«Дивлюся, згадую, душею плачу...»
«Партийному бюро Института литературы им. Т.Г. Шевченко АН УССР Жулинского Николая Григорьевича
Заявление
В марте 1971 года в адрес моего брата Жулинского Евстафия Григорьевича пришло письмо от Исполнительного комитета Союза Обществ Красного Креста и Красного полумесяца.., в котором сообщалось, что наш отец Жулинский Григорий Лукьянович разыскивает свою семью и в настоящее время проживает в США...»
Радость. Нашелся отец, которого Николай Жулинский видел последний раз в три года и о котором ничего не слышал и не знал до тридцати одного года. С одной стороны — действительно радость, а с другой... Иметь родственника за границей в те времена было довольно опасно: молодого ученого в Институте литературы Академии наук (учреждение идеологического направления) могли ждать разные притеснения или даже увольнение. Времена «холодной войны» с США и истерической пропаганды. Снова и снова украинец, как и на протяжении веков, оказывается между молотом и наковальней, как это было в Первую мировую войну — украинец под Австро-Венгрией вынужден драться с братом украинцем, который был под Россией, как и во Вторую мировую войну украинцы из армии УПА, бендеровские отряды дрались с немцами, а с другой стороны в них стреляли украинцы из Советской армии.
И вот вышла книга — монтаж свидетельств родственников, соседей, записей на магнитофонных лентах голосов Григория и Николая Жулинских. Отца и сына. Название ее — «То твій, сыну, батько». Читала этот небольшой по объему сборник, затаив дыхание, и не отошла пока не закончила, как будто выпила большой бокал горького яда с привкусом крови, соли, горя и не такой уж многочисленной радости.
Изложил эти воспоминания Григория и Николая Жулинских писатель Владимир Дрозд, сделал это, успел.., как раз перед тем, как ушел из жизни.
Моя заметка — не попытка рецензии на книгу «То твій, сину, батько». Какая там рецензия! На саму жизнь, которая несется, дышит на нас через голоса!? Это вам не история СССР, через которую нам вбивали в головы сплошную ложь об каких-то там бандитах в Карпатах, на Волыни, о чем-то подобном, даже боясь и намека на существование целой Армии воинов- повстанцев (УПА), на муки, а поэтому лишения тамошних людей. Когда говоришь с кем-то из любого села на Волыни, то понимаешь, что мужчины почти из каждой семьи были в УПА.
Били поляки, били и поляков, били немцы и их истребляли, били «советы» и тех били, и не смогли последние справиться с народом, не смогли. Вынуждены сталинские приспешники объявить амнистию. Те, кто был умнее — не поверили, не вышли из леса, прорвали границу и через Чехословакию направились в ФРГ. Но именно об этом идет речь в книге. В ней преимущественно фрагментальные записи, попытки реставрировать воспоминания родственников, земляков, соседей, услышанное от людей в детстве — не вымышленная правдивая жизни.
«...Що я витерпів, зазнав за тую війну, то можна велику книжку, грубу написати, але та історія — не до описання, занадто страшна та історія. Що я перетерпів!»
«...Ой журавко й журавко, чого кричиш щоранку, ой як мені не кричати і високо не літати. Ой, високо й високо, ой високо й високо, я й відбився від роду. ...Живу собі сам-один, живу собі сам-один, смутно й тяжко є мені.» — раздается из магнитофона.
«Цю пісню співає для вас, мої діти, ваш батько Григорій Лук’янович Жулинський із далекого краю, з-за моря, з-за гір, з-за лісів. Нехай вона лине на Вкраїну, де я народився і виріс, де вас народив і посиротив. Це голос вашого батька, блукальця по далеких краях.»
«Дорогий, батьку... От мы вклякали і молилися. І завжди молитва закінчувалася словами: «Господи милосердний, поверни нашого тата додому!» Мама усе життя надіялася, что Ви повернетесь
І не діждалася» — из письма Николая Жулинского.
Голос сына Николая: — «А тепер — свідчу я, Микола Жулинський, син Григорія Жулинського, і про наше с братами дитинство на магнітофон правдиво надиктовую.
...Дорогий, батьку! Який Ви?»
— ...От я Григорій Жулинський хочу сказати: сьогодні 15 вересня 1987 року, до мене прибули в гості мій син Микола з Європи, з СССР, з жінкою Галею, ось я їм співаю на встрічу: «Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене, зеленії жита вже цвітуть, хорошії гості в хату йдуть...»
И снова воспоминания и рассказы отца.
«Я не памп’ятаю, як потрапив до польского дитячого притулку, такий був хворий. Як привезли нас до Варшави, постригли, поселили, добре пам’ятаю. Дали нам одежду. Довго ми там не були, з Варшави нас відтправили в місто Чинстохов. Були там діти тільки українські, поляки ж не виїздили з Польщі. У Чинстохові нас учили в школі. І їсти давали. Америка і Англія присилали нам одежу и консерви присилали. Америка хотіла цих дітей забрати. Поляки не дали: це ж будет наше військо!» — это 20-е годы (Л.С.).
А вот уже — Вторая мировая: «...Я в Освенцімі довго не був, може якісь три місяці. Вони відбирали сильніших і відправляли в Німеччину. Там ми будували завод. Там був великий-великий табір, у лісі, навколо проволока, а в проволоці — електрика. І нас звідти гонили на роботу зо три кілометри. ...А були німки, які знали, що ми будемо іти, то вони складали біля дороги хліб. Як тільки хто вискочив з колони по той хліб, то вже німець застрелив. Раз — і немає. ...Пізніше, у році 44, нас переганяли. Нас так гонили ! Як наближався фронт, то нас гнали у другу сторону. Цілу Німеччину нас гонили, ой гонили. По 15 тисяч по 20 тисяч, колонами. Гнали нас, гнали». Так и шел Григорий Лукьянович по своей долгой жизни. От начала ХХ до начала ХХI. Дай Бог Вам еще пожить.
— Давай споем. Уже язык болит говорить. ...А эту ты песню знаешь?... Не знаешь? — И машет рукой: —Чего тебя учили эти советы... — Отец поет...
А после Германии была Америка. Писал он, писал письма домой, нет ни каких вестей, не знал живы ли. Вот и женился Григорий Лукьянович на польке, которая спасла его от немцев. И отправились они в Америку. «Тяжкі були мої початки. Народився нам син. Приїхали ми до Америки у 50-му році. А в Америці — велике безробіття. Два місяці я не мав роботи, люди нам допомогали». И никого он никогда не обидел, ни на кого руку не поднял. «Мене ніхто не зачепить, бо нікого не вбивав. Як я молотив ціпом жито, мишей було дуже багацько. То я ані жодної миші не убив. Я не можу! Я говорив мишам щоб вони утікали! ...Поїли миші мені ті снопи, шкоди стільки наробили, але я жодної миші не убив. А щоб я чоловіка убивав? Аніколи! Отож заспіваю пісню. «У хаті, у світлиці, там є моя зірниця, там зірка серед ночі згубила чорні очі».
А еще вспоминает отец как оно было с тем колхозом, «будь он проклят».
И снова голос отца: — «Ти думаєш нова власть стала краща? (Это уже под немцами. — Л.С. ) Спочатку якось тихо було, ну, постріляли тих, хто за комуністами пішов. Я, навчений, собі не прихилявся ні до кого. До совітів ніяк, бо вони в Бога не вірили, то від сатани влада, до наших самостійників не хотів, бо якісь дуже затяті були, слухати нічого не хотіли, тільки давай самостійну Україну, а з чим її добувати? Ружжя доброго нема, німець не збирався давати, хоча власть дав, позволив самим хазяйнувати, а тут ще й на біду — з поляками заїлися. Земля то ж наша, а вони: ні, то є польська, то є Жечі Посполіта. Яке ж то польське, коли тут і говоримо по-нашому, і нас тут більше, а їх тільки власть сюди засилала. Їм треба було тихо вибратися на польські землі, й крові не було б. Такий їм наказ наша партизанка дала, а вони вперлися, і почалася різанина. Боже, скільки тих невинних душ погубили! І наші, і поляки. І таке на людей звірство найшло, стільки злої пам’яті один на одного нагріб, що про замирення і не думалось.
Позвонил мой сын из-за границы (Л.С.), прочитал книгу: «Грустно, мама». Да, сынок, грустно. Но греет душу то, что выжили люди (те что выжили), родили детей, а их дети — еще детей, которые хорошо знают и будут помнить как оно было на Украине.
«Дорогий тату! Ось і весна, Великдень, Ваш день народження. Ми всі Вас вітаємо і бажаємо, аби Ви були при здоров’ї, аби могли ще багато років самі гуляти по вулиці, готувати холодець... Я часто дивлюсь на фотографію, як навколо Вас вихром кружляють птахи. У мене такі гарні спомини від цих останніх наших зустрічей! Мрію ще цього року відвідати Вас і побути біля Вас пару днів. Ваш син Микола. 1999 рік».
Был Григорий Лукьянович и в немецком лагере смерти Дахау, из которого бежал в 44-м году, поймали его немцы и вот тогда вывезли в Освенцим. В Дахау погибло 2647 священников — с 1939 по 1945 год. Сохранились фотографии, сделанные американской администрацией, вскоре после победы союзников. «То усе не описати, сину. ...Бачиш ти трупи? (На фотокартцi. Л.С.) І я там був, їх грузили на трок і возили до печей, де палили прокляті німці. Бережи на пам’ять». Надпись на фотографии»: «...Тут я теж був. Місто Дахау. Німеччина».
Как отец мог выжить, удивляется сын Николай. Удивляемся и мы. А отец «смерть в голову не пускал» и еще верил в Бога, верил в то, что Он его оберегает по просьбе его матери.
«Ой ви, добрії люди! Прошу споминати, як мене не буде!» Будь здоровий, сину. Тримайся на ногах міцно, щоб не впав, будь у вірі твердий аж до смерті, то получиш од Бога вінець радості, вінець побіди і дасть тобі Господь, що ти вічно будеш перебувать у Царстві Божому, а Царство Боже не на небі буде, а буде воно тут, на землі...
А я молитиму Господа і на цім, і на тому світі, аби Він, милосердний, простив мене, грішного, як ви, діти мої, мене простили. 2002— 2003 рр.»
Какую же действительно сильную веру нужно иметь, чтобы пройти теми дорогами ужасов и верить, как верит Григорий Лукьянович Жулинский, что Царствие Господнее будет здесь на земле...
А как было дальше, как оно все сложилось, дорогой читатель, узнаешь, прочитав книгу «То твій, сину, батько». Не заметить ее, не прочитать — большая потеря и неприятность.
За последние годы появились и появляются, к счастью, все больше и больше правдивых документов из закрытых архивов, из-за границы, о действительной истории украинского народа. Это хорошо. Но дуновение живой Истории, которое пульсирует, бьет в виски и в душу — это воспоминания очевидцев и участников событий. Которые невозможно обойти, слагая Историю Украины.
Первый тираж книги «То твій, сину, батько» уже разошелся, что не удивительно. Сейчас издательство «Ярославів Вал» (директор писатель Михаил Слабошпицкий) готовит к переизданию второй тираж. Не пропустите.
