Прем’єра франківців викликала великий резонанс у київських театральних колах. П’єсу сучасного англійського драматурга Террі Джонсона «Істерія» (переклад Тетяни Некряч) поставив відомий український канадець Григорій Гладій, сценографія Володимира Ковальчука.
Спектакль розповідає про останні дні життя знаменитого вченого, автора теорії психоаналізу Зігмунда Фрейда. Головну роль блискуче зіграв Богдан Ступка. Разом із реальними персонажами: доктором Єгудою (Лесь Задніпровський) — його другом і опонентом, Сальвадором Далі (Остап Ступка) — художником-сюрреалістом та донькою Ганною (вірну помічницю грають дві актриси — Людмила Смородіна та Лариса Руснак) існують ще пацієнти, герої його снів та марень. Подразником совісті вченого виступає Джесіка. Цей персонаж в уяві Фрейда роздвоюється (Поліна Лазова та Оксана Батько). Вистава вирішена в жанрі трагіфарсу. Вона йде більше ніж чотири години. Гладій представив складну постановку. Глядачі та критики розділилися на два протилежні табори. Одні в захваті від франківського пошуку, а інші, навіть не додивившись «Істерію» до кінця, кажуть, що експеримент не вдався. Істина виявилася посередині. Вистава дійсно розрахована не на масову аудиторію, а на театральних гурманів.
ЖИТТЯ, СМЕРТЬ, СЕКС
— У Києві ви — не частий гість. Працюєте на різних континентах. Чому для режисерського дебюту в Україні вибрали саме п’єсу Террі Джонсона?
— Майже п’ятнадцять років я живу за межами України, в Канаді, — розповів Григорій Гладій. — Осів у Монреалі. Там маю можливість зосередитись на творчості. Перед еміграцією я багато працював із відомим російським режисером Анатолієм Васильєвим у Школі сучасної п’єси. З його постановками почав виїжджати в закордонні гастролі. Бо до того в Україні мав проблеми. Мене тодішні радянські чиновники не випускали. Тоді я створив свій внутрішній модуль, який давав можливість, живучи в Києві, подумки бути там, де я хотів. Дуже важко пережив закриття цензорами вистави «Стійкий принц» Молодого театру. Саме тоді вирішив шукати виходу свого творчого «я» в різних колективах. У моїй біографії був час, коли я працював у Литві. А потім став громадянином світу — опинився в Канаді. Для мене театр — це місія і справа дуже серйозна. Вона пов’язана з площинами свідомості людини.
Досить тривалий час вів переговори з Театром ім. І. Франка. Богдан Сильвестрович Ступка запропонував зробити спільний проект. Ми почали думати, яку ж п’єсу вибрати? Аналізували, що буде цікаве глядачеві і поступово виникла ідея поставити «Істерію» Террі Джонсона. На перший погляд, п’єса дивна. Реальність і марення героя перемішані. «Істерія» написана Т. Джонсоном у 1993 році. Дія п’єси відбувається в 1938 році в Лондоні, куди Фрейд емігрував після того, як Відень приєднали до фашистської Німеччини. У п’єсі фактично всього чотири ролі: Зігмунд Фрейд, Джесіка, Абрахам Єгуда, Сальвадор Далі та символічні фігури: Кохання, Смерть, Совість, Жах, Патріарх та інші. А я вирішив зробити не камерну, а велику виставу — раз мені випала нагода працювати у провідному українському театрі. Тому задіяв потужний творчий потенціал франківців.
Я жив у театрі. Ми багато репетирували. Не було навіть часу вийти на вулицю. Я слухав уночі різні скрипи, навіть бачив тіні. Можливо, тих, чиї акторські душі лишилися й досі тут. Театр ім. І. Франка дуже багатий на майстрів — і живих, і померлих. Під сценою б’є живе джерело... Мені захотілося в своїй постановці зробити так, щоб глядачі відчули обмін цієї енергії. Ми працювали з величезним ентузіазмом над «Істерією». Одразу хочу попередити: актори чудові, а всі претензії до вистави висувайте до мене.
На перший погляд, може здатися дивним: ну при чому Фрейд до України? (Хоча, може, не всі знають, що майбутній видатний вчений народився на Галичині в містечку Тисмениця 6 травня 1856 року. Коли Зігмунду виповнилося три роки, їхня родина переїхала до Відня.) Але «Істерія» підіймає універсальні теми: життя, смерть, секс. Фрейд посягнув на святу річ — людську свідомість, на творіння Боже. Мені цікаво було дослідити феномен потужного генія, який перевернув своїм психоаналізом усе з ніг на голову. Його відкриття мають не менше значення, ніж відкриття геліоцентричної системи світу Коперника (що земля не є центром Всесвіту), чи теорія еволюції людини Дарвіна. Фрейд посягнув на ще найбільш глибоке — на присмерки нашої свідомості. Він зробив революцію в психоаналізі: практично все зводиться до інстинктів, первинних імпульсів, еросу, як жаги життя та задоволення. Фрейд усе це заключив у людське «еґо». Хотів допомогти людству. А вийшло навпаки. У 30-ті роки минулого століття прихильники його теорії почали говорити про «війну статей». З’явилася мода на емансипацію. Жінки, як виклик, стали носити брюки, епатувати громадськість своїми сексуальними симпатіями та антипатіями. Одне слово, почалася істерія... Хоча кожен, хто займається мистецтвом або психологією, шукає шляхи, як навчитися керувати підсвідомістю. А насправді — це ілюзія. З франківцями ми пофантазували на фрейдистські теми.
«НЕ ТАК ВАЖЛИВО, ЯКИЙ У ТЕБЕ ПАСПОРТ»
— Актори признавалися, що ваші репетиції для них були незвичні.
— Для мене дуже важливо, що актор не працював за штампами. Тому на репетиції я стараюся зробити так, що актор відчув простір, став вільний від своїх попередніх знахідок. Вважаю, що якщо ми хочемо прийти до своїх першоджерел, глибоких пластів у професії, то повинні постійно тренувати свій акторський інструмент, поступово піднімаючись до екзистенційних, філософських питань.
— Як режисер, які театральні традиції ви продовжуєте?
— По-перше, своїх учителів: Ставицького, Чубасова. У Москві величезну школу я пройшов у Анатолія Васильєва. Був дуже цікавий період, коли я працював у Литві з відомим режисером Йонасом Вайткусом. Мені подобаються пошуки Еймунтаса Някрошюса. А його «Гамлет» і «Вишневий сад» просто геніально поставлені. Цілі театральні світи мені відкрив Єжи Гротовський — геніальна людина. Царство йому Небесне! Як теоретик мені цікавий Барба — його твори я вважаю акторською абеткою ритуального театру. Може вам здасться дивним, але систему Станіславського я теж не відкидаю. Лесь Курбас — для мене альфа і омега, особливо його театральні трансформації. А ще — теософія Михайла Чехова, що підтримує традицію, яка має справу з перевтіленням, перетворенням з невидимого на видиме.
— У переліку ваших акторських робіт є американський фільм «Істерія». Це екранізація п’єси Террі Джонсона?
— Та картина нічого спільного з джонсонівською п’єсою не має. Хоча стрічка психологічна. Оригінальну ідею придумав голівудський режисер Рене Далдер. Думаю, що про твір Террі Джонсона він навіть не знав. Просто збіг назв, а слово «Істерія» доволі ефектна для назви стрічки. На знімальному майданчику мені довелося зустрітися з гарними акторами: Патріком Макдуленом й Амандою Пламмер. Картина мала важку долю в прокаті через непорозуміння між продюсерами та дистриб’юторами.
— Ви кілька років працювали в Театрі ім. І. Франка. З Богданом Ступкою були партнерами не тільки на сцені, а і на екрані. Нині ви зустрілися вже в іншій якості — режисера. Як вам працювалося разом?
— Мені пощастило. Працювати з Богданом Сильвестровичем — велике щастя. Таких, як він, акторів небагато у світі. Ступка — абсолютний профі. Має потужний талант і енергію. Здатний спонтанно вести роль. Як актор він дуже дисциплінований внутрішньо та зовні. Маю надію, що ми ще не раз працюватимемо.
— Гастролюючи, актори люблять говорити, що їхній дім у літаку. А де зараз ваш дім? Як швидко ви адаптувалися за кордоном?
— Мій дім у Монреалі. Коли я приїхав у Канаду, знав лише англійську мову, а французькою нічого не розумів. Став активно вчити мову і нині більше спілкуюся саме французькою. У Канаду я приїхав за запрошенням театру поставити виставу. Робота сподобалася. З’явилися нові пропозиції. Так я залишився жити і працювати в цій країні. А щодо адаптації... Коли не маєш мовних бар’єрів, то і проблеми зникають.
Намагаюся хоча б раз на рік приїжджати в Україну. Так, я громадянин Канади. Але, мені здається, відчувати себе тим або іншим — категорія внутрішнього порядку, не так важливо, який у тебе паспорт.
«Я ЗА ПІВТОРА МІСЯЦЯ БУВ ВВЕДЕНИЙ У ВИСТАВУ, ЯКУ КОМАНДА ВАСИЛЬЄВА РЕПЕТИРУВАЛА ТРИ РОКИ»
— Іноземним акторам, яких запрошують грати за кордоном, як правило, пропонують ролі іноземців.
— І я часто граю іноземців. Рідше мені пропонують ролі місцевих типів (американців, канадців). Режисери мене бачать то скандинавом, то німцем, ірландцем, французом, росіянином і навіть італійцем. Я знявся навіть у кількох серіалах. Бувають серед цього «мила» досить хороші фільми. Це залежить від режисера, який працює над матеріалом, якістю сценарію, підбором акторів на ролі. На мою думку, досить цікавим вийшов серіал «Таємний агент Нiкiта». Я там зіграв в одній серії, як запрошена зірка. Правда, режисер мені доручив роль негідника-викрадача. Гадаю, що глядачі задихали спокійніше, коли мого героя вбили.
Серіали дивиться величезна аудиторія глядачів, і актори після зйомок швидко стають популярними. Але можна стати заручником однієї маски. Тому я, якщо є вибір, оберу зйомки в кіно. Там можна зустрітися з дуже цікавою командою професіоналів. А потім — і це не секрет — у кіно краще платять.
— У яких стрічках ми вас зможемо побачити найближчим часом?
— Я не знаю, чи дійдуть вони до України. Останнім часом я знявся в кількох фільмах. У французькому під назвою «Трясовина». Працював iз режисером Робером Ліпажем у картині «Зворотна сторона місяця» і ще декілька робіт зробив із канадськими кінематографістами.
— Ви працювали в Прибалтиці. Чи будуть там у вас якісь нові театральні проекти?
— Стосунки залишилися. Час від часу ми зустрічаємося з Някрошюсом і Вайткусом. У Литві нині гарно працюють кілька моїх студентів. На жаль, ми спілкуємося не на професійному рівні, а на побутовому — як друзі. Хоча мріємо щось зробити разом.
— А з Московською школою сучасної п’єси продовжуєте співпрацювати?
— Я не пориваю зi Школою. Анатолій Васильєв запропонував мені зіграти роль Сальєрі. Вводитись у виставу «Моцарт і Сальєрі» довелося терміново і за трагічних обставин. Актор, який грав Сальєрі, загинув. Васильєв вирішив, що я єдиний можу зробити повноцінну заміну. Часу на репетиції було замало. Його виставою відкривався престижний фестиваль у Римі. Я за півтора місяця ввівся у виставу, яку команда Васильєва репетирувала більше ніж три роки. Як вважають критики, у нас вийшла досить цікава робота.
— У Канаді велика українська діаспора. Ви спілкуєтеся з ними?
— Я не респектую еміграцію. У практичному житті більшість моїх контактів не є представниками діаспори. До театру і в кіно ходять ті, хто любить мистецтво, а якої вони національності — не так суттєво. Мабуть, у канадської діаспори є якісь течії. Бо були різні хвилі еміграції. Гадаю, головне — щоб ті, хто став канадцем, старої або нової хвилі, все ж не забували своє коріння. Наприклад, коли я працюю з іноземними акторами, навіть ставлячи не український матеріал, за своєю природою все одно лишаюся представником української ментальності.
