Записала Діана КЛОЧКО
Учора в столичному Будинку кіно пройшов вечір пам'яті Андрія Синявського. Рік тому один з найвідоміших радянських дисидентів, котрий писав під псевдонімом Абрам Терц, помер у Парижі.
Про особистість і громадянські уроки письменника кореспондент "Дня" попросив розповісти його друга й соратника за дисидентським рухом, одного з ініціаторів вечора, голови київського клубу творчої інтелігенції, публіциста Володимира Маленковича.
Суд над Синявським і Даніелем став переламним для всього "шістдесятництва". До цього ми дружно "коливалися" разом з "лінією партії". У вересні 1965 року сталися дві події, які докорінно змінили нас: у Києві, в кінотеатрі "Україна", на прем'єрі "Тіней забутих предків" поети й літератори виступили проти придушення свободи творчості, у Москві цими ж днями заарештували Андрія Синявського. Процес і суд над ним і Даніелем показав: влада терпить свободу особистості лише до певної межі. Суспільство розкололося на конформістів і дисидентів. Виявилося, що всередині багатьох інтелігентів сидить свій крихітний цензор і нашіптує: слід якось пристосовуватися до системи, примирити з нею свою особисту творчість...
Андрій Донатович, навпаки, довів, що особиста свобода не має рамок. Дисидентство, говорив він, це свобода інакшедумання. Справа не тільки в антирадянській позиції. Як Андрій Синявський, він нібито й не протестував проти системи, проте як Абрам Терц не терпів міщанства й конформізму. Кишеньковий злодюжка Абрашка - герой колись почутої письменником злодійської пісеньки, нібито заборонив Синявському мімікрувати. З 56-го Абрам Терц гуляв закордонами, а Синявський жив у Москві. На суді він сказав: "У мене розбіжності з радянською владою лише стилістичні".
Навіть у таборі Синявський не воював з оточенням, як, приміром, Шаламов чи Солженіцин. Синявський умів бути вдячним життю за все, що воно дає. Саме в таборі було написано "прогулянку з Пушкіним", майже весь "Гоголь", надзвичайно талановита книжка-есе "Голос із хору". І коли Синявського звинувачують у блюзнірстві чи знущанні з генія російської літератури, то не помічають, наскільки близькі за духом його знамениті "Прогулянки" пушкінському бешкетництву й вільнодумству.
Я зустрів Андрія Донатовича вже в еміграції, у Мюнхені. Він мене вразив: маленький дідок-боровичок, дивовижно скромний, непомітний, він випромінював неймовірну доброзичливість. Я ніколи не бачив його сердитим. І тут, і в емігрантських колах його часто звинувачували в русофобії, хоча насправді він симпатизував багатьом слов'янофільським ідеям, був дуже високої думки про "почвеників". Та над усе він цінував, повторю, прагнення вийти за ортодоксальні рамки. Й це, до речі, робило його дисидентом і в емігрантському середовищі. Адже й воно конформістське, там також люди розбиваються на клани і про все судять з позиції - "наші чи не наші". Російська еміграція з тією самою радянською рішучістю стоїть на радикально-консервативних позиціях. Як то кажуть - "правіше від росіян - лише стіни". Часопис "Синтаксис", редагований Синявським, був найбільш ліберальним і толерантним виданням еміграції: тут мали змогу надрукуватися геть усі. Там панував принцип: коли чиясь думка, стаття, книжка зачіпає мої моральні позиції, суперечить моїм поглядам, це означає, що її неодмінно слід надрукувати. Саме інакшедумаючі рятують суспільство від застою. Ці антидогматичні принципи Синявського, ніколи ним спеціально не декларовані, проте максимально втілені в його долі, надзвичайно важливі для України. Адже ми досі так і не навчилися спокійно й терпляче вислуховувати людей іншого способу мислення, світогляду, моральних максим.
