Володислава, що присягши на вічну приязнь цісареві турецькому і пірвавшися з усім військом під Варною марно загинув. Міркуючи се, ми щоб не стягнути гніва божого, ламати присяги жадним чином ані можемо ані хочемо». (М. Грушевский. «Історія України-Руси» т. 9, с. 958.)
Напомню, что речь идет о событиях 1444 года. Неудачный поход короля Владислава настолько поразил тогдашнее общество, что о его грустной судьбе помнили и через 210 лет. Помнили и через 325 лет, когда автор «Історії Русів» писал о тех событиях: « Мир той довго не тривав, і Король (Владислав) року 1444-го порушив його у найпідступніший та найганебніший спосіб. Папа Римський Євгеній IV (...) підмовив Короля знову напасти на Турків (...) Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за віроломство і зламання присяги, учинених з Султаном Турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та Папа буллою своєю розгрішив Короля від усіх присяг та зобов’язань його супроти Турків, запевняючи, що присяги з невірними нічого не варті і Християни від них завжди можуть бути вільні. (...) Султан (...) присягався всім, що є найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до зламання миру з Поляками і урочистих присяг, які його ствердили, і завершив таким виразом: «Зневажили Гяури свого Бога, споручителя мирних умов: тож закличу я Його собі на допомогу!» («Історія Русів» с. 48 — 49.)
Сами видим, куда уж нам до Европы и их рыцарского благородства...
«Во-вторых, не единичны случаи полного игнорирования казачеством религиозного фактора».
По поводу этого тезиса могу только напомнить, что самым верным союзником Османской империи в ее войнах против Габсбургов (католиков) была не менее католическая Франция. Все просто: «Враг моего врага — мой друг».
Не буду продолжать дискуссию... В конце концов, каждый в истории видит то, что хочет видеть. Можно ли увидеть в казацком войске пиратскую стаю? Можно, если очень хочется. Можно — рыцарей, можно — ковбоев, а можно и самураев... Было бы желание...
Полностью согласен с мнением автора предисловия к статье, что «процедуру демифологизации нужно проводить как можно деликатнее». Тем более, что делать это нужно не путем замены одного мифа другим, а путем познания прошлого во всей его сложности и противоречивости. Лучший исторический миф — это историческая правда.
P.S. Недавно имел возможность ознакомиться с вашим новым изданием «Украина Incognita» и в который раз убедиться, насколько серьезно ваша газета относится к изучению и освещению исторического прошлого. После этого я и решил извлечь из архива свой материал, доработал его и посылаю на ваш суд.
