В одній із передмов до п’єси Марка Лукича Кропивницького «Де зерно, там і полова» зазначено, що її творчий задум, зокрема, полягає в тому, щоби показати ідіотизм тогочасного сільського життя. Доволі сміливе трактування драми «батька українського театру» (більше відомої в її другому варіанті як «Дві сім’ї»), революційність якої підкреслює бодай той факт, що свого часу цензура заборонила її через аморальний зміст і тенденційність. Новий час вимагає нового осмислення, і, звичайно, тези типу «критика буржуазної моралі проведена автором з відтінком сати
В одном из предисловий к пьесе Марка Лукича Кропивницкого «Где зерно, там и полова» отмечается, что ее творческий замысел, в частности, заключается в том, чтобы показать идиотизм тогдашней сельской жизни. Довольно смелая трактовка драмы «отца украинского театра» (больше известной в ее втором варианте как «Две семьи»), революционность которой подчеркивает хотя бы тот факт, что в свое время цензура запретила ее из-за аморального содержания и тенденциозности. Новое время требует нового осмысления и, конечно, тезиса наподобие «критика буржуазной морали проведена автором с оттенком сатиры» остаются в своем веке. В любом случае это не уменьшает вклада автора тезиса, Петра Максимовича Киричко, в историю украинского литературоведения, но тем не менее).
Итак, от «буржуазной морали» — до «идиотизма сельской жизни». Что больше театра может доказать пластичность трактовки творчества одного из самых знаменитых его корифеев? «Любовь» — «мистическая драма на 2 действия» по пьесе «Где зерно, там и полова» — едва ли не самая громкая премьера 2018 года в Харьковском государственном академическом драматическом театре им. Т. Г. Шевченко (режиссер-постановщик — Александр Ковшун).
Не лучше, не хуже, просто — иначе относительно классического текста. Все спектакли Александра Ковшуна (даже если они и не поставлены на сцене Харьковского театра имени Т. Шевченко, где все равно живы традиции «Березиля») «изменяют» действительность драматургического текста, в результате чего формируется просто-таки другая реальность.
«Такой живой, такой непохожий» — так об официальном «патроне» театра, Тарасе Шевченко, наиболее точно высказался Сергей Жадан. Этими же словами можно сказать о Марке Лукиче в «Любви». «Канонический» текст стал поводом к режиссерским размышлениям, упоминаниям, рефлексиям и, таким образом, действие спектакля происходит в 1970-х, в окружении материальных и духовных знаков того периода: телефонная будка, автомат с газированной водой, «авоська», брюки-клеш, «Червона рута» и гимн УССР (сценографы — Татьяна Савина и Александр Ковшун, художник по костюмам — Алина Горбунова).
Название спектакля тоже красноречиво: не «где зерно, там и полова», и даже не «Две семьи», а — «Любовь». В центре сцены — конструкция в форме полукупола, которую составляют выгнутые решетки. Это — церковь, она же эстрада — «раковина», из которой раздается живая музыка (в спектакле принимает участие группа «The Beat Chess»).
С одной стороны, только любовь, только рок-н-ролл, с другой — а что есть любовь? Бог? В него эти герои не очень-то и верят, совершают религиозные службы, потому что так положено, однако именно в этие решетки прибегает Зинька (Анастасия Асина), когда ей особенно тяжело на душе, отсюда она провозглашает свои последние слова. Вроде и просто знак эпохи — песня «Червона рута», вроде и просто — «Ти признайся мені...»
Структура пьесы, в сущности, осталась неизменной, но многое резко акцентируется именно на уровне текста. Например, то, что Самрось Жлудь (Даниил Карабейник) — «мажор» и пьяница-садист; его жена Зинька с того момента, когда ее «везли к венцу, как на заклание», живет в беспросветном унижении и постоянных побоях. А на сцене — молодая, модно одетая женщина, которую очень неудачно выдали замуж и которая трагически влюблена в его брата Романа (Евгений Моргун). Их отношения в контексте современной им эпохи не выглядят таким уж страшным грехом, как это было во период жизни драматурга, поэтому страдания главной героини находятся в иной плоскости: ее любимый выбрал другую женщину, все, что произошло между ними, для него ошибка. И возникают новые вопросы: а что является для такой молодежи и для их родителей (а это вообще послевоенное поколение) грехом и стыдом, которые имели другое толкование в конце ХІХ века?
Зинька в пьесе Кропивницкого должна умереть, ей все равно жизни не будет, а у Зиньки в спектакле Ковшуна есть право выбора — жить или умереть. Возможно, поэтому режиссер не драматизирует финал в духе театра корифеев (всем известно, как Мария Заньковецкая эпически умирала в их мелодрамах), а неожиданно делает «прыжок» еще дальше, в эпоху бароккового театра. Из-под колосников медленно опускается туча, которая прячет Зиньку, на нее транслируется ее счастливое улыбающееся лицо, и потом туча медленно поднимается вверх (так как в барокковом театре на Небо возносились души праведников).
Интересная выходит вещь: никто в Бога якобы не верит, но он есть. Потому что Бог есть Любовь! И это действительно талант — в классической украинской пьесе показать ностальгию по своей юности без ностальгии по СССР.
ри» залишаються у своєму столітті. У жодному разі це не зменшує внеску автора тези Петра Максимовича Киричка в історію українського літературознавства, але тим не менш...
Отже, від «буржуазної моралі» — до «ідіотизму сільського життя». Що більше за театр може довести пластичність трактування творчості одного із найзнаменитіших його корифеїв? «Любов» — «містична драма на дві дії» за п’єсою «Де зерно, там і полова» — чи не найгучніша прем’єра 2018 року в Харківському державному академічному драматичному театрі ім. Т. Шевченка (режисер-постановник — Олександр Ковшун).
Не краще, не гірше, просто — інакше стосовно класичного тексту. Усі вистави Олександра Ковшуна (навіть якщо вони й не поставлені на сцені Харківського театру ім. Т. Шевченка, де все одно живі традиції «Березолю») «перетворюють» дійсність драматургічного тексту, в результаті чого формується просто-таки інша реальність.
«Такий живий, такий несхожий», — так про офіційного «патрона» театру, Тараса Шевченка, чи не найвлучніше висловився Сергій Жадан. Цими ж словами можна висловитися про Марка Лукича в «Любові». «Канонічний» текст став приводом до режисерських роздумів, згадок, рефлексій, і, таким чином, дія вистави відбувається в 1970-х, в оточенні матеріальних та духовних знаків тієї доби: телефонна будка, автомат з газованою водою, «авоська», брюки-кльош, «Червона рута» й гімн УРСР (сценографи — Тетяна Савіна та Олександр Ковшун, художник з костюмів — Аліна Горбунова).
Назва вистави теж промовиста: не «Де зерно, там і полова», і навіть не «Дві сім’ї», а «Любов».У центрі сцени — конструкція у формі напівкупола, яку утворюють вигнуті решітки. Це — церква, вона ж естрада — «мушля», з якої лунає жива музика (у виставі бере участь гурт The Beat Chess).
З одного боку — тільки любов, тільки рок-н-рол, з іншого — а що є любов? Бог? У нього ці герої не дуже-то й вірять, служать релігійні відправи, бо так заведено, проте саме в ті решітки прибігає Зінька(Анастасія Асіна), коли їй особливо тяжко на душі, звідси вона проголошує свої останні слова. Ніби й просто знак доби — пісня «Червона рута», ніби й просто — «Ти признайся мені...»
Структура п’єси, по суті, залишилася незмінною, але багато чого різко акцентується саме на рівні тексту. Наприклад, те, що Самрось Жлудь (Данило Карабейник) — «мажор» та п’яниця-садист; його дружина Зінька відтоді, як її «везли до вінця, мов на заріз», живе в безпросвітному приниженні та постійних побоях. А на сцені — молода, модно одягнена жінка, котру дуже невдало видали заміж, і вона трагічно закохана в його брата Романа (Євген Моргун). Їхні стосунки в контексті сучасної їм доби не виглядають таким уже й страшним гріхом, як це було за часів життя драматурга, тож страждання головної героїні зосереджені в іншій площині: її коханий обрав іншу жінку, і все, що сталося між ними, для нього є помилкою. І виникають нові запитання: а що є для такої молоді та для їхніх батьків (а це взагалі післявоєнне покоління) гріхом та соромом, які мали інше тлумачення наприкінці ХІХ століття?
Зінька у п’єсі Кропивницького повинна померти, їй все одно життя не буде, а в Зіньки у виставі Ковшуна все-таки є право вибору — жити або вмерти. Можливо, тому режисер не драматизує фінал у дусі театру корифеїв (всім відомо, як Марія Заньковецька епічно помирала в їхніх мелодрамах), а несподівано робить «стрибок» ще далі, в епоху барокового театру. З-під колосників повільно опускається хмарина, яка ховає Зіньку, на неї транслюється її щасливе усміхнене обличчя, і потім хмарина повільно підіймається вгору (так як у бароковому театрі сходили на Небо душі праведників).
Цікава виходить річ: ніхто в Бога ніби й не вірить, але він є. Бо Бог і є Любов! І це справді талант — у класичній українській п’єсі показати ностальгію за власною юністю без ностальгії за СРСР.
