Ольга ЄГОШИНА,
Сергій ВАСИЛЬЄВ, "День"
Актор Олександр Калягін володіє природним магнетизмом. Можливо, ще й тому все, що він робить на сцені та на екрані, неймовірно переконливо. Міра його людської чарівливості така висока, що й у життєвих ситуаціях він уміє домагатися того, що, незважаючи на найшаленішу популярність, виявляється неможливим для його колег. Наприклад, нещодавно він не лише організував власний театр "Et cetera", але й ухитрився отримати для нього приміщення в одному з найфешенебельніших районів Москви - на Новому Арбаті.
Проте, Калягін не скнара й відданий традиціям акторського товариства. Змінивши на посту голову російської Спілки театральних діячів Михайла Ульянова, він не тільки домігся від прихильної до нього московської влади значної фінансової підтримки творчих і соціальних програм Спілки, але й, здійснюючи постійні "хаджі" у російську провінцію, "зачарував", немов зіграний ним колись гоголівський Чичиков, багатьох губернаторів: після калягінських вояжів провінційні актори отримували помешкання, а театри - кошти на постановку нових спектаклів. Сьогодні популярний актор - гість "Дня".
- Ви якось говорили, що актором мріяли стати з дитинства. Скажіть, а ніколи не доводилося згодом жалкувати про свій вибір?
- Дійсно, а чому я займаюся цією справою? За природою я навіть не актор - пустун. Я й у житті намагаюся грати, вигадувати ситуації. Життя - дивовижний партнер: воно ставить тобі підніжки, а ти вивертаєшся або падаєш. Тут і з'ясовується є в тобі артистизм чи - ні. Чи можеш ти спіткнутися так, щоб гідно встати й поправити котелок. Або вже так гепнутися, щоб інші засміялися.
В мені з дитинства відзначали акторські здібності, багато що давалося легко: таке чудове дурневаляння, лицедійство, пародіювання своїх друзів і різних знаменитостей. В рідні у мене - ніяких акторів. Так що навіть побачивши мою сильну схильність до театру, батьки, однак, змусили мене вступити до медичного училища, яке я благополучно закінчив. Мене переводили з курсу на курс не тому, що я був гордістю в фармакології, анатомії та інших предметах, а тому що у нас був кращий колектив художньої самодіяльності серед медучилищ. Мене переводили, як лідера.
Потім я два роки працював на "швидкій допомозі". Чи міг я залишитися в медицині? Лікар - це надзвичайно безстрашна професія. Людина повинна бути до неї абсолютно готовою. Хворі, розбиті люди, яких нудить, яким треба підставляти судно... А то й збирати частини людини після автомобільної катастрофи тощо. Пробачте, що про це говорю. Я ніколи не забуду випадок на Київському вокзалі: отруївся якийсь п'яниця, його нудило, а я тримав таз. Він якось весь час розгойдувався і я пам'ятаю, як я совав ногою цей таз, щоб ця гидота туди попадала. І тут я зрозумів - мені погано. Я зрозумів, що ніколи не зможу бути медиком: не пристосований фізіологічно...
- Якщо професія лікаря вимагає безстрашності й особливого роду витривалості, то чого вимагає акторська професія?
- Може, це прозвучить єретично, але я завжди вважав, що актор - професія для ледарів. Ви помітьте, коли режисер закидає драматичному актору, що ось, мовляв, музикант годинами розігрує гами й етюди, що балерина терзає себе біля балетного станка... - актор слухає, слухає й розумом навіть усвідомлює, що він ледачий, але ось підняти це місце й почати працювати... Ви не помічали? Це смішно сказано, але якщо людина талановита, вона в праці трохи з лінощами. Немовби трішки бережеться. Але це - один бік медалі. У тринадцять років я написав листа Аркадієві Ісаковичу Райкіну із таким дитячим запитанням: як ви досягли такого таланту? І він мені відповів - досі його лист зберігаю як охоронну грамоту. "Сашку, - писав він незнайомому хлопчикові, - талант не досягається. Це те, що дано або не дано природою. Але я вірю у житті лише в одне: у працю". Я поставився до цього твердження так, як ми взагалі ставимося до постулатів (біблійних скажімо): розуміємо, але не дотримуємося.
- У ваші лінощі, знаючи вашу біографію й кількість зіграних ролей якось важко повірити...
- Але я, дійсно, дуже ледачий. Я обожнюю нічого не робити: поваляєшся, погортаєш газету, почитаєш книгу... Таке миле, чарівне "шалтай-болтайство". Я філонив, ховався від своїх працедавців всіма способами: Микита Михалков згадує, що іноді я брав слухавку і прикидався, говорячи іншими голосами. Я люблю побути Обломовим, тільки мені це рідко вдається...
- Життя змушує крутитися?
- Саме життя. До абзацу про лінощі треба додати виноску (на зразок тих, що так любив Лев Толстой). Років у двадцять-тридцять, коли юнак стає чоловіком, коли з'являється родина, відповідальність, коли ти вже трохи скуштував успіх, коли ти вже зустрів вчителя, коли ти дечого навчився, коли ти вже до цього життя ставишся не споживацьки: не те щоб давай-давай, я прийшов, а умієш трохи чекати, навчився терпцю... Ось тоді настає період, коли людина починає розуміти задоволення праці, роботи. І ось якийсь час людина самозречено працює і вважає найголовнішим ролі, спектаклі, фільми. Але ось ми з вами сидимо, і ви запитуєте: що б змінилося, якби я обрав інший шлях? І ось зараз я можу сказати: нічого б не змінилося. Ну, більше зіграєш, менше. Напишуть про мене ще декілька сторінок. Ви не ображайтеся, але статті про мене... Похвалять - приємно. Облають - ну, зіпсують настрій на день-два, на тиждень, на місяць. Але чогось головного не зачіпають. Є близькі люди - моя родина, мої друзі: я їх не підвів, не обдурив і довів, що акторство - моя професія.
- Невже й вам треба було доводити свою профпридатність?
- А як же! На другому курсі Щукінського училища мене збиралися відрахувати. У мене, дійсно, нічого не виходило. Я зараз дуже добре розумію педагогів. Взяли хлопчика: наче оченятка ясні, сам пухкенький... Ну й куди його пристосувати цього двадцятидвохрічного хлопчика? Кого він, який вже зараз починає лисіти, буде грати? Немає у нього ні яскраво вираженої характерності, як у Крамарова або Нікуліна, ні виразної соціальної типажності. Нічого героїчного. Ще й до того ж нічого не вміє до пуття робити: етюди невдалі, затиснутий на майстерності актора, безініціативний. Нездара - одним словом.
Але тут оголосили вечір самостійних робіт. Я вибирав оповідання, в душі розуміючи, що мене нічого не врятує. І тут друг мені порадив чеховське оповідання "Побачення, хоч і відбулося, але..." Історія вісімнадцятирічного гімназиста, який збирається ввечері на перше побачення, а з ранку його починає трусити. Він купує десять пляшок пива, випиває... Ну, й приходить, звичайно, п'яний на побачення. Ця оповідання мене врятувало. Потім цю роботу показували у концертах щукінців як своєрідну "окрасу програми". Всі відразу стали доброзичливими. Тут я відкрив для себе істину й досі в цьому переконаний, що я можу творити лише у доброзичливому середовищі, лише коли мене люблять.
Я не з тих, хто любить бігати, метушитися, домагатися. У своїй професії я шукав маленьку щілинку, де зможу залишитися самим собою, чого б це не коштувало. Толя Смелянський одного разу дуже точно написав про мене до мого п'ятдесятиріччя, мовляв, "Калягін - кішка, яка гуляє, як собі знає". Я можу бути в зграї. Але використовую будь-яку можливість полежати, помуркотіти насамоті.
- Але незалежність - дороге задоволення, особливо для актора, який залежить від усього: від партнерів, режисера, кравця, дирекції... Як вам вдалося зберігати свободу?
- Адже я не раз йшов. Пішов із найпопулярнішого театру на Таганці, коли попасти туди було мрією будь-якого актора. Підкреслюю: сам пішов, до театру Єрмолової, куди глядачі в той час не ходили, але там підібралася прекрасна команда: Катя Васильєва, Льова Круглий, Катя Єланська. Потім МХАТ. У найважчий період життя, коли померли дружина, мама; я залишився один із п'ятирічною донечкою й зрозумів, що не встигаю нагодувати її вчасно, погуляти, позайматися, - я подумав уперше всерйоз про зміну професії.
Вже не пам'ятаю прочитав це десь чи почув: у театрі треба працювати з відчуттям, що ти у будь-яку хвилину можеш з нього піти. Це у будь-якій професії важливо, але в театрі особливо: не бути рабом. Ми ж виховані репертуарним театром: актори дуже дорожать своїм місцем, своєю гримвбиральнею, своїм репертуаром, своєю дирекцією - погані вони чи ні, але свої. Але по-справжньому працювати можна тільки з внутрішнім відчуттям, що ти вільний.
- Згадану статтю до вашого п'ятдесятиріччя 1992 року Смелянський закінчив словами "Калягін зараз на роздоріжжі". А потім у вас, дійсно, почався досить крутий життєвий злам: свій театр, тепер ось керівництво СТД. Що це - черговий непередбачуваний віраж чи логічне продовження шляху?
- Давайте спочатку розставимо якісь точки над "i". Немає у мене амбіцій Мейєрхольда: я покажу Станіславському як треба ставити! Я ж чудово розумію, що я не Петро Фоменко і не Роман Віктюк. Я - артист, який має досвід гри на сцені. Не вдаючись у подробиці хочу сказати, що ці "пустощі" з театром, які я затіяв 1993 року, спровокований своїми студентами, могли закінчитися трагічно для мене. Навіть не тому, що у мене минулого року був інфаркт, але трагічно в розумінні отримання найважчої моральної травми. Я зайнявся будівництвом театру, не передбачаючи що це не просто "ля-ля тополі", не просто читання п'єси й розбір ролей. Я не передбачав, що це пов'язано насамперед з важкою, кривавою грою із владою. Що доведеться спілкуватися з людьми "не моєї групи крові", не схожими на мене навіть за способом мислення. Театр був тією самою "небезпечною іграшкою", яка була готова вибухнути в будь-який момент, якщо не встигнеш вчасно висмикнути чеку.
Чому? Мінялася країна, а тут до чиновників приходила нехай і відома людина, але просила те, від чого пахне кров'ю, тобто нерухомість. Невже ці люди, які мене так любили, так хвалили за якісь ролі, зараз, коли я прошу не за себе - не відгукнуться? Може не вийти, зірватися, але дайте ж спробувати здійснити мою мрію. Я ж їм не говорив, що мені в дитинстві у сім років мама побудувала театр, де розсувалася завіса. І головне, можна було ззаду просунути руку й ще закриту завісу трохи поворушити. Чарівне почуття. Це давня театральна хитрість: перед початком спектаклю помічник режисера проходить сценою за закритою завісою й двічі вдаряє у неї... А в залі для глядачів це дає передчуття дива. Глядач - він за статусом дурень. Він же приходить, платить гроші, аби його обдурили. І якщо режисер на це здатний - то це й є диво.
Тепер є театр "Et cetera". Так, ми повинні доводити право на існування. Так, треба запрошувати режисерів. Так, актори повинні добре грати. Я переконаний, що у нас хороші актори в театрі. Інша справа, що довго вони вели життя безпритульних. І чого вимагати від людини, яка весь час переїжджає, яка не встигає навіть поголитися? Звісно у нього то з рота тхне (пробачте!), то під пахвами... А коли він переїхав до свого помешкання і виходить до тебе поголений, у новому костюмі: мамо рідна, який же він гарний, виявляється! Ми ж постійно переїжджали, репетирували в усій Москві. Це не давало можливості якось стабілізувати роботу. Підкреслюю - у мене був дивовижний курс: Саша Лазарев, Юлія Меньшова, Андрій Панін... Їх всіх розтягли в інші театри. Залишилася тільки частина, вони десь збиралися, щось робили. Ну, й мене до цього втягли. А в результаті я захопився цією іграшкою. Ну, не знаю, чи траплялося у вас, що починаєш щось писати просто так, і раптом з'ясовується, що це стає головним у житті. Я втягнувся, мене засмоктало. Це було диявольськи важко, але була й якась радість: ну, зараз доб'юся! Хочу переламати, хочу це зробити!
- А крісло голови СТД - наслідок цієї ж лінії? Продовження тієї ж великої гри?
- Ось ми сидимо у кабінеті, де на стіні висять портрети великих людей. Я все хочу сюди й портрет Михайла Ульянова повісити. Але якось у нього все часу немає позувати. Чи вважаю я себе їхнім прямим спадкоємцем? Коли я вчився у театральному училищі, мені говорили, що є два великих актори: Чарлі Чаплін і Михайло Чехов, а ми всі так - підмайстри. Це зараз легко роздаються ці епітети, як плювки: популярний, видатний, великий. Зіграв три ролі - великий. Але коли мене обрали головою, я собі сказав: Сашо, поламати цю систему, закладену вже сто двадцять років тому, може або круглий ідіот, або саме життя. До ідіотів я начебто не належу, хоча збоку - видніше. А якщо зруйнує саме життя - тут уже нічого не допоможе. Значить, саморозпускаємося. І почнеться щось інше. А поки СТД продовжує роботу: люди їздять, проходять наради, кабінети працюють. Живемо потроху.
- Тобто, ставши керівником театру, ви несподівано відкрили у собі багато рис "ділової людини"?
- Одного разу, коли я дивився в дзеркало, моя дружина запитала: "Ну, й на скільки по-твоєму років ти виглядаєш?". І я відповів: "На сім! Як був дурень, так дурнем і залишився!". Я досить часто виглядаю такою придуркуватою й несерйозною людиною. І я сам собі часто повторюю: "Сашо, ну зберися!" Але це оманливе враження. Внутрішньо в мене завжди працюють датчики: все аналізую, нічого не пропускаю. Я можу забути якісь речі, але вони відкладаються десь у підкірці. Це допомагає зберегти критичність. Не вважати себе пупом землі або цвяхом, на якому все тримається.
