Сані п’ять з половиною років. Вона любить пишні сукні, блискуче взуття і красиві заколочки. Коли я дивлюсь, як вона радіє найменшій дрібниці, моє серце тане. Мені хочеться, щоб ніхто й ніколи не образив її, не налякав і не змусив засумніватися в собі. І зараз це бажання особливо загострилося.
Останнім часом Саня малює не лише котиків, китів, русалок і Тараса Григоровича (любов, що не минає), а й якісь свої малюнки на тему війні. Завжди приписує, що Україна переможе. Але перед сном багато разів перепитує, чи наші військові зможуть нас захистити?
Чи можна якось так зробити, щоб наші військові не гинули?
А чому Росія на нас нападає?
А навіщо їй наша земля, будинки, дерева, люди і котики з песиками?
А чому, якщо її попросити не робити цього, вона все рівно робить? Нечемна? Зла? Погана?
А чому українських військових, коли ховають, накривають прапором?
А правда наш прапор найгарніший?
А як їхні дітки? Плачуть? Треба щось зробити, щоб наші військові не вмирали!
От би було гарно, якби Росія самознищилась, да?
А Росія може напасти, коли наші військові підуть спати? Не сплять? Сплять по черзі? Не боятися, мам?
Правда, мам, ми ніколи не поїдемо в Росію, а поїдемо в якусь гарну і чемну країну, в Лондон чи Індію? Правда?
От би в нашу армію ще драконів!
Мам, так шкода, що коли я виросту, мені теж доведеться йти воювати з Росією, але ж треба!
Мам, правда, гарно, що в армії є не тільки хлопці, а ще дівчата?
А мої іграшки росіянці не заберуть?
Мама, а наші військові захищають нас і Україну, тому їм можна стріляти з пушки, да? Ми ж нікого перші не чіпаємо! Хай стріляють, скільки треба!
Мам, я люблю кожного-кожного нашого військового – і хлопчиків, і дівчат!
…І це далеко не всі питання і міркування п’ятирічної дитини.
На днях Саня намалювала цей малюнок. Воїн, звісно ж, схожий на Тараса Григоровича Шевченка. Гендерний баланс теж дотримано. У танка, звісно ж, рожеві колеса. Коли малюнок був готовий, ми якраз о обговорювали з мамою сьогоднішнє прощання із загиблим Антоном Сидоровим з 30-ї бригади. Саня тоді взяла малюнок і домалювала червону плямку перед танком. «Це що?», – уточнила я. «Це росіянець. Був», – відповіла дитина.
Колись, у році 2015-му чи 2016-му, хтось із моїх френдів написав мені коментар під постом про дитячі малюнки для військових, що так негарно втягувати дітей у політику, що не все так однозначно, навіщо забивати їм голову такими дорослими речами й взагалі ростити з них русофобів. Що я можу сказати?
Діти з певного віку прекрасно чують і більш-менш розуміють на своєму рівні, що відбувається. Їх навіть не треба нікуди втягувати, а натомість треба спокійно і доступно для них (без нагнітання, залякування і зі збереженням і підсиленням базового відчуття безпеки), відповідати на всі їхні запитання. А запитань насправді сотні. Це – по-перше.
А по-друге, і це головне. Русофобами їх робимо не ми, русофобами їх робить Росія і те, що вона чинить і не лише стосовно України.
П.С. Сьогоднішній ранок ми зустріли під Києвом, не дуже далеко від Борисполя й не так далеко від Броварів. Прокинулись від того, що дрижало скло у вікнах, а двері у домі гупали, наче від землетрусу. У перші кілька секунд я пережила дуже сильні емоції, але майже відразу зрозуміла, що мій мозок ясний, як ніколи. Поряд була моя п’ятирічна дитина. Вона спитала:
«Це Росія, да? Це слово на літеру «в», яке я боюсь говорити?». Я трохи з нею поговорила, обійняла, погладила по спинці. Коли я прикачувала її на руках, наче немовля, то почула, що вона тихо, майже нечутно наспівує Гімн України – і її тіло з твердого комочка знову стає м’яким. «Вони прийшли нас вбивати, да, мам?» – я кивнула, але знову заговорила про нашу армію, про те, що я поряд, що ми тут, удома. «Ми ж їм не будемо пробачати? Не будемо з ними миритися? Ніколи-ніколи?». Я кивнула. Вони, такі маленькі й беззахисні, зовсім скоро виростуть. І не пробачать. Ніколи.
