Оружие вытаскивают грешники, натягивают лука своего, чтобы перестрелять нищих, заколоть правых сердцем. Оружие их войдет в сердце их, и луки их сломаются.
Владимир Мономах, великий князь киевский (1113-1125), государственный и политический деятель

«Медальєрні монографії»

або Національний маніфест Василя МАСЮТИНА
17 марта, 2022 - 13:25
Василь Масютин у Берлiнi.. Близько 1922 р

Частотність звертання українських дослідників – істориків мистецтва й літератури, – до постаті Василя Масютина (1884 – 1955) є дошкульно мізерною співвідносно його внеску в українську культуру. Натомість зростає кількість публікацій у московській історіографії, з притаманними для неї імперськими акцентами. Питомий український чинник біографії видатного мистця та письменника пояснюють як такий собі епізодичний «роман с национальной историей и культурой Украины» (Е.Галєєв), а його участь в українському культурно-мистецькому русі трактують як «сближение с украинскими националистическими кругами». Так чи інакше, синкретичний метафоричний світ Масютина продовжує притягувати до себе увагу нерозгаданістю складних філософічних смислів, конструктів думок і геніальної виконавської техніки – найперше у спеціалізаціях естампної графіки. Жодна з фахових кваліфікацій, наданих йому відомими дослідниками мистецької культури, не може вичерпати бездоння його універсального світобачення в проєкціях соціально-політичних катастроф, стагнації духу монстрами тоталітаризму та протиборства внутрішніх сил у невидимих процесах самоідентифікації власного «его». В очікуванні й оцінка масштабної праці Василя Масютина, від якої він, за його ж словами, відчув «складну гаму переживань і чуття (…): подив, захоплення, вдячність і надію…».

Йдеться про великий комплекс творів, які художник виконав упродовж 1930-х і, ймовірно, початку 1940-х років, і які автор у цілому визначив як «медальєрну монографію». Спершу до цієї серії входили 24 медалі, сформовані у три тематичні групи портретів: «1. найзамітніших гетьманів, 2. найславніших кошових отаманів та 3. найвизначніших героїв мисли й духа» (сформульовано самим художником). Згодом вона набула конфігурації в 65 творів, що досі не вважається остаточним числом.

Здобути документальне підтвердження про цілісність цієї колекції уже, мабуть, не вдасться, тим паче що Святослав Гординський, який добре знався з Масютиним й побував у його берлінській творчій робітні на початку 1940 року, нараховував їх «до ста штук»!     

КОРОТКА БІОГРАФІЯ

Коротку біографію Василя Масютина від 1935 року знало чимало львів’ян. Численні українські часописи писали про його відвідини міста, які розпочалися 22 березня й завершилися наприкінці травня. За цей час іменитий художник реалізував у Львові кілька портретів відомих представників культурної та ділової еліти, зустрівся з членами Асоціації незалежних українських мистців та іншими представниками літературно-мистецьких кіл.

Галицьке українство з належним розмахом вітало в його особі унікальну творчу індивідуальність з українськими козацькими коренями. «Батько Масютина був полковником царської армії, але його дальші предки були козацькими старшинами, – писав знаний тоді мистецтвознавець Микола Голубець. – Й тому, коли над молодістю мистця затяжила карієра батька, то над зрілим віком мистця піднялися в увесь ріст «тіни забутих предків», отих Масютів-Сороків, що були «військовими товаришами», носили старшинські клейноди, а за Мазепи одними з перших перейшли на бік армії шведського «льва півночі». (…) Приїзд його до Львова, це подія, що має не тільки велику вагу для нашої мистецької культури, а й зворушливе символічне значіння. Це ж, як не як, перемога не тільки української стихії в душі мистця, а й української культури в його світогляді. Кинувши матеріяльні користи, зв’язки й славу, яких не жаліли мистцеві чужинці, вернув він до рідного берега, на якому жде його хиба важка й безупинна боротьба вже не за славу й багацтво, а за найпримітивніші умови життя й праці, на яку марнують львину частину своєї сили й таланту українські мистці».

Таких факторів, зрозуміло, не хотів і не бажає називати тепер жоден з московських авторів, які з захопленням пишуть про Василя Масютина як про «князя тьмы русской графики», феноменального ілюстратора літературної класики, одного з найбільш унікальних представників російської культурної еміграції. Натомість німецька авторка Ксенія Вернер (Xenia Werner) у своїй книжці «Wassili Masjutin in Riga, Moskau und Berlin» (Берлін, 1989) оприлюднила деякі матеріали з українського мистецького родоводу художника. Про генетичний зв’язок Масютина з Україною як Батьківщиною писали і його німецькі колеги по редакції авторитетного мистецького журналу Gebrauchsgraphik Трауго Шолчер (Traugott Schalcher) і Маргіт Плато (Margit Plato), а також українці Дмитро Антонович, Павло Ковжун, Михайло Драґан, Володимир Ласовський, Святослав Гординський. Значну роботу з популяризації спадщини видатного українця провели Ярослав Коваль, Сергій Білокінь та Юрій Винничук уже в роки Незалежності.

2019 року Ю.Винничук републікував два романи Масютина – «Царівна Нефрета» та «Два з одного», що були вперше видані у Львові ще у 1936 та 1938 роках. Поза тим тематика творчої посвяти Василя Масютина своїй Батьківщині висвітлена вкрай спорадично.

Народився художник 29 січня (за старим стилем) 1884 року в Ризі, де його батько – Микола Масютин, уродженець Чернігівської губернії, син священника – проходив військову службу як полковник армійської піхоти. Мати – Людмила, з дому Князєва – була донькою протоієрея, пароха Ризького кафедрального храму. Дитячі роки Василя минули у Ризі, епізодично – в Луцьку, а згодом у Києві, де навчається, згідно з бажанням батька, у Кадетському корпусі. Від 1902 року продовжує військовий вишкіл у Михайлівському артилерійському училищі в Петербурзі, по закінченні якого, 1905 року, переводиться на військову службу в Москву. Саме в цьому діапазоні часу формується та зростає альтернатива його майбутньої діяльності – малювання, перемогою якої вважається 1907 рік, коли молодий підпоручик В.Масютин звільняється у запас.

Першими творчими практиками Василя були шаржові рисунки, карикатури та графічні віньєтки до молодіжних самвидавів. За окремими зі збережених репродукцій можна переконатися, як 21-літній початківець «смакував» влучними проникненнями в характерологію своїх героїв, збірних образів свого мілітарного оточення. Вже тоді закладалися базові якості методології Василя Масютина з домінуючим гротескним поглядом на натурні прототипи. Схоже, що саме в цьому контрапункті символізму як актуальної мистецької стратегії та набирав образної сили майбутній художник.

1907 року В.Масютин бере шлюб з Валентиною Ястребцовою. У травні наступного року в подружжя народжується донька Марина. А вже з вересня 1908 року він розпочинає навчання у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. З особливою інтенсивністю вивчає техніки естампної графіки, створює цикл офортів «Сім смертних гріхів», яким закріплює пріоритетність свого алегоричного мислення над пасивною імпресіоністичною рефлексивністю. В цій праці Масютин виступив синтетиком ідей як сучасного, так і класичного європейського мистецтва, в діапазоні від Ф.Гойї, О.Дом’є, О.Бердслі, А.Бьокліна до особливо популярного на той час Ф.Ропса. Тема гріха в аспектах суспільної моралі та духовно-ціннісної деградації надалі стала вкрай важливою для мистця, хоча, як сам він писав, «…я ніколи не моралізував. Зображуючи чудовиськ, насилував природу, її логіку; створюючи своїх потвор, я грав видимістю як хаосом»…

Упродовж 1908 – 1914 років Василь Масютин створив багато десятків офортів, якими розвинув етичну проблематику «гріха» в розмаїтих образних містифікаціях. Але з початком Першої світової війни його мобілізують на фронт. До літа 1917 року він бере участь у бойових діях на теренах України та Румунії, опісля повертається до Москви. Як визнаного майстра гравюри його запрошують до профільних мистецьких і музейних інституцій, а також до викладання естампних технік у одному з навчальних закладів. Багато часу присвячує художній та літературній творчості. Тоді ж створив нову редакцію циклу офортів «Сім смертних гріхів», а також написав дві повісті – «Дні творення» та «Царівна Нефрета», набувши ще більшого авторитету в колах інтелектуалів. Натомість загрози, які нависли над інтелігенцією з боку більшовицької влади, спонукали його до еміграції. У грудні 1921 року спершу сам Василь Масютин, а згодом – його сім’я, переїжджають до Берліна, де розпочинається тривалий і плідний період його творчої діяльності.

З КІНЦЯ 1920-Х РОКІВ УКРАЇНСЬКА ТЕМАТИКА ДЕДАЛІ ЧАСТІШЕ ЦІКАВИТЬ ЙОГО В АСПЕКТАХ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

До найбільш значимих досягнень В.Масютина у 1920-х роках належали роботи в галузі книжкової графіки. Так, у емігрантських («Геликон», «Нева») та німецьких (Franz Schneider Verlag, Musarion Verlag та ін.) видавництвах вийшли ілюстровані ним книжки М.Гоголя, О.Пушкіна, О.де Бальзака, І.Тургенєва, О.Грибоєдова, Л.Толстого, М.Лєрмонтова, Ф.Достоєвського, А.Чехова, О.Толстого, О.Блока, Б.Пільняка, інших класиків і сучасних літераторів. 1922 року виходить друком його короткий посібник «Гравюра та літографія», 1923 року – авторська монографія про Томаса Бюїка, винахідника торцевого деревориту. Теорія та практика мистецтва надалі будуть у єдиному сплаві його діяльності у Берліні. Його статті друкують авторитетні німецькі журнали Die Reklame та Gebrauchsgraphik (в останньому він був членом редколегії до самого завершення його існування у вересні 1939 року), а великі корпорації Lufthansa, Deutches Öl, Glashütte запрошують його до створення корпоративних рекламних графічних комплексів. Паралельно працює в олійному живописі та скульптурі, зближується з емігрантськими колами діячів театру. Контактує з Українським науковим інститутом, заснованим у Берліні з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського. З кінця 1920-х років українська тематика дедалі частіше цікавить його в аспектах історії та культури, що невдовзі знайде відображення в низці нових мистецьких задумів. 

Одним з них став цикл портретів постатей української історії, зокрема – гетьманів, виконаних у техніці деревориту. Почав з Івана Мазепи та Богдана Хмельницького. Виконані вони були за типологічними зразками портретних гравюр XVII - XVIII стст., побудованих у структурі парсунно-репрезентативного портрету. При цьому автор звернувся до іконографії зображень цих історичних персоналій, знайшовши переконливу, технічно досконалу форму представлення кожного імені. «Але виконання одної такої гравюри вимагало чимало грошових витрат, а також багато часу, щоб засісти виключно за цю складну працю, що вимагає великого напруження та спокою. / Я не розпоряджував ані грішми, ані тим, що з тієї умови слідує: часом і спокоєм», – писав згодом сам В.Масютин. Поза тим, до цього циклу дереворитів невдовзі долучилися портрети гетьмана Павла Скоропадського та Голови Директорії УНР, головного отамана військ УНР Симона Петлюри.

Національне самоусвідомлення Василя Масютина активізувалося на початку 1930-х років. Роман Голіян – львівський журналіст, що відвідав художника в його берлінському помешканні 1934 року, писав: «У Берліні був я в Масютина. Людина б’ється мов птах у клітці. Клітка: матеріяльні умовини. Стара й усе нова пісня української літератури, мистецтва, науки. Ясно, чому українська культура така дуже «кліткова»…». На той час мистець уже був перейнятий великою трагедією, яка тривала на його Батьківщині – Голодомором, зумисне спричиненим московсько-більшовицькою владою. Картка з дереворитом В.Масютина «Голод в Україні. Рятуймо Україну», видана Комітетом допомоги голодуючим в Україні (Берлін-Ванзее,1933) супроводжувала ініційований українськими еміграційними середовищами збір коштів для голодуючих.

Тоді ж, на початку 1930-х, у Берліні він познайомився з професором празької Української студії пластичного мистецтва, авторитетним скульптором Костянтином Стаховським, який рекомендував Василеві Масютину розвинути ідею історичних портретів діячів української історії у форматі серії скульптурних медалей. «…Захоплюючі постаті наших історичних проводирів, які я сполошив, вимагали, з моєї внутрішньої потреби, втілення, і я взявся за медалі. Матеріял, щоправда, дешевий, але час… Словом, я взявся за медалі, як лиш його мав, або приходила хвилина настрою. Риска за рискою вирисовуються подобенства тих, чиї імена зв’язалися з нашою історією», – пригадував згодом Масютин про початки цього масштабного творчого проєкту.

РЕКОНСТРУКЦІЯ ГЕНЕТИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Про глибину заангажованості мистця в історіософську проблематику серії свідчать тексти, написані ним самим з щодо цього у 1935 – 1937 роках. Вони є також цінними документами, що підтверджують процес реконструкції генетичної пам’яті Василя Масютина. Оскільки вони містять чимало вагомих авторських посилів щодо суспільної місії «медальєрної моноґрафії», наведемо окремі з міркувань: «…Написи на медалях частинно латинські, частинно українські. Латинські написи вміщено переважно на медалях гетьманів. На цих медалях вони на місці як одна з традиційних ознак медалів володарів. Цим ніби підкреслюється міжнародне значіння гетьманів з одного боку як правителів, з другого боку це має на меті запевнити за Україною признання національної державної окремішности. / Важливість започаткованої праці змусила мене до особливої совісности в виконанні. Остається оцінити її з точки погляду потрібности. Зроблена праця це не мистецтво для мистецтва, хоч мистецтво і ніде не заслонилось правдивим прямим призначенням. Вже та обставина, що дана серія виконана тим самим мистцем – мною самим – і таким чином кожне окреме звено відзначено тими ж ознаками, що і вся серія, ця обставина надає їй особливо цінности. В цій тяглости лежить ключ до вияснення спонуки, що керувала мною. Спонука ця, що заставила мене взятись за працю, це бажання представити славне минуле України, як одне ціле, представити як однолитий монументальний твір. Створити пам’ятник. Але де ж та земля, де ж та скеля, на котрій можна здвигнути пам’ятник, гідний цеї великої ідеї... Над берегами Дніпра, на полях, де проходить плуг українця-хлібороба, в степовім просторі, утоптанім копитами козацьких коней, на зелених карпатських верхах, в лісах Канади, де напівзабуті слова української пісні змішуються з анґлійською мовою, що вже стала звичайною? Де мусить стояти цей пам’ятник? Я відповів собі: Скрізь. Коли обставини не дають народові, що нічого не забув, здвигнути бронзового кольоса, вони не повинні перешкоджати створенню сили мініятюрних бронзових пам’ятників. (…) Ці гіпсові репродукції знайдуть доступ у доми тих українців, котрі хоч бідні грішми, та багаті любов’ю до слави Батьківщини».

Тоді ж Василь Масютин оприлюднив авторські методологічні принципи, згідно з якими він вибудував максимально відповідальні, науково обумовлені, версії іконографії зображень. Він писав: «…Я при уважнім досліді біографії означеної особи міг знайти ті зовнішні познаки, котрі не лиш могли, але й мусіли бути характерними. В цім відношенню історичні пісні українського народу являються джерелом надзвичайної цінности. Передовсім вони дають без сумніву точний матеріял; безсумнівність його відноситься до тої внутрішньої правдивої оцінки, котру дає нарід своїм героям. Ті риси героя, що захоплюють найбільше народню увагу, нарід-творець історичного епосу – передає особливо яскраво і переконливо. Суворий історик дослідник може сказати, що перебільшення не відповідає точно встановленим фактам, що свідоцтва очевидців суперечать мистецькій передачі в пісні. На це доведеться відповісти, що свідоцтва окремих навіть найсумливіших очевидців являються брехнею в порівнанню з так званим мистецьким вимислом. Нарід-творець бачить у своїх героях себе самого і мудрість народу не помилиться, коли ходить про те, щоб відчути самого себе. Історичні пісні вкладають в уста героя слова, котрих він, може, і не говорив, але котрі мусів би сказати він. Саме з цього боку, з боку зовсім виконаного зобов’язання, я знайомився зі зовнішністю героїв та історичними піснями. І лише тоді, коли я переконувався, що саме так, не інакше мусіла виглядати зображувана особа, вважав я свою працю виконаною. Тільки тоді визнавав я її за викінчену вповні, коли виображені особи здавались живими, коли схему було переможено». З таким підходом серія наповнилася образами княгині Ольги, Анни Ярославни, князів Олега, Ігоря, Святослава, Володимира Великого, Мономаха, Ярослава Мудрого, Романа Мстиславича, Данила Галицького, історичних постатей козацької доби Мазепи, Хмельницького, Сагайдачного, Байди Вишневецького, Виговського, Богуна, Полуботка, Івана Скоропадського, Орлика, Тетері, Гордієнка, Кішки, Калнишевського, Олени Зависної, Кривоноса, Острозького, Раїни Могилянки, Могили, художника Боровиковського, композитора Бортнянського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, бджоляра Петра Прокоповича та ін. Ціла енциклопедія світочів української культури та історії в малих скульптурних формах була призначена для того, щоб ці медалі таки отримали «доступ у доми тих українців, котрі хоч бідні грішми, та багаті любов’ю до слави Батьківщини»!

ОБРАЗИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

У березні – травні 1935 року видатний художник відвідав Львів на запрошення Асоціації незалежних українських мистців. Тут його гаряче вітало українство, відбулося чимало теплих зустрічей, місцеві часописи відстежували події, пов’язані з його перебуванням. За цей короткий час Масютину вдалося тут створити кілька натурних портретів, відвідати Національний музей. Сповненою глибоких спостережень про побачену тут українську ікону була його стаття у найбільшому львівському часописі «Діло». Поспілкуватися з ним бажали не лише художники, письменники та журналісти, а й композитори (Василь Барвінський, Нестор Нижанківський), політики, підприємці. Повертався до Берліна Василь Масютин ще більше наснажений на творчу працю в ім’я Батьківщини. Його німецький колега по редакції журналу Gebrauchsgraphik Трауго Шолчер публікує в 11 номері видання статтю про згадану серію медалей Василя Масютина, зазначаючи, зокрема, що «коли він моделює голови провідних особистостей в історії його української Батьківщини, захоплює неймовірна життєствердність, якою художник наділяє ці обличчя, багато з яких є історично зовсім незнаними. Картини та скульптури, знищені царем після захоплення України, постають знову завдяки уяві й техніці Масютина». З нагоди 20-ліття Самостійності України, яке відзначалося у січні 1938 року в еміграції, художник створює графічну композицію з символікою втілення козацьких традицій у сучасному поколінні «Українського Пласту». Цей малюнок був тиражований у формі листівки й поширений серед українських організацій.

Образи української історії стали невід’ємною частиною життєвого простору Василя Масютина – у його берлінському помешканні та творчій робітні. Крім гравюр та медальєрної серії, відвідувачі мистця могли бачити на робочих станках великі скульптурні погруддя Івана Мазепи, Павла Скоропадського, інших гетьманів, а серед графіки – портрет Тараса Шевченка.

Документальні джерела зафіксували кілька адрес, у яких позмінно мешкав художник у 1930-х роках у столиці Німеччини: Berlin-Eichkamp, Konigsweg 112, Berlin-Dahlem, Hundekchlestrasse 29, Berlin-Halensee, Bornstedter Strasse 3. Масютин активно контактував зі співробітниками Українського наукового інституту, зокрема – з його першим директором, істориком Дмитром Дорошенком, мовознавцем і політичним діячем Романом Смаль-Стоцьким. Він був автором емблеми Української громади в Німеччині, оформлення обкладинок кількох книжок українських авторів. Для Gebrauchsgraphik написав, зокрема, статті про українських мистців Олексія Кравченка та Павла Ковжуна. Взаємини з українськими емігрантськими інституціями та окремими діячами мистецтва, літератури й науки підтримував і під час ІІ Світової війни, що стало приводом для пізніших звинувачень його у зв’язках з «націоналістичними колами». В одному з листів зі спецлагеря № 3 НКВД у Берліні восени 1945 року він, зокрема, писав до своїх рідних (мовою оригіналу): «…Мое незнание принято как упорство и нежелание назвать имена и ход событий, тогда как я действительно ничего не знаю толком о деятельности «националистов». Т[аким] обр[азом] я оказываюсь чуть ли не героем, не имея на это никакого права. Против меня, как сказал следователь, не выдвинуто непосредственного обвинения, но я должен был помочь «раскрыть», и это как раз сверх моих знаний». Класична московська практика «пошуку ворогів народу» підірвала здоров’я і цьому унікальному працелюбу та інтелектуалу.

Останні роки життя Василя Масютина потребували б спеціального висвітлення. Вони були позначені тяжкими психологічними травмами, які спричинили передчасний відхід з життя 25 листопада 1955 року. Відтоді відомо кілька спроб мистців українського зарубіжжя набути частину його масштабної творчої спадщини. Завдячуючи С.Гординському, який продовжував контактувати з Масютиним після ІІ Світової війни, «медальєрні монографії» видатного українського художника, письменника, педагога, теоретика й історика мистецтва різними шляхами потрапили в його рідну Україну. Але й досі вони не працюють у повноті закладеної автором далекосяжної програми з освоєння теренів національного духу та культурної пам’яті. Лише поодинокі ініціативи (одна з них – реалізована Музеєм Гетьманства та Галереєю Art-Insight 2015 року виставка) підхопили цей глибоко осмислений почин, скерований на ствердження українських цінностей у світі та у свідомості співвітчизників. Сьогодні серія медалей Василя Масютина відлунює «загравою спогадів» (вислів самого мистця) про одну з найяскравіших постатей національної історії й культури.

Роман ЯЦІВ, історик мистецтва, професор Львівської національної академії мистецтв. Фото надані Романом ЯЦІВИМ
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ