Олег СИДОР-ГIБЕЛИНДА, «Art-Line»,
спеціально для «Дня»
Український
художник Арсен Савадов після
кількох скандальних акцій у
Києві здійснив вояж до Нью-Йорка
АРСЕН САВАДОВ —
КЛАСИЧНИЙ ПОСТМОДЕРНIСТ
Творчість метра нового мистецтва
Арсена Савадова неможливо
сприймати поза широким
контекстом культурних, та й будь-яких
інших алюзій, паралелей і
ремінісценцій. Чого йому бракує
— так це «святої простоти».
Всього іншого — досхочу, як на
східному банкеті.
В літературі найближча до нього
постать Андруховича. Їх єднає «тріада
Джеймса Бонда» (секс, цинізм,
садизм), беззаперечне лідерство
на своїх царинах, визнання на
Заході, агресія навпіл з
перверзіями. Як сказав В. І. Ленін,
«будь-яке порівняння кульгає». Бо
Андрухович — «західняк», з
рудиментарними ілюзіями австро-угорського
гуманізму. Натомість Савадов — «західник»,
для якого сенсом творчого
існування є «гра без правил» —
знуджена, невесела і віртуозна, «кривавий
спорт» українського постмодерну.
(Символічно, що батько його —
відомий книжковий графік 60-80-х
років — свого часу ілюстрував
твори Миколи Островського та
Аркадія Гайдара і буцімто
трилогію Брежнєва).
Невблаганна фаховість
Термінатора не полишає
наступникам Савадова жодного
шансу: на угіддях, ним зораних, їм
нічого робити. У нього можуть
бути союзники (тимчасові) — і він
вибирає їх доволі прискіпливо,
але не учні, не послідовники. «Савадизм»,
проголошений ним 1989 року,
виявився фікцією. Втім, постать
самого Савадова від цього не
вичахла. Саме в його голові
зринула ідея «Червоного Паркану»
(«Простір культурної революції»
на київському арт-ярмарку 1994 року),
який вишикував вздовж сотні
метрів останнього поверху
Українського дому понад два
десятки його молодих сателітів.
«І я буду трахати і хрестити вас»,
— проголосив Савадов у маніфесті
своєї акції 1995 року «На межі
світу». Культурний простір Києва
він порівняв зі «смердючим
анусом». Це був ще один виклик, що
супроводжувався відеофільмом,
знятим в інтер’єрі Св. Софії, де
головним епізодом було марудне
чвакання якихось голих сідниць
об старовинну підлогу собору.
Кликали месію. Проте він
зневажливо проігнорував
епатажерів.
Втім, художні жести Савадова все-таки
насамперед адресовані
сучасникам. Він честолюбний, і ще
з 1987 року, коли в московському
Манежі викликала фурор його у
співавторстві з Георгієм
Сенченком «Печаль Клеопатри», із
явним задоволенням ніжиться в
променях земної слави.
Тріумфальну картину українських
завзятців тоді сприйняли як
знамено нового мистецтва.
Проникливий В. Левашов спостеріг
в ній «знак-паразит, що
присмоктався до живого». «Це не
декоративне мистецтво, — писав
він, — радше, гротесковий
антидизайн». Згодом москвич С.
Кусков, зачепившись за означення
«Великого Ніщо» (певно, він мав на
увазі савадовську «мавп’ячу
серію» — монохромні зображення
наших предків «за Дарвіном»),
зауважив: «Раніше... це вулканічно
вибухало розмаїттям картин...
нині — магма застигла». (Вибачте
цей невеличкий «парад цитат»: без
нього постмодерну — смерть).
У творчості Савадова запанував
арктичний холод. Це могло
називатись «розкартиненням», «новими
шляхами», «визволенням». Так
виникла серія інсталяцій 1992 року
(найважливіша з них — «Байджан і
лисиця» — поєднання знаків двох
культур: копії твору Міллека і
зображень рок-групи «Deep Purple»). А
наскрізною темою відеофільмів та
фотокомпозицій стали чоловіки в
балетних пачках. Це можуть бути
манірні трансвестити, «чоловіки-баби»
— протилежний полюс дебелої,
маскулинної Клеопатри 1987 року, а
можуть і чорноморські моряки («Севастопольська
ініціатива» 1994 року).
«Холодом серця» інфікований і
останній гучний проект Савадова
у співавторстві з Олександром
Харченком «Діпінсайдер» (галерея
ЦСМ фонду Сороса). В цій фотосерії
згадувані «чоловіки-балерини»
спускаються в шахту, поступово
змішуючись із натовпом стомлених
та запилюжених антрацитом
трударів. Композиції статичні і
маловаріативні. Кадр за кадром,
вичерпуючи резерви глядацького
терпіння, Савадов ніби
зізнається в тому, що став
тавтологічним.
«Діпінсайдер» — у перекладі з
англійської, «той-хто-проникає
вглиб», що можна потрактувати і
як метафору митця. Савадов, попри
весь пафос цинізму і
мефістофелівщини, обтяжений тими
ж проблемами клятої
відповідальності. Блюзніром
сьогодні бути легко. Савадов —
віртуоз блюзнірства, від якого,
здається, вже й сам втомився.
Цікаво, може, Америка додасть
йому нових ідей?
