Еще один, уже 122-й, день рождения простого украинского и мирового гения Александра Довженко. Через три года классический юбилей, 125-летний. Издать бы указ Президента Украины, уже в этом году определиться с программой подготовки к юбилею. Речь не о каких-то вечерах и концертах с речами «гоп ца-ца». Следует, наконец, взяться за обработку, изучение и обнародование большого наследия выдающегося кинематографиста, писателя, публициста, художника. Полное собрание произведений с подробным комментированием — вот о чем надлежит позаботиться в первую очередь. Об энциклопедическом словаре. О реформировании и реконструкции Музея Довженко на его родине в Соснице. О создании Национального музея экранных искусств, которого до сих пор, к общему стыду, нет в Киеве...
Без государственной поддержки, на одном энтузиазме волонтеров-довженковедов всего этого не сделать. Однако мои предложения, адресованные Министерству культуры Украины, пока остаются без ответа. Официального. А неофициальный такой: рано еще думать об этом, и денег в казне нет. Ну, так и живем. Еще, гляди, какой-то из мудрагелов предложит «декоммунизировать» наследство художника. Тогда уж точно приедем — в ожидаемую точку маразма.
Предлагаю вниманию читателей фрагменты Довженковских писем к матери, Одарке Ермолаевне, датированные 1944—1948 годами. Небольшое объяснение. В конце 1943-го, после освобождения Киева, Довженко забирает мать, Одарку Ермолаевну, в Москву. Отец Петр Семенович Довженко умер в 1942 г. во время немецкой оккупации. Несколько месяцев мама жила на квартире Довженко, рядом с невесткой Юлией Солнцевой и тещей Довженко Надеждой Павловной. А еще была и домашняя работница Мавра Афанасьевна. Как это часто бывает, при таком скоплении женщин отношения между ними не сложились, о чем Довженко и пишет в письмах к матери — с неподдельным народным юмором.
В конечном итоге Одарка Ермолаевна вернулась в Киев и до самой смерти (24 октября 1948 года) жила вместе с семьей своей дочери — Полины Петровны Дудко. В Довженковских письмах вспоминаются как Полина Петровна — Паша, так и ее муж Николай Омельянович Дудко и двое их сыновей Саша и Тарас.
Письма к матери и сестре иногда печатались, но только иногда. Планирую опубликовать письма к матери и семье небольшой книжкой. Если бы какое-то издательство согласилось...
В предлагаемой публикации тексты подаются без орфографических и литературных правок, по автографу. И потому «в Київі», «низько» и так далее.
«ЖАЛЬКО МЕНІ МАТЕРІ...»
10-ІХ-44
Дорогий мій рід!
Після вашого од’їзду на Вкраїну скучно стало в моєму московському домі. Немає в кутку Миколая Чудотворця, одні тільки чоботи і старі черевики остались там, де вилискував срібними шатами материн святий. Мені дуже жалько сього Миколая. Він мені чимсь нагадував діда Семена Тарасовича, і я всегда з приємністю на нього дивився.
Конешно, дід не був такий акуратний, як Миколай. Мати не дуже любила чистить діду ризи і вони, наскільки я пригадую, були у нього частенько драні і немиті, ну зате лицем Миколай — вилитий дід.
Жалько мені матери. Як вона там? Усе, видно, ворожить, випитує на картках долю, а доля щодня обдурює нас усіх, як базарна перекупка. Ну я все-таки рад за матір, що немає вже там у Київі отієї поганої черепахи, отієї шерепи, юкла Павловни (так у тексті; йдеться про тещу Довженкову Надєжду Павловну. — С.Т.), що так обіжала щодня маму, хуже за Нирчину (Кирчину? Нрзб) Параску, не давала їй не їсти, не пить, не сахару! А зла була, а що горда, добра б їй не було — нема! Кончилось. Нема не Надежди, не Маври Ахтанасевни (хатня робітниця. — С.Т.), не Юли (Юлія Солнцева, дружина Довженка.- С.Т.), що скипалася щодня за грязь — все осталося в Москві. Київ, садочок, своя сторона, хиба тільки Тарас і Шура допекають, да може чим куховарка не вгодила — оце, видно, і все. Зате весело, не те що в Московському домі: то не було не стукнуть, не крикнуть, не очинить дверей — сердиті все да серьйозні, лиха година, ну! І як бо так можна жить, хай бог милує?
Отак і живу — не стукаю, і не грюкаю, не сміюсь і не співаю. Висохла голова од утоми, все пишу да думаю, тільки думи в мене не веселі. Як згадаю, скільки нашого народу навіки вічні погибло у війні — душа кров’ю обливається і болем. Скільки покалічено, замучено, розлучено. Скільки зла, ненависті, помсти посіяно, скільки отруєно душ — не знаю, чи думаєте ви про все це. Краще не думайте, простіше буде жити.
Повернуся я до Київа не скоро. Не раньше, як через два місяці. Через три дні мені стукне п’ятдесят літ. Я думаю, що для сучасного життя се багато. Згадайте там мене в сей день не злим тихим словом, та на сьому хай воно й обийдеться. Обнимаю і кланяюсь і вам, мамо, і тобі, Паша, і тобі, Миколо. Сашку й Тарасу — хай великі ростуть.
Матери бажаю од всього серця ворожить про мене на картах добрих п’ятнадцять літ. Тоді й помремо разом.
Будьте здорові.
Кланяються вам усі мої московки.
Ваш Сашко, 10 — ІХ — 44
***
Примітка: Є очевидним, що Довженко в першій частині листа стилізує материну манеру говорити і мислити, сам лексикон. Це так вона побачила «московок» Сашкових. Це так говорять в Сосниці, так говорив він з маті’ю. Місцями — «сердиті все да сурьйозні» — це як у «Щорсі» говорить один із його героїв.
Далі — серйозна печаль, присмачена ще й близькою круглою датою. Це вже він говорить, Довженко.
***
«ЩЕ КОЛИ Я БУВ МАЛЕНЬКИМ, МАМО, У ВАС І ЩАСЛИВИМ...»
9 листопада 1946
Дорога моя сива голубонько мати і сестра моя дорогенька.
Велике спасибі Вам за Ваши привіти, а Вам мамо за Ваши щедрі материнські молитви, дорожче від яких для мене сьогодні немає нічого на світі. І не гнівайтесь, прошу Вас, на мене, що так довго не писав. Тутечки я не виноват, виноват, коли хочете знать, наш покійний батько. Се він мене колись давно, ще з парубоцьких літ, привчив. Було каже, коли довго не пишу: «А що там він буде тобі писати. Грамотна. Не пише, значить, добре. Було б погано, написав би зразу, або приїхав». Отаке-то. Правда, похвастатись на добре вельми вже життя я не можу. Життя моє не дуже добре, трудне і невеселе. Проте до всього привикають люде, привик і я терпіти помаленьку. [...]
Чомусь я часто, коли не щодня згадую про Сосницю і про Вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже і хоч не гнеться ще спина і хожу ще рівно я, як дід Семен, оглядуватися став назад, почав визирати в холодне (чужее) вікно — а чи не пливуть до мене в гості молоді літа десняною водою на дубах. Ні, не пливуть. Недавно я болів, пролежавши днів з десять у постелі. Зараз неначе покращав і з понеділка знов приймаюсь за роботу [...]
Привіт Ваш, мамо, я передав Юлі, Маврі, і Павлівні. Дуже зраділи і кланяються Вам. Павловна очевидно думала, що замість привіту Ви там у Лаврі свічки проти її перевертаєте. А ви привіти шлете. Ну то й лучче. Хоча й свічку перевернуть би не мішало, хоч копієчну, так вона впеклась усім у домі — бубонить і насуплена як хмара. Мавра постаріла, трудиться і кланяється Вам нізько і привітно. Юля збирається прислати Вам перед празниками подарок. Так просила й передать. Вона любить Вас і поважає. Вона всім моїм знакомим розказує, що такої матери, як у нас, нема ні в кого. Що ви артистка і поетеса. Що коли б Вам змалечку дали образованнє, з Вас вишло б хто-зна що [...] Я дуже щасливий мамо, що Ви в мене є десь, що Ви живі, що у Вас ще ясна память і Ви співаєте ще з онуками «соловушка». Дай вам Бог здоров’я ще поспівати подовше, щоб осталася память про Вас у онуках на все життя, щоб застав ще й я Вас веселу і привітну, коли приїду на Паску до Вас у гості і поспівав разом з Вами. Ніжно цілую Ваши руки красиві і обнимаю Вас.
Ваш Сашко, 9 — ХІ — 46
***
«ПРИЗНАТИСЬ, Я ТРОХИ ЗАПЛАКАВ ОД ВАШОЇ ДІКТОВКИ...»
31 січня 1947
Дорога моя матінко, голубонько сива.
Посилаю Вам свій сердечний привіт і побажаннє доброго здоров’єчка, наскільки дозволяють його Ваши преклонні літа. Спасибі Вам за письмо. Признатись, я трохи заплакав од Вашої діктовки, так вона мене всього зворушила. Нагадала мені все життє і Сосницу й дитинство і всі незгоди що принесло нам велике і трудне життє.
Буду радий (далі закреслено і навіть заклеєно. — C.Т.) написать мені щось з Ваших думок. Передаю привіт Паші, Тарасику, Сашку і Миколі Омеляновичу. Я дуже радий, що у них гарні діти, а у Вас онуки: є кому розважити Вас.
А я, мамо, весь у роботі. Крім роботи у мене нічого нема в житті. Работаю багато і знимаю картину на фабриці і пишу чимало. Хочу написать книжку про батька і про Вас, про все те добре і радісне, яке Ви все життє дарили мені. Будьте здорові, рідна моя. Молітеся потроху за мене. А я весною обязательно на перве мая приїду до Вас побачитися. Я часом гортаю тетрадку і читаю пісні, що Ви мені наспівали тут на московському холоді. Вони в мене теж щось на зразок молитов. Співайте тихесенько скільки й духу вистачить. Нехай мир і добрий душевний спокій ніколи не покидає Вас.
Ваш Сашко
31 — І — 47, Москва
***
13 квітня 1947
Драстуйте, дорога моя старенька мамо.
Христос Воскрес.
Не вдалося, на жаль, приїхати до Вас на Паску, робота грішна не пускає. Мушу сидіти в Москві аж до глибокої осени в роботі. Тому якщо випаде мені добра нагода літом, то може літом і прилечу на день, як журавель. Юля поїхала на місяць на роботу в Алма-Ата. Отже, дома я один з моїми лихими бабами. Весна погана, скрізь непривітно й похмуро.
Я посилаю Вам, мамо, свій сердешний привіт і поздоровлення з празником Паски. Я пригадав отут на самоті всі паски, що Ви колись пекли нам, лаючись голосно і проклинаючи діда й Параску, заклинаючи оті паски від недоброго ока. І треба правду сказати, хоч і пройшло вже багато літ, і багато води прошуміло в Десні, і багато криги пронесло вітрами в море, треба правду сказати — добрі паски уміли ви виготовляти, пошли Вам бог життя до ста літ. Часом було у челюсті впекалась і витягали її боком. І їли тиждень цілий аж до Провід.Да скорок гризли. Словом, багато було кумедних отаких дрібничок. А зараз порозумнішали, стали серйозні та вчені. От і паска дурна поменшала. Не така вже пухка, вже без шафрану, і не те що в челюсті не впирається, ні в що вже не впирається. Вже її немає. Та й нащо вона, мамо моя сива. Вже у людей хліба нема. Хліба... нема... (як відомо, 1947-го в Україні трапився ще один голод. — С.Т.) Простіть мене за жартовливий спогад. Усміхнувся трохи з самого себе. Згадую Вас часто. Згадую хату нашу і велику веселу воду Деснянську.
Часом дивлячись у вікно, переношуся думкою на Україну до Вас, да на Десну, да пливу човном-дубом поміж берегами, та поміж лозами і ясокорами і небо неначе всміхається мені з далекої невозвратної давнини.
Згадую нашого красивого батька і плачу над його нещасливою долею. І нашого казкового діда, у якого Ви колись спалили псалтир, думаючи, що він чорнокнижник.
Отаке щось, мамо, приходить на думку. Будьте здорові. Нізько кланяюсь Вам, моя рідна, і цілую Ваші руки, що такі прекрасні незабутні паски випекали для нас дітей.
Привіт Вашому дому всьому.
Пошли Вам, доле, здоров’я і душевного миру.
Ваш Сашко, 13 — ІV — 47
***
16 квітня 1948, Москва
Дорогі мама, Паша, Микола со чадами і домочадцями!
Привіт Вам з холодної Москви. Сніг іде, трясця його матери, уже півроку. Сказитись можна од такої каторжної зіми [...]
Будьте Ви всі здорові, як бики та корови.
Бубликом хвіст завертайте та й мене споминайте.
Спечіть, мамо, паску таку, щоб собака не перескочила, на радість онукам, на врожай землі, і добрим людям на здоров’є і на добрий звичай.
З весною Вас!
Ваш Сашко, 16/ІV-48, Москва
***
Письма хранятся в РГАЛИ (Российский государственный архив литературы и искусства). Фонд 2081, оп. 3, ед. хр. 135.
