Окончание. Начало читайте «День», № 4-5, 9-10
Такая коллизия (ее действительно можно было бы назвать «классической») хорошо известна со времен глубокой древности, чуть ли не со времен античности. А именно: к «метру», самому моральному авторитету нации, культурному и духовному проводнику обращается с письмом «зеленый юноша», надеясь на понимание, поддержку, мудрое слово.
Таким высшим авторитетом для украинцев был (или уже, бесспорно, становился) в 1891 году Иван Франко. Не только для галичан — для украинцев в целом. А молодым человеком (20 лет), который отправил послание во Львов знаменитому писателю, был студент Лазаревского института восточных языков (Москва), будущий великий украинский ученый-энциклопедист, академик Агатангел Ефимович Крымский. Длинный эпистолярный диалог, который начался между ними осенью 1891 года, чрезвычайно интересный и поучительный для нас сегодня — потому что не только освещает черты характера, мировоззрение, основные принципы двух выдающихся украинцев, но и помогает разобраться в сути некоторых важных проблем, вставаших перед обществом 130 лет назад (и далеко на все из них решены сегодня!).
Итак, начнем с письма, которое получил Франко в октябре 1891 года (подписано: «Ваш искренний сторонник А. Крымский»). Суть письма, написанного с чрезвычайным уважением к писателю, — в предложении: «Нам дуже-дуже треба науково зложеного словаря російсько-вкраїнського» (между прочим, это в чем-то актуально до сих пор. — И.С.). И вот студент надеется, что Франко, возможно, согласится возглавить эту работу или, по крайней мере, примет в ней активное участие — «работа це колосальна», и «нема чого й розводитись, яку велику вагу, який великий вплив мав би цей словар». Сложно избавиться от ощущения, что человек не вполне уверен, возьмется ли Франко, невероятно загруженный работой, за такое дело. И, возможно, чтобы сделать приятное адресату — студент Крымский добавляет такую приписку в конце письма: «Ви, може, й не знаєте, як Вас шанують російські українці. Я наведу Вам для прикладу одну подію: один українець, котрий вважає непотрібним гаяти час на читання більшості сучасних писателів і котрий волить вживати того часу на заняття наукою — сам переписав від руки усеньку книжку «З вершин і низин» Міг би я навести й інші приклади».
Ответ Франко на это письмо датирован 4 ноября 1891 года. Внимание читателя привлекают уже первые строки Франко, потому что они ярко представляют личность украинского гения: «Поперед усього попрошу Вас об одній формальності: пишіть мені без компліментів, просто як товариш до товариша. Я ані не панночка, ані не жоден великий писатель, а в додатку ще чоловік не без злоби, так щоби часом у мене не зародилася думка, що пише чоловік до мене так для того, щоб і я йому платив такою ж монетою. Я знаю, що Ви орієнталіст і людина щира, та все-таки орієнтальна професія не для мужицького носа. А найліпше говорімо попросту».
И далее — о деле российско-украинского словаря. Иван Яковлевич формулирует свою мысль следующим образом: «Робота над словарем, по-моєму, може і повинна бути тільки ділом одного-двох спеціалістів; запрягати до такої роботи гурт молодежі, палкої, яка бажає живого діла, а щонайменше живих думок — се значило би по короткім часі розігнати її і від того діла, і від цілого українофільства, котре, мовляв, у таку важку пору не вміло для молодежі придумати нічого живішого та зворушнішого» (при этом Франко, конечно, не отрицает исключительную важность составления такого словаря; судьбоносно, что через 30 лет именно Крымский возглавил работу над созданием «Русско-украинского словаря» в 3-х томах, впоследствии объявленного «националистическим»).
Но ответ Франко является ценным не только (и не столько) этим. Не меньшее значение имеют его общие, концептуальные замечания. В частности, Иван Яковлевич пишет: «Всі проби найти якусь одну роботу на всіх, без огляду на те, чи вони хочуть і вміють се робити — будуть шаблоном, знаком духової безсильності української громади. Життя громадське — діло зложене і вимагає праці різностайної, в усіх напрямах: чим різностайніша буде ся праця, тим ліпше ... По моїй думці, найменше надії треба покладати на загальні рецепти, на формули, хоч би й які ясні та логічні, а противно, завсіди треба дивитися на них скептично: чим вони ширші, тим менше в них реального змісту; тим більше блискучі, тим небезпечніші. Життя йде відразу тисячами шляхів, усіх їх в одну формулу не вбгаєш»..
И еще признание Франко, которое дает определенное (только частичное!) представление о материальных условиях жизни этого великого человека. В ответ на просьбу Крымского помочь в публикации двух его «дебютных» рассказов в «Літературно-науковій біблиотеці» Франко или в журнале «Зоря» писатель искренне признается: «У мене на видавання нема ніякого фонду, крім тих грошей, які я можу заробити своєю працею в польській газеті і відняти від рота собі й дітям». Именно поэтому Франко просит своего молодого корреспондента немного подождать и обещает: его рассказ непременно будут напечатаны, если не сейчас, то через полгода-год точно... Подпись в письме «Стискаю Вашу руку. Ваш Іван Франко».
В ответном письме Крымский честно и откровенно рассказывает Франко о драматических моментах своей духовной биографии. В частности, он пишет: «Мій батько з білоруського міщанського роду (за походженням — кримський татарин. — І.С.), мати — полька литовська, — я, значця, ані кровинки вкраїнської не маю, тільки що вродився та виріс на Вкраїні (для Агатангела это «тільки що» было определяющим; заметим также, что предки Франко имели и немецкую, и польскую кровь, а Леся Украинка — и греческую, и боснийско-сербскую — это на заметку отдельным горячим сторонникам «этнической чистоты» украинцев!). А далее Крымский откровенно признается: «Саме моє походження мусило мене зробити демократом. Скінчив я гімназіальний курс у колегії Галагана, де був стипендіатом (бо я скрізь був першим учеником): але ж в колегії половина вихованців складається із «своєкоштних» багатирів та аристократів, — ми, стипендіати — бідаки, мусили з ними вести раз у раз боротьбу. Деякі з нас перейшли на бік аристократів, підлизувалися до них, помагали їм виконувати завдані «уроки», а зате гуляли разом з аристократиками , вкупі впивалися, вкупі вчиняли всякі оргії і т.ін. Мабуть, у ніякій гімназії так яскраво, так різко не визначається різниця суспільних верств, як у цій колегії (вона — інтернат). Я , як і другі стипендіати, дуже рано мусив пізнати, що я «поганого роду», «неблагородний», що в мене кров не така, як у «вищої породи» (себто в дворян та багатирів). Не важко зрозуміти, що ми — стипендіати — зненавиділи од усієї душі той аристократизм; тільки ж доводилося пізнавати чимало минут гіркоти, образ...».
Но молодой человек не только делился с Франко мучительными воспоминаниями. Есть в письмах Крымского, еще совсем молодого ученого, писателя, переводчика (кстати, автор «Мойсея» сразу достаточно высоко оценил переводы Агатангела Ефимовича с фарси, в частности, Хафиза и Саади, выразил готовность опубликовать их и важные наблюдения над жизнью украинцев. Так, он пишет: «Українофільство є дуже гарна річ, але робітників воно сливе як не має, і загал українофілів або егоїсти, або хоч щирі, дак неуки». Почему-то, читая эти строки, не воспринимаешь их как нечто давно устаревшее, неактуальное, чисто академическое...
Что касается Франко, то он всегда, до конца жизни, относился к Крымскому с искренним уважением. В 1910 году великий писатель писал о произведениях Агатангела Ефимовича как о труде «высокоталантливого поэта», называл его «очень оригинальным повествователем». Показательно, что в ряде писем к своему младшему другу Франко называет его «побратим Крымский» — а он такими словами никогда не разбрасывался.
***
В итоге следует отметить: необходимо читать и перечитывать эпистолярий классиков, и украинских, и всемирных. Это точит мысль, обогащает мировоззрение, помогает избегать ненужных трафаретов и шаблонов, делает великих людей значительно ближе к нам.
