Фільм 83-річного російського режисера називається «Дорогі товариші / Дорогие товарищи», він оповідає історію про те, як 1962 року керівництво Радянського Союзу жорстоко придушило протестні акції робітників Новочеркаська (це Ростовська область). Вони усього лишень вийшли на площу перед міськкомом партії, аби заявити про свій спротив зростання цін на продукти харчування, синхронно з фактичним пониженням заробітків. Їх просто розстріляли, пострілами з горища, а потому допізна ганялись по місту за протестантами, добиваючи і дострілюючи тих, хто не зміг розчинитись у страшній кривавій пітьмі...
«БЕЗ СТАЛІНА ВСЬО КАТІТСЯ ВНІЗ...»
Хто ніколи не чув про цю історію (в радянські часи, звісно, це була суперсекретна інформація), може здивуватися: як, 1962-й рік, це ж вам не сталінські часи, а ліберальні, Хрущовські. Ага, ліберальні.
Той рік я теж пам’ятаю: у крамницях почали зникати найелементарніші харчові продукти. Черги вишиковувались страшенні, в них стояли усі, з найменшими дітьми включно: торжествував принцип «одній людинці в руки більше кілограма не давати!». Це круп не більше кіло, з ковбасою було гірше. Хоча ковбаса належала до делікатесів і які там уже кілограми? Дехто із старшого покоління усе це вже забув, кажуть: при комунізьме ми жилі.
Утім, справді — дехто той «комунізьм» справді відчув і навіть «вкусив принад» його. Центральним персонажем «Дорогих товаришів» є працівниця міськкому партії Людмила (в цій ролі Юлія Висоцька), а у таких проблем з тим, чим і як накрити стіл, не виникало. Досі не виникає, при всіх трансформаціях життєвого укладу структура його зберігається: невелика частина людей жирує, більшість зводить кінці з кінцями.
Фільм починається з того, що Людмила прокидається у постелі свого безпосереднього начальника, першого секретаря міськкому (Владислав Комаров). Пізніше з’ясується: жінка вона самітня, у якомусь сенсі нагадує героїню вже давньої стрічки Кончаловського «История Аси Клячиной, которая любила, да не вышла замуж» (картину 1967 року просто заборонили, російське село видалося високому начальству ніяк не схожим на комуністичний рай). Людмила всю війну перебувала на фронті, санітаркою, там закохалась, там стала матір’ю, народивши дочку. От тільки коханий її загинув на тій війні, так вона залишилась самітньою.
Ранкова розмова з коханцем-начальником обертається навколо теми дня: підвищення цін на продукти. Обидва вони отоварюються, звісно, не у крамниці, стояти в чергах не треба. Але ж, але ж. За Сталіна, обурюється Людмила, ціни постійно йшли вниз, а нині що робиться? Без великого вождя узагалі все життя пішло шкереберть, ясна і зрозуміла структура існування суспільства почала тріщати і сипатись. Головне — ідеальна сторона життя сходить на пси, його матеріальне повсякчас застує.
Партійний бос слухає ті ламентації коханки в режимі ранкової поблажливої розслабухи. Обмежуючись порадою: поменше триндіти на подібні теми. «Знаєш, — запитує він, — за віщо тобі пайки дають у розподільнику? А щоби ти мовчала!».
Отак відразу автор фільму окреслює принципову різницю між героїнею Висоцької і її партійно-чиновним оточенням. Вона — ідеалістка, для неї ідеали партії Леніна-Сталіна не порожній звук. Для більшості ж «професійних більшовиків-комуністів» ті ідеали давно перетворилися на ноти, за якими вони, виходячи на сцену суспільного життя, виграють потрібні мелодійки.
БОГИ СПРАВЖНІ Й ФАЛЬШОВАНІ
І справді, подальша оповідь увиразнює колізію протистояння ідеаліста і прагматиків. Колізію вочевидь не нову в кіно — досить назвати подібну сюжетну конструкцію у відомій стрічці «Крылья» (1966) Лариси Шепітько (історія жінки, чиє минуле є війна, чиє сьогоднішнє є пустка душевна внаслідок втрати мети існування), чи, скажімо, в «Комісарах» (1971) нашого Миколи Мащенка, герої яких узагалі нагадують першоапостолів християнства — від більшовиків. Віра їхня чиста й висока, і водночас у чомусь страшна, бо фанатизм той обіцяє страшні пертурбації у майбутньому.
Не випадково, до речі, ті фільми створювались в середині і в кінці 1960-х, коли й оголився каркас більшовицього ідеалізму, коли виникли страшні підозри, що ідеї ті не мають нічого спільного з життям людським — хіба що спалюють його на інквізиторському вогні...
Фанатизм прозирає і в Людмилі — Юлія Висоцька будує роль на контрапункті відданості ідеї (а вона для неї має живе втілення — Сталін, він же фактичний бог) і реальності, де замало не все відбувається аж ніяк не за лекалами «великих ідей». В одному з інтерв’ю Кончаловський говорив про Висоцьку (як відомо, вона є його дружиною) як актрису трагедійного складу. І це справді є в ній: фанатичний зблиск очей, вогонь, що повсякчас спалює її душу й тіло — цього не зіграєш, це має бути у самій конституції душі.
Вже удома, отоварившись у розподільнику, де навіть пляшечку супердефіцитного лікеру їй підкинули (о часи були, невже не наснились?), вона вступає в розмову із Свєткою, дочкою (Юлія Бурова). Та за ліберальні реформи, за Хрущова, а Сталін для неї — монстр. Розлом поколінь, і який болючий. Дочка є працівницею електровозобудівельного заводу, повідомляє: вирішили сьогодні йти до міськкому партії. Заперечення матері просто ігноруються. Світлана вже поспішає, помічена матір’ю дірка у шкарпетці (ця деталь спрацює пізніше) її не бентежить...
І вдома ще батько (Сергій Ерліш), якому вся ця комуністична комедь обридла до денця душі. Він влаштуває свою кумедію — як контраргумент, зодягшись у старе традиційне козацьке убрання і витягнувши із скрині старовинну ікону. Мовляв, у мене справжні боги, а не от сі ряжені, сталінські.
Загалом фільм вибудовується як хроніка одного дня, хроніка трагедії. Люди виходять на площу, з Москви прибувають «вожді» — Фрол Козлов і Анастас Мікоян, із найближчих до Хрущова керівників. На нараді в міськкомі Людмила заявляє: стріляти треба, це вороги, «отрєб’я», соціальне сміття. Московське начальство задоволене: це саме те, що вони й хотіли почути...
НЕСИСТЕМНІ ГВИНТИКИ
Почули. Військам віддано команду (попри протести командуючого округом; в системі люди трапляються!) вийти проти натовпу при повному озброєнні і стріляти, у разі потреби. А потреба є — сталінська система, попри усі гасла і фрагментарні ліберальні реформи, налаштована на казарменний лад: будь-який спротив, будь-яке невиконання статуту тоталітарного способу життя (а про інше тут і чути не хочуть) карається смертю.
В от сьому пункті Кончаловський, попри його реверанси убік Путінського режиму (трапляється в нього й таке), несхибно прямолінійний: це не політичний режим, це морок, це абсолютно антилюдська система координат. Місця в ній людині немає, остання тут має постати в ролі «гвинтика», «шурупчика», а коли вони «не прокручуються, не вставляються в пази системи» — їх належить знищити.
Людмила і є таким гвинтиком системи — тільки переконаним у тому, що машина ця змайстрована правильно, проблеми виникають тільки тоді, коли за кермо тієї машини сідає хтось «неправильний» (не Сталін, не бог во плоті, а щось прозаїчне і навіть смішне, як Микитка Хрущов).
А далі — далі події набувають трагедійного розвитку. Людей, що вийшли у протестному пориві, просто розстрілюють. Ніби війська, ніби... Людмила бачить у приміщенні міськкому людей, снайперів, які прошкують на горище. Це спецназівці, кадебісти, вони, вони стріляють — принаймні такою є запропонована автором логіка. Одразу пригадались і все ще загадкові постріли з горішніх точок, які пролунали 2014-го на Майдані. Знайомий почерк (?!).
Там, серед розстріляних, і Світлана, Людмилина дочка. Все відбулося так, як вона хотіла: «несистемні елементи» виштовхуються за межі життя, тільки ж вона ніяк не уявляла, що разом із її дитиною (пригадався давній український фільм Георгія Тасіна «Нічний візник» — старий батько наводить поліцейських на кубло підпільників, унаслідок чого гине його дочка).
Друга половина фільму — пошук Світлани. Несподіваним учасником тих пошуків стає співробітник Новочеркаського КДБ Віктор (Андрєй Гусєв) — його симпатії до жінки переважать службові зобов’язання (системні люди, це один із мотивів фільму, теж здатні на несистемні вчинки). Вони знайдуть могилу Світлани — і це все, це кінець...
І не кінець: навіть своїй особистій трагедії Людмила знаходить неособисте пояснення — Сталіна немає, Сталін потрібен, без нього система гине-пропадає...
А УКРАЇНЦІ?
Тільки повернувшись додому, Людмила знаходить дочку живою і неушкодженою. Звісно, дуже наляканою — адже вона стала мішенню системи, за нею так само полюють. Матір втішає, і це останній кадр стрічки: «Ми станемо кращими, от побачиш, ми станемо кращими!». Майже цитата із знаменитого фіналу Чеховського «Дяді Вані».
Тобто надій на самовдосконалення системи майже не лишилось, зостається тільки розраховувати на самих себе. Колись Кончаловський екранізував «Дядю Ваню» (1970), і тут певне відлуння. Як і деяких інших фільмів класика російського і світового кіно.
Так, «Дорогі товариші» — жорсткий присуд системі, яка багато в чому зберігається нині і в Росії (так уже збіглось — у Росії, а доти в Білорусії масові протести і їх придушення). Не будемо тішити себе ілюзіями щодо ліберальної «людяності» системи української — попри певний прогрес вона все ще зберігає в собі реверсний ресурс — запросто «здає назад», як це вже траплялося і може трапитись знову.
У російському прокаті картина Кончаловського побувала. В середньому на кіносеансах «Дорогих товаришів» було... аж троє осіб. Карантин, звичайно, але все ж цифра приголомшлива — росіяни не хочуть бачити і чути про щось подібне.
А українці? Добре було б купити картину і показати її на одному з великих телеканалів. Від ілюзій потрібні гіркі ліки, найгіркіші!
Бо все ще віримо у написані кимось гімни на кшталт есерівського. «Сквозь грозы сияло нам солнце свободы...» — еге ж, сяяло, спалюючи мільйони людей.