Володимир ШЕЙКО — Випускник Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 2009 отримав професійний диплом з маркетингу, а у 2014 — диплом з цифрового маркетингу Чартерного інституту маркетингу (Великобританія). У 2011 закінчив Літню школу шотландських університетів SUISS за напрямком «сучасна британська та ірландська література» (Единбург, Шотландія). Учасник Літньої школи з глобального врядування 2016 року та член міжнародної мережі Bucerius Summer School (фундація ZEIT-Stiftung, Гамбург, Німеччина). Член міжнародної професійної мережі перформативних мистецтв ІЕТМ та мережі Total Theatre Network.
Фахівець з менеджменту культури, маркетингу і комунікацій. Упродовж 11 років займав керівні посади в українському представництві Британської Ради. Організатор численних культурних проєктів і подій у Великобританії та 15 країнах Європи: виставок, мистецьких резиденцій, кінофестивалів, професійних стажувань, концертів, літературних програм, тренінгів, театральних постановок.
З 2018 — директор Українського Інституту.
СТАРТОВА ПОЗИЦІЯ
— Ви працювали в Британській Раді. Що це був за досвід? Чому ви там навчилися?
ФОТО ВАЛЕНТИНА КУЗАНА
— Я пропрацював у Британській Раді доволі довго — 11 років, і за цей час пройшов шлях від проєктного координатора до менеджера мистецьких програм регіону Південно-Східна Європа і Центральна Азія, який налічував 15 країн. Це дало можливість зрозуміти різні процеси й формати роботи в культурній дипломатії в інституції, яка задає стандарти культурної дипломатії в усьому світі. Зокрема, важливість стратегування і ретельного планування, стандарти моніторингу та оцінювання проєктів, внутрішня політика та координація роботи в організації, де працюють тисячі працівників у сотні представництв. Крім того, я отримав досвід комунікацій та управління проектами у різних сферах культури — кіно, театр, візуальне мистецтво, література, музика, креативні індустрії. Дуже ціную досвід роботи над міжнародними проєктами, що поєднували різні країни, мови й культури. Тоді для України це був безпрецедентно високий рівень. Наприклад, виставка Деміена ГЕРСТА (відомий британський митець — ДД) в кількох балканських країнах, музичний форум Selector PRO в Азербайджані, Туреччині, Україні, виставки британського художника й скульптора Генрі мура в Казахстані, Узбекистані, Македонії, програма Туреччини як фокусної країни на Лондонському книжковому ярмарку.
Утім, напевно найважливішим був досвід співпраці в багатокультурному, дружньому, етичному середовищі — це саме те, що мені, напевно, найбільше хочеться втілити в Українському інституті як державній інституції нового зразка.
— Фактично, ви починали з нуля у новоствореній інституції. Чи була у вас якась стратегія розвитку цієї структури? Наскільки ваші плани довелося коригувати в процесі роботи?
— Коли оголосили конкурс на посаду очільника Українського інституту, однією з його головних умов було подати концепцію розвитку Інституту на трирічний період. У конкурсі я посів перше місце, а друге — Тетяна ФІЛЕВСЬКА, яка зараз є креативною директоркою Українського інституту. Після конкурсу ми зрозуміли, що в наших стратегіях є більше спільного, аніж відмінного. Наприклад, ми вважали, що культурна дипломатія має багато працювати з сучасною культурою, має відмовитись від псевдонародницьких ансамблів, а натомість приділити велику увагу спадку модернізму й авангарду першої третини ХХ століття. Це спільне бачення і рухає Інститут вже понад два роки. Найскладніше було створювати інституцію з нуля, як ви вірно зазначили, та одразу реалізовувати проєкти: дев’ять місяців ми були практично паралізовані через недолуге законодавство, але з часом домоглися потрібних нам змін.
Майже одразу ми розпочали роботу над п’ятирічною стратегією Інституту. Писали її півтора роки, і це був дуже відкритий та інклюзивний процес із десятками стратегічних сесій та обговорень з командою, представниками культурної сфери, дипломатами, українськими та іноземними експертами. Паралельно я закінчив Школу стратегічного архітектора в Києво-Могилянській бізнес-школі, тож мій дипломний проєкт став основою нашої стратегії. Врешті-решт, після всіх обговорень та консультацій проєкт стратегії був затверджений нашою Наглядовою радою та Міністерством закордонних справ і практично одразу пройшов «випробування боєм». Через пандемію та глобальний карантин нам довелося кардинально змінити план дій, але наші стратегічні цілі залишилися незмінними.
ДИПЛОМАТІЯ
— Наша розмова проходить під час дуже представницького Міжнародного форуму культурної дипломатії, організатором якого є Інститут. Що таке культурна дипломатія у вашому розумінні?
— Культурну дипломатію не так давно почали впроваджувати в Україні як державну політику — наприкінці 2015 в МЗС з’явився однойменний відділ, який тоді очолила Оля ЖУК, а Український інститут як профільна установа розпочав свою повноцінну роботу в 2018. Нам потрібно ще багато працювати над «визнанням» культурної дипломатії на всіх рівнях, тож Форум — це майданчик, де ми на високому рівні розповідаємо, чому це потрібно і важливо.
Культурна дипломатія — це не просто культурні проєкти з міжнародною складовою. Наприклад, гастролі оперного театру або концерти комерційно успішних музикантів — це бізнес, який має єдину і зрозумілу мету: принести прибуток. Для цього не потрібна участь держави. Мета ж культурної дипломатії — через фахово відібрані і правильно подані проєкти розповідати світові про Україну, її історію, культуру, суспільні трансформації, виклики. Така робота — це «гра в довгу»: часто її результати стають помітними лише через багато років. Адже ми маємо справу з переконаннями й стереотипами, з якими боротися найскладніше. Дуже часто те, що в Україні вважають цікавим і достойним, насправді не є таким для пересічного іноземця. Але в наших умовах культура — це часто чи не єдина можливість транслювати позитивні нарративи про Україну в дуже токсичному інформаційному полі. Важливо робити це зрозумілою для іноземців мовою — оперувати доступними для них поняттями, вийти за межі містечковості та віктимності, дати зрозуміти, чим ми корисні та цікаві світові.
— Частина цієї дипломатії — безумовно, популяризація української мови. Вона зазначена як одне з завдань Інституту. У всіх подібних структурах — Ґете-Інституті, Британської Ради тощо — є свої мовні курси. Чи плануються подібні курси у вас?
— Так, розширення поля використання української мови є однією зі стратегічних цілей Українського інституту. Утім, до мережі державних мовних курсів за кордоном ще далеко: потрібно напрацювати методики викладання української як іноземної, систему оцінювання і сертифікації, видавати підручники і посібники, готувати викладачів. Також треба вирішити, як працюватиме ця мережа — на базі майбутніх філій Українського інституту, закордонних університетів, українських осередків або недільних шкіл. Це наша спільна робота з Національною комісією зі стандартів державної мови та Міністерством освіти і науки.
Тим часом Інститут втілює проєкти, які роблять українську мову більш видимою і суб’єктною в міжнародному середовищі. Запустили програму впровадження україномовних аудіогідів у провідних музеях світу, яку підтримала перша леді України Олена ЗЕЛЕНСЬКА та українські посольства за кордоном. Плануємо працювати над коректною транслітерацією українських назв та імен українських митців у музеях і виданнях, ідейно продовжуючи потужну кампанію МЗС #kyivnotkiev.
АБСУРД
— Питання, яке прозвучить, можливо, дещо провокаційно, — що взагалі вам найбільше заважає у здійсненні планів?
— Напевно, не відкрию цим Америки, бо це те, з чим стикався кожен з нас: українська бюрократія. Наша система документообігу взагалі не пристосована до роботи з закордонними партнерами. Те, що у Франції чи Туреччині займає годину (підписали — відсканували — відправили), у нас може тривати місяць. Пересилання паперових екземплярів договору через Атлантичний океан, загублені поштою листи, передавання документів літаками через знайомих — ми все це проживаємо знову і знову ледь не з кожним проєктом.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Обсяги документів, які треба підготувати для співпраці з нами, жахають; подекуди тих документів, які вимагає процедура публічної закупівлі, у контрагентів не існує в природі. Наприклад, ми вже багато місяців намагаємося укласти угоду з Гарвардським університетом у США. Щоб довести українській державі, що вони не аферисти і існують на білому світі, їм довелося відшукати в своїх архівах оригінал статуту 1650 року і зробити з нього копію. Нам часто кажуть: «Якби ми знали, скільки часу забере паперова робота над нашим проєктом, ми б ніколи його не починали». Все це — причина емоційного вигорання команди, але передусім — велика шкода для іміджу держави.
ІНТЕРВЕНЦІЇ
— Тоді про більш радісні речі. Торік при активній участі Інституту пройшов Рік української культури в Австрії. Яким з заходів тої програми ви особливо пишаєтесь і чому саме?
— У нас було багато чудових проєктів у рамках Року. З певної часової відстані хотілося б відзначити ті, які мали продовження та подальший розвиток. Після минулорічної презентації сучасної української музики на Waves Vienna — одному з найцікавіших європейських фестивалів для професійної аудиторії (відбірників фестивалів, менеджерів радіостанцій тощо) — на цей рік Україну запросили вже фокусною країною. Це привернуло до нас особливу увагу, тож попри ковідні обмеження ми по максимуму вклались у зйомки, онлайн-трансляцію, якісний продакшн. Після тріумфального виступу дитячого хору «Щедрик» на SCL — найбільшому у світі фестивалі хорових колективів — диригентку Маріанну САБЛІНУ запросили в журі цьогорічного конкурсу. Успіх вистави GAZ від Nova Opera на віденському фестивалі музичних театрів Musiktheatertage Wien також мав продовження: фестиваль долучився до продюсування наступної роботи колективу — «Чорнобильдорф», яку включив у свою програму на 2022 рік. Завдяки науковій конференції «Між Києвом і Віднем» ми стали співорганізаторами Фестивалю української академічної музики в Нью-Йорку, який наступного року відбудеться вже вдруге. Відстежувати такий довгостроковий вплив своєї роботи — особливе задоволення.
— Чи плануєте щось подібне за масштабом у найближчому майбутньому?
— Після робочого візиту Президента України Володимира Зеленського до Туреччини сторони домовилися працювати над питанням проведення року української культури в Туреччині та турецької — в Україні. Коли це відбудеться, ми ще не знаємо, але за збігом обставин Український інститут починає працювати в цій країні з наступного року. Посольство України вже багато років активно працює над промоцією української культури в Туреччині, тож ми за їхньою допомогою уже почали «розвідку» — з’їздили у відрядження й познайомилися з ключовими культурними інституціями, домовились про спільні проєкти на 2021 і 2022.
Також з подачі британської сторони думаємо про організацію двостороннього «сезону» Україна — Велика Британія в 2022 з нагоди 30-ї річниці встановлення дипломатичних відносин між двома країнами.
— Чи будуть колись у Інституту закордонні філії?
— Сподіваємося, що так. За дорученням Міністра закордонних справ Дмитра Кулеби Інститут та низка українських посольств аналізують правове поле різних країн, адже відкриття філій — це задача з багатьма невідомими. Треба з’ясувати, чи матимуть працівники філій дипломатичний статус, як наймати на роботу місцевих громадян, які правила укладання договорів і ведення бухгалтерського обліку тощо. Однозначно, філії варто відкривати лише тоді, коли Інститут матиме гарантоване фінансування бодай на три роки наперед. Ми мріємо про філії, бо це полегшить нашу роботу, та втім ми успішно працюємо і з Києва.
— Наскільки взагалі ми цікаві в світі? Яку нішу в умовному «культурному ринку» Європи могла б зайняти Україна?
— Попри всі виклики і проблеми, притаманні нашій культурній сфері, Україна має всі шанси бути цікавою не лише європейському глядачеві, а й у інших регіонах світу. Наприклад, у країнах з потужною театральною традицією цікавим є сучасний український театр, особливо незалежні проєкти або ж вистави, створені новим поколінням режисерів і акторів. Саме тому ми запустили великий кількаетапний проєкт Transmission.ua: Drama on the Move з перекладу та постановки сучасних українських п’єс у театрах Польщі, Німеччини та Великої Британії.
Можу повторити тези, які я казав про Голодомор: робота з людськими трагедіями такого масштабу вимагає обережності, великої поваги до жертв і уваги до сучасного стану суспільства. В центрі будь-яких комеморативних практик повинна бути етика і бездоганна репутація учасників. Навіть потенційна можливість того, що концепція Меморіального центру передбачатиме маніпуляції емоціями чи свідомістю, спроби вразити, залякати відвідувача чи робити з трагедії реконструкторський атракціон є дуже тривожним сигналом. Логічно, що ці занепокоєння і ці побоювання повинні бути озвучені в публічному просторі і вимагають обговорення суспільством
Наша indie і джазова музична сцена, сучасна етномузика однозначно є конкурентоспроможними на європейському ринку, і ми це бачимо, коли організовуємо виступи українських музикантів на іноземних шоукейсах і фестивалях. Однозначно потрібно просувати й сучасну академічну музику. На жаль, вона ще мало відома за кордоном, але вона точно може стати нашою візитівкою. Наведу вам такий приклад: минулого року ми організували концерт з симфонічним оркестром Віденського радіо, де австрійські музиканти під керівництвом британського диригента виконували Третю симфонію Бориса Лятошинського. Під час репетицій музиканти підходили до нас і дякували нам за можливість попрацювати з таким чудовим матеріалом, вони були вражені, що ніколи раніше не чули про такого композитора світового рівня. Зараз є запити від кількох іноземних музичних фестивалів, які у 2021 році хочуть попрацювати з українськими солістами, ансамблями і композиторами, які є нашими сучасниками. Через 10-20 років саме вони будуть обличчям української музики в міжнародному контексті.
Величезний обсяг роботи з опрацювання та повернення із небуття української спадщини ще попереду. Українське бароко, український авангард, український модернізм — усе це фантастичний матеріал для роботи. Але для того, щоб ефективно з ним працювати, нам самим потрібно вирішити багато питань. Скажімо, великі виставкові музейні проєкти для України зараз недоступні — така робота в іноземних музеях планується щонайменше за 3-5 років. На жаль, Україна планує свій державний бюджет лише на рік наперед, а українські музеї часто не готові до роботи з іноземними партнерами. У випадку з українським авангардом нам доведеться протистояти величезній російській машині, яка десятиліттями привласнює собі мистецьку спадщину сусідніх країн і вкладає в це гігантські бюджети. Чого варта лиш серія виставок у 2017 до сторіччя «Російської революції» у найпрестижніших світових локаціях — в нью-йоркському МoМА, в паризькому Ґран Палє, в лондонській Британській бібліотеці. А модернізм, до якого не вщухає увага у міжнародному середовищі, в Україні часто навіть не вважається спадщиною — унікальні мозаїки, чудові зразки бруталістської архітектури нищаться, зазнають варварських реконструкцій.
ТРАГЕДІЇ
— Незабаром розпочинається Меморіальний тиждень пам’яті жертв Голодомору. Як найкраще донести масштаб цього лиха до закордонної авдиторії?
— Голодомор — це дуже складна тема для опрацювання в міжнародному контексті. Цю роботу можна умовно розділити на кілька складових. Одна з них — зусилля, спрямовані на визнання Голодомору геноцидом іншими державами та міжнародними організаціями; це робиться як на політичному рівні зусиллями українських дипломатів, так і на рівні української діаспори, зокрема Світового конгресу українців. В контексті культурної дипломатії ми не можемо працювати з дуже буквальними і прямолінійними художніми висловлюваннями на тему Голодомору. Це зумовлено особливостями людського сприйняття, психології: ми повсякчас спостерігаємо небажання іноземців чути про страшні, травматичні речі. Тому культурні проєкти мають розповідати про цю трагедію вдумливо, обережно, багатошарово, з безумовною повагою до мільйонів жертв. Наприклад, фільм «Містер Джонс» (газета «День» була першою, що розповіла про британського журналіста Гарета ДЖОНСА — ДД), попри те що критики не були одностайні в його оцінці, привернув увагу до теми Голодомору на великих міжнародних фестивалях. Багато глядачів фільму почули про Голодомор уперше.
— Наскільки взагалі перспективним є просування теми Голодомору за кордоном? Питаю, бо, наприклад, робота «Німецько-української комісії істориків», яка мала б займатися цим питанням, повністю провалилася.
— Довгі роки замовчування призвели до того, що наше суспільство ще досі не пережило цю жахливу трагедію. Як я вже казав, ми повинні позбутися комплексу жертви. Конструктивна робота суспільства над осмисленням цієї травми, досвід зцілення — це той досвід, яким ми можемо і маємо поділитися зі світом. Голодомор є важливою темою для наукових досліджень — не лише історичних, але й міждисциплінарних, з фокусом на соціологію, культурну антропологію, генетику. Наприклад, Гарвардський університет багато працює в цьому напрямі, досліджуючи демографічні аспекти наслідків Голодомору. Тож робота з академічним середовищем видається нам одним із важливих напрямів роботи з цією темою.
— Ви були одним з підписантів заяви щодо звільнення Іллі ХРЖАНОВСЬКОГО з керівництва Меморіальним центром «Бабин Яр». Чим була викликана необхідність такого звернення?
— Тут можу повторити тези, які я казав про Голодомор: робота з людськими трагедіями такого масштабу вимагає обережності, великої поваги до жертв і уваги до сучасного стану суспільства. В центрі будь-яких комеморативних практик повинна бути етика і бездоганна репутація учасників. Навіть потенційна можливість того, що концепція Меморіального центру передбачатиме маніпуляції емоціями чи свідомістю, спроби вразити, залякати відвідувача чи робити з трагедії реконструкторський атракціон є дуже тривожним сигналом. Логічно, що ці занепокоєння і ці побоювання повинні бути озвучені в публічному просторі і вимагають обговорення суспільством.
— Якщо ми вже торкнулися цієї теми — якою буде участь Інституту у заходах з меморіалізації пам’яті жертв Голокосту в України — адже наступного року буде 80-та річниця страшних подій у Бабиному Яру?
— Це одна з основних тем, над якими ми працюватимемо в 2021. Враховуючи її сенситивність і складність, ми залучили до обговорення і планування проєктів нашу Наглядову раду. Також консультуємося з іншими державними установами — Українським інститутом національної пам’яті, Міністерством культури та інформаційної політики, з Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр». Ми вважаємо, що в питанні комеморації трагедії Бабиного Яру потрібно напрацювати спільну й виважену державницьку позицію.
Утім, можу сказати декілька слів про одну з ідей, яку зараз розробляємо з німецькими і британськими партнерами — Українським інститутом у Лондоні (це незалежна громадська організація), продюсерською агенцією Dash Arts, кількома театрами. Це міжнародний музично-театральний перформанс під робочою назвою «Пісні Бабиного Яру». Проєкт досліджує складну історію та спадщину трагедії у Бабиному Яру через художню рефлексію двох видатних співачок і мисткинь: Мар’яни САДОВСЬКОЇ та Світлани КУНДІШ. Мар’яна Садовська — українка зі Львова, Світлана Кундіш — єврейка, яка народилася у Чорнобилі. До створення лібрето долучиться письменниця з Києва Катя ПЕТРОВСЬКА, авторка чудового роману «Мабуть Естер». Усі мисткині зараз живуть у Німеччині, широко відомі в Європі.
МРІЇ
— Про що ви мрієте як директор?
— Про те, щоб за час моєї каденції вдалося закласти міцні основи нової інституції, яка матиме довге і яскраве життя. Щоб команда Інституту спрямовувала свої таланти і творчий потенціал не на долання бюрократії, а проєкти світового рівня. Щоб українська культурна дипломатія показувала світові найкращі сторони сучасної України — інтелектуальної, спроможної, відкритої, свідомої своєї історії і впевненої у своєму європейському майбутньому.
