Народився 31 березня 1964 року в Києві. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Шевченка (1975 — 1982) та Київський державний художній інститут (1981 — 1988). 1987 р. став учасником національних і зарубіжних виставок. 1992 р. — член групи «Живописний заповідник», до якої входили також Тіберій СІЛЬВАШІ (фундатор та автор концепції), Олександр БАБАК, Марко ГЕЙКО, Микола КРИВЕНКО, Анатолій КРИВОЛАП. Батько Олег Животков (1933) і брат Сергій Животков (1961 — 2000) — художники.
Один із провідних українських живописців. Останніми роками багато працює з деревом. Наразі в галереї «Хлібня» на території Софії Київської проходить виставка «Катарсис», яка об’єднує барокові скульптури Йоганна-Георгія Пінзеля, його учня Франциска Олендзького і дерев’яні роботи Животкова останніх років, зокрема із проєкту «Київ-2014», присвяченого подіям на Майдані. Найбільш вражаюча частина експозиції — різьблене панно Tecum Veniam з текстами із «Книги Екклезіаста» й роботи із серії «Врата» — людські силуети у дверному прорізі («портали», як їх називає автор), так само з елементами тексту — цитатами із Біблії та давньосирійських манускриптів.
Ми вже розмовляли з Олександром 2016 року. Але багато чого залишилося недоказаним. Тож сьогоднішня публікація — це завершення тієї розмови.
2016. ДИТИНСТВО
— Я народився в сім’ї художника. Ми жили на Трьохсвятительській у старому монастирському домі. Там під стелею висів величезний старий київський абажур з бахромою, під ним стояв круглий стіл. Перш ніж навчитися читати, я розбирав літери на корінцях книжок: Пауль Клеє, Міро, Пікассо... Олівця чи ручку повсякчас мав при собі; папір, стіни в кімнатах і в туалеті — все було в малюнках.
ОРАНТА. 2020РІК. 244.5 Х 100 СМ ДЕРЕВО, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
Батько наділений дивовижним даром педагогіки. Він не заважав, лише споглядав і давав якісь настанови. Пізніше, в юності, я мав зустріч зі своїм дядьком Михайлом Рудаковим у Москві. Великий художник і дивовижна особистість. Він говорив нам з братом: «Доки молоді — поглинайте все, що бачите. Якщо ви сильні й гідні, то зрештою відкинете зайве і станете самими собою». Для мене це заповіт. Я цікавився всім. Тим паче, що батько зібрав бібліотеку сучасного мистецтва й чудову фонотеку. Ми з братом бачили й слухали найкраще в живописі, театрі, музиці. Це було фантастично.
БАБУСЯ
— Перша художниця в нашому роду — бабуся. Вона навчалась у Кіріака Кастанді (видатний одеський живописець і педагог, 1852 — 1921 рр. — Д. Д.). Унікальна людина, пройшла всі ці бабелівські моменти, розповідала безліч історій. Звісно, щось і прибріхувала, але це теж мистецтво, так і народжуються гарні речі. Вона зналася з деякими авторитетами в Одесі 1910 — 1920-х, з Мішкою Япончиком. Казала про нього: «Так, бандит, але, Боже, який красень!» Вони її любили, попереджали про погроми. Вона була — та й є — світлою людиною. Художники не помирають.
«КАТАРСИС. ПІНЗЕЛЬ. ОЛЕНДЗЬКИЙ. ЖИВОТКОВ» 2021, НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК «СОФІЯ КИЇВСЬКА»
ВІДМОВА
— Моя старша дочка мала хист до образотворчого мистецтва. Але в 13 років категорично відмовилася йти цим шляхом. Сказала: «Годі плодити цю династію. Куди я після тебе?» Це мудро і складно, ще й у 13 років. Зараз вона успішна в музиці й шоу-бізнесі, знає, що таке праця. Пишаюся її вибором.
«ЖИВОПИСНИЙ ЗАПОВІДНИК»
— «Заповідник» — основа для мене. Багато моїх друзів ставляться до цього періоду по-своєму, а для мене це сонячні роки, хоча й тривало це недовго, як і «Паризька комуна» (спільнота художників, яка мешкала і працювала протягом 1989 — 1994 рр. у старому будинку на вулиці Паризької Комуни, нині Михайлівській. — Д. Д.). Ти радів успіхам інших. Усі цікавилися, хто чим займається. Ніхто не зазирав іншому в кишеню. Була отака спільність щастя.
TECUM VENIAM (2020–2021), STEDLEY ART FOUNDATION, WHITE SPACE, КИЇВ
БІЛИЙ
— Пам’ятаю, у мене в 7 класі нестерпно болів зуб. Я шукав, куди себе подіти, і звернув увагу на білий стан, де мій біль вщухав. А ще дитячі кошмари зафарбовував білою фарбою. У вікнах же чорти, так? І ти для того, щоби з ними впоратися, визираєш з-під ковдри і подумки зафарбовуєш їх білим. Такі власні відкриття.
ЧЕРВОНИЙ
— Коли я вперше приїхав у Непал, то не знав, куди там податися. Інший світ. Мене потім у Києві розпитували, що я звідти привіз — нові роботи, етюди? Я мало що міг сказати — настільки змінилася моя свідомість. І лише коли оговтався, тоді збагнув. Я привіз звідти червоний тон. Це ритуальний порошок, це кров жертовних тварин, там туші розбирають на вулиці, все тече. Він там скрізь. Земля просякнута ним.
ВІДЧУТТЯ ПРОПОРЦІЙ
— Я не прагну оригінальності. Я не обирав чорного, сірого, білого. Просто дуже рано, ще років у п’ять, у мене сформувалося відчуття власних пропорцій, і вони досі не змінюються. Тут немає стилю, немає жодної потреби щось вигадувати. Це вже дано тобі.
«КАТАРСИС. ПІНЗЕЛЬ. ОЛЕНДЗЬКИЙ. ЖИВОТКОВ» 2021, НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК «СОФІЯ КИЇВСЬКА»
АБСТРАКЦІЯ
— Це такий ярлик, назва для зручності. Піт Мондріан (провідний голландський та світовий абстракціоніст. — Д. Д.) показав усім, що таке абстракція. Ось реальне дерево, і він фазу за фазою перетворює його на безпредметне зображення. Для когось навіть його реалістичне дерево є абстракцією, але це не абстракція. Це те, що людина бачить, це ступінь узагальнення речей, які вже достатньо присутні. От що я буду згадувати про вас? Необов’язково безпосередньо вас малювати або фотографувати, аби я розумів, хто ви, і створив ваш образ.
ПРОСТІШЕ
— Подивіться в Історичному музеї, що люди малювали задовго до нашої ери. Що, вони не вміли малювати? Вміли. Чому на початку ХХ століття виник бум Єгипту й Африки, витіснивши попереднє захоплення давньогрецьким мистецтвом? Пішов розвиток техніки, і Греція стала виглядати занадто складною. Усе довкола починало гуркотіти, дзинчати. Спокій зник. Людське сприйняття перемкнулося на простіші форми. Це не добре і не погано. Ми на це не можемо впливати.
ОЛЕКСАНДР ЖИВОТКОВ «БОГОРОДИЦЯ» З СЕРІЇ «КИЇВ. 2014» 2014 50 X 50 СМ (З АВТОРСЬКОЮ РАМОЮ 75 Х 75 СМ) ДЕРЕВО, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
НЕПАЛ
— Вперше я потрапив до Непалу 2008 року — цілковито випадково. Отримав пропозицію, взяв п’ять хвилин на роздуми. Подзвонив, сказав: «Їду». І затягнуло. Я туди приїжджаю, як додому. Непал — колосальний кольоровий мурашник людей, машин, звірів. Усе крутиться, рухається. Безліч знаків, вказівників, але поступово я виявив, що всі вони ведуть до підніжжя ступи. І останній значок вказує нагору, а там око, яке на тебе дивиться. Тобі наче кажуть: «Усе набагато простіше. Слідуєш знакам — зазирни сюди. Ми на тебе дивимось — і ти можеш». І ось усвідомлення цього розставляє все на свої місця. Це не розуміння, це відчуття розуміння.
А ще мені там спокійно.
МАТЕРІАЛ
— Матеріал вторинний. Матеріал під ногами. Він нічого не дає. А зміна матеріалу — від полотна до дерева, наприклад — дуже природна. Одне тягне за собою інше. Як і теми творів. Тим паче зараз. Ба більше, полотно й олійні фарби вигадали десь у ХVІІ столітті для лінивих. Полотно — мобільний матеріал для зручності. Але його звели до рівня культу. В середині ХХ століття Лучо Фонтана (італійський живописець-новатор, широку популярність мали його картини з прорізами. — Д. Д.) говорив: «Облиште полотно». Він його навіть різав. Авжеж, погодьтеся: навіщо імітувати на полотні олією стан цементу? Ти вже маєш цемент, піди візьми. Полотну треба дати відпочити. Воно повернеться. Це чудовий матеріал.
ОЛЕКСАНДР ЖИВОТКОВ TECUM VENIAM 2021 520 Х 175 СМ ДЕРЕВО, КАРТОН, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
УСПІХ
— Коли я пив — три роки вже без цього, — то періодично мені доводилося викликати нарколога. Одного разу в мене не виходила робота — про Непал, із дерева, друг замовив. Я вже п’яний, чекаю на лікаря, він мав прийти о 22.00. Пляшка горілки десь стоїть. Думаю: «Все одно відкачають». Випиваю ще скляночку, бензопилою — за півгодини робота готова, причому так, як я навіть і не підозрював — раптом! Щось таке відбулося. Ось вам успіх. Я випиваю ще склянку, і потім мені розповідали: лежу, посміхаюся — щасливий. Я знав, що ніч попереду важка, але радів тому, що відбулося. Наступного дня те щастя відходить — і слава Богу. Оце для мене успіх. Решта... Приємно, звісно, коли тебе впізнають. З другого боку, нещодавно я поліз на стіну, коли мене хлопець 24 років назвав по батькові. Що?! Маячня. Будь-яка людина у своєму житті бронзовіє. У мене це було двічі в житті, причому останнього разу мене мало не прибили.
Успіх — це коли раптом виходить щось таке, чого ти навіть не очікував. І що казатимуть довкола — вже нецікаво. Хоча мені, звісно, щастить, бо зустрічаю людей, близьких за станом. Їх небагато, та й добре.
Я ХОЧУ ЛИШЕ БІГТИ
— Я практично перестав будь-куди ходити. На відкриття, тусівки. Нікому дорогу не переходжу. Навіщо про мене вигадувати якісь нісенітниці? Кому це потрібно? Виявляється, потрібно. Людство без цього не може.
Кіріко (Джорджо де Кіріко — італійський живописець-сюрреаліст. — Д. Д.) наприкінці життя зачинився у своїй майстерні в Римі, навіть вікна завішував і роботи не показував нікому. Я його розумію. Виявляється, прості елементарні речі — це диво. Я зігнувся в майстерні, піднявся — уже вечір. У Пако Де Люсії була композиція «Я хочу лише йти» — так-от, я хочу лише бігти. У мене настільки обмаль часу озиратися на щось... Я маю, що робити.
ОЛЕКСАНДР ЖИВОТКОВА ДРЕВО ЖИТТЯ 2019_ 216 X 220.5 СМ ДЕРЕВО, АВТОРСЬКА ТЕХНІКА
ПОТРЕБА
— А в 50 років я зліз із рингу. Займався боксом професійно. Чи це хобі? Либонь, частина життя. Не міг раніше пройти повз хороший ніж. Хобі? Та ні. Те ж з іконами. Це не колекціонування. Це надолуження чогось хлопчачого. Коли займаєшся тим, що вподобав, — це стає і твоїм хобі, й життям, і божевіллям, і щастям, і горем. Наскільки це добре чи погано, але, вочевидь, це частина ціни, яку ми маємо заплатити. У кожної людини є прагнення до мистецтва. Хтось збирає марки, хтось саджає квіти, хтось малює, хтось вкладається в їжу, чи в свого собаку, чи у вбрання... Це природно. Яка потреба в тому, що ми робимо?
2021. ДЕРЕВО
— Як я вже казав, матеріал вторинний. Первинною є необхідність щось робити. З’явився папір, з’явився картон, з’явився туалетний папір — я ним моделював теж; з’явилися марля, бинт — і раптом з’явилось дерево. Валявся на підлозі шматок ДСП, була бензопила, щось хотілося робити. І пішло-поїхало.
Ось ти зараз сидиш на заготовці. Це картон. Абсолютно дивовижний матеріал. Якось мав замовлення — 10х10 см — полотно, олія. Полотно в мене було, на відміну від олії, але я так її зімітував, що всі тільки очі витріщили. Це не принципово. Я взагалі вважаю, що олія, полотно і ставлення до них — свого роду культ ще ХХ століття. А зараз ХХІ століття. Інакше має бути.
Є різні породи. Я працюю зі старим дубом, 100 — 200 років витримки. Мені присилали великі балки зі старих будинків, які розбирали. Дерево, по-перше, має абсолютно різний колір — навіть той-таки дуб залежно від того, де він ріс, — від зеленкуватого до червонястого. Дивовижні відтінки при обробці. Мені смакують несподіванки, люблю випадковості, обожнюю рисовий папір, позаяк він непередбачуваний. Ось уяви собі: рисовий папір і дерево, найтонше і найгрубше.
У бензопилі ще є момент небезпеки. Я палець собі практично відрізав на нозі. І в лоба вона мені відстрілювала. Ти весь час на грані...
Я прийшов на виставку в Софію й отетерів: «Який же ти маразматик, і ти це все натворив?» Мало того, шо воно непідйомне...
ЛІТЕРИ
— Люблю багатофункціональні речі. Дивися, скільки моментів міститься в якому-небудь тексті: це красивий абрис, це сенс, який читається щоразу по-різному, або, почасти, наповнення духом того, що ти робиш. Десь я згоден із Сухолітом (Олександр Сухоліт — відомий український скульптор. — Д. Д.): коли ти починаєш працювати й відпускаєш руку, вона вже не твоя. Відпустилась рука — стала виводити літери. Мені подобається відкривати книжку і знаходити саме той текст, який мені потрібен. Він мені просто підходить, і, дивним чином, я знаю, де його шукати. З тим же Екклезіастом — це автор, який почасти відповів на запитання, які з’являються у зрілих людей: хто ми, звідки, куди ми йдемо? Пам’ятаєш картину Ґоґена з такою назвою? Не один він замислювався над цим питанням.
ПОРОЖНИНИ ТА ПРОРІЗИ
— А як можна виразити біль? Є в Польщі знаменита ікона — Матка Бозка Ченстоховська. Давно, під час турецького нападу, по лику тричі рубонули шаблею. Як можна зробити мамині руки? Перед її відходом вона простягала до мене руки... У мене зараз таке завдання. Я заплющую очі, в руці маю пилку. Я зчитую ці нерви й страждання, які в мене, немов кінофільм, стоять. Потім відганяю їх, бо можна спитися. Це саме те, про що запитуєш. На одному із тих порталів (серія «Врата» з людськими силуетами. — Д. Д.), наприклад, надряпана згори присвята братові, котрий загинув 21 рік тому. Я знайшов його убитим. Ось як це можна зробити? Саме так. Ось чому в роботах порожнини, чому працюю пилою.
Малювати навчити можна, а бачити — дуже складно. Я знаю, що таке працювати з заплющеними очима. Буквально. І не треба їх розплющувати. Звісно, крім емоцій, ще є обробка, річ має не розвалитися через рік. А потім, дерево — матеріал вічний, як і картон. Колись я у картон вистрілив дев’ятим калібром з пістолета. Нічого. Тільки ум’ятина.
Я не скульптор. Хтось мене так називає, але у справжнього скульптора мислення об’ємне, зусібіч. У мене — площинне. Простір інакший. Тил лише вгадується.
КОЛІР
— З’являється сам по собі. Коли встає сонечко, з’являється світло, і це світло виштовхує колір. Тобто колір проявляється трохи пізніше. Який колір буде в мене — не думаю заздалегідь. Мені не треба багато. У мене є земляний пігмент, земляна морилка, вугілля, соус і клей ПВА. До речі, той, хто винайшов клей ПВА — велика людина, варта Нобелівської премії. Коли ти активно працюєш, ці банки просто свистять. У нього колосальна амплітуда, його можна замішувати до стану каміння, а можна ним робити легкі лесировки. І його можна обробляти вогнем, незважаючи на те, що він на воді. Це все відкриття, які приходять у процесі. Я не переслідую штучну фактуру. Якщо в мене немає образу, я знищую роботу повністю. Так буває.
А з деревом ти ще й весь час на межі помилки, яку дуже складно виправити. Не зафарбуєш, як на полотні. А я ще й вогнем користуюся. Це абсолютно фантастично. Непередбачувані речі творяться з фарбою та морилкою. Текст покриваю лаком з пігментом і обпалюю. Неймовірно, як вогонь змінює ті ж літери... У цьому панно мало не вперше у мене текст перетворився на пластику. Там же нічого не прочитаєш. Але текст там є, він наповнив це, він пластичний. Я його написав, далі зміст його не цікавий мені, а цікава його пластичність. Він і так присутній.
РЕЛІГІЯ
— Релігія чи віра? Мабуть, радше віра. Бо волею долі я стикався з багатьма релігіями. І християнство, і буддизм, і іслам. Питання, мабуть, у повазі до віри іншої людини. До прийняття іншого, чужої землі. Від Гімалаїв до Кавказу. Надто, якщо ти в гостях. Я маю східне коріння і це шанобливе ставлення вплекав з маминим молоком.
ЧАС
— Ти біжиш, бо вже рахуєш. Криволап має рацію: доки маєш сили і щось у голові — потрібно робити великі й важкі твори, бо потім буде ще важче. Але ж 83-річний Тиціан намалював «Побиття Христа палицями», і цей витвір зберігається в Мюнхенській пінакотеці. Митець був уже напівсліпим, але створив величезне полотно. Його роботи вже за життя коштували на вагу золота в буквальному сенсі. Він був багатим і славним чоловіком, навіщо були йому ті надзвичайні зусилля? Він — насправді великий художник, цінність спадку котрих з часом лише дедалі підвищується. Ось приклад.
Я знаю, що в 25 або в 26 років Пікассо написав «Авіньйонських дівиць». А той самий Тиціан у 50 написав кінний портрет Карла П’ятого. Для мене ці штуки проклацують увесь час... Ба більше, я дійшов до фанатизму: пропускаю свої дні народження, не пам’ятаю, як вони проходили. Але пам’ятаю, де які роботи я робив у 30 років. Оце страшно (посміхається). Коли я побачив свою першу книжку — мені на полтинник подарували — там, мабуть, половина зробленого мною, — і подивився на фото тієї молодої людини, котрій 20 з чимось років, — то вголос сказав: «Я задоволений ним!»
Одного разу мені набридло все. Лежав, дивився у балконне вікно. А потім думка: «Чого б це не намалювати?» І так з’явилася серія вікон. Коло речей, які тебе хвилюють, з віком звужується. Рівно як і кількість знаків, що їх ти використовуєш. Зменшується і зменшується, в підсумку залишається хрест на твоїй могилі.
РОЗПЛАТА ЗА ЗАБРОНЗОВІННЯ
— У нас на Андріївському була успішна виставка — Андрій Чеботару, Микола Кривенко і я. Потім на Подолі — виставка «Любов’88». Після відкриття ми пішли відзначити в кабак під назвою «Підводний човен». 1988 рік, мені 24. Стою в черзі за пивом, і якийсь чувак поліз через руку. А я страшенно цього не люблю. Ну, я, ні слова не кажучи, розвернувся і по ходу вліпив йому межи очі. Він відлетів. Швидко намалювалося людей з десяток, які запросили мене у передбанник. Я вийшов, і моментально мені ззаду почали затягувати шарф на шиї. Багато їх було. Раптом якийсь невисокий молодик — потім я дізнався, що то був місцевий пахан, — каже: «Цей пацан піде звідси живим». Тут же мене відпускають. Запитую: «Чому ти заступився?» — «Будемо вважати, що ти мені сподобався. Тільки одне, я тебе прошу — не з’являйся тут протягом місяця». Він вивів нас на вулицю, провів, і все. Більше забронзовіння зі мною не траплялося.
БОКС
— Бокс багато дав для мистецтва. Особливо професійний. Бо там цілковито інакші завдання. І те, і друге — то є мистецтво. У боксі ти виходиш на ринг для того, щоб, грубо кажучи, вбити суперника. А тут зовсім інше — тут любов, світло й інше. І оце конфліктне поєднання якось допомагало мені рухатись, допомагало моєму руху, моїй лінії.
БЕЗ БАШТИ
— Почуваюся щонайбільше 13-річним пацаном. Таким само наївним. І нічого не змінюється. І мені це подобається. Скільки себе пам’ятаю, я працював. Мене це завжди цікавило. Це не щоб похизуватись — я таки справді багато працював. І в цьому я варився, і моя безбашенність проявляється в речах, які я робив, адже вони зараз теж безбашенні. Був такий випадок: я зробив шість білих величезних робіт після загибелі брата, а потім збагнув, що не можу їх запхати у ліфт. І навіть винести чорним ходом. Довелося їх ножовкою обпилювати і переробляти. Безбашенна людина може зробити оці портали («Врата». — Д. Д.) — вони ж важать по 300 кг, якщо не більше, — і потім не знати, як їх винести звідси. Їх виносили скелелази на мотузках, відео є.
Я зробив Розп’яття заввишки 3,5, завширшки 2,5 метра, яке передали в подарунок Папі Римському. Витягали так само через балкон, теж альпіністи. Справжній перформанс — уявляєш собі, люди прокидаються вранці, а у вікні Ісуса спускають на мотузках. Було вогко, кажу тому, хто з Розп’яттям спускався: «Може, не ризикуватимеш?» 14-й поверх же. А він: «Ні, я з Ісусом». Понижували голос, коли ми його перевозили. Приїхала машина, водій: «Я за Ісусом приїхав», — напівпошепки. Дивовижно.
СХІДНЕ КОРІННЯ
— Мій прадід — черкеський князь Александр Далматов. І трохи Грузії, віддалена рідня — великі візири Картвельських царів — Бараташвілі.
Я приїжджаю в Тбілісі додому — я там працюю, я там відпочиваю, я там багато дивлюся й багато чого бачу, багато ходжу, багато споглядаю. Абощо... Їхали в Кахетії з другом, він показував місце, де народився — чарівна Алазанська долина, — він називає той хребет «кардіограмою Бога». «Муразі, я все ж грузинський художник!» — «Зупини машину! Я чекав на цю мить!» Коли до тебе весь час підходять на вулиці, торкають за плече: «Гамарджоба, гамарджоба, ми вас знаємо», — це дорогого варте.
ЩО ДАЛІ
— Я ж не планую. Що буде з того, на чому ти сидиш, — я не знаю. Самі лише відчуття.
— Якось дивно сидіти на витворі мистецтва...
— Я це обожнюю. Це трамбується енергія.
ПОТРЕБА
— Яка потреба в тому, що ми робимо? Не знаю. Але вона вічна. І відповісти на це запитання ні я, ні ти не можемо.
