У кого кращі шанси на президентських виборах?
Ірина ПОГОРЄЛОВА, "Политические хроники", спеціально для "Дня"
Міф про те, що майбутні - чергові чи дострокові - президентські вибори стануть ключовою подією української історії наприкінці другого тисячоліття, правдоподібний не більше, аніж щойно розвінчаний під час парламентських виборів міф про "червону загрозу".
Причому якщо останній іще мав під собою бодай якісь підстави в суспільному житті, то міф про значущість президентських виборів пов'язаний лише із суб'єктивними уявленнями пострадянської номенклатурної еліти, яка сходить із політичної арени, про значення керівних крісел. Хоча саме поразкою пропрезидентських та проурядових сил абсолютно спростовано і цю номенклатурну ілюзію про природу влади.
Головну гру, що впливає на майбутнє України, вже зіграно 29 березня. Хоч як важко це визнавати нинішньому Президенту, Конституція України відвела інституції керівника держави дуже незначну роль, аби ставити в залежність від виборів Президента подальшу реальну долю країни. Нагадаємо, що основним текстом Основного закону Президенту відводиться роль лише куратора (і аж ніяк не прямого керівника) зовнішньополітичного та силових відомств, і "відділу кадрів" при Кабінеті Міністрів. Єдина функція, котра досі вносить плутанину в уявлення про роль Президента - його право видавати економічні укази в невідрегульованому правовому просторі - є елементом перехідних положень Конституції. І фокус полягає в тому, що саме до літа 1999 року термін дії цього перехідного положення - 3 роки з моменту прийняття Основного закону - закінчується. Отож, якщо вибори нового Президента України відбудуться восени 1999 року, як передбачено тими самими перехідними положеннями, то цій першій особі України вже не доведеться покористуватися згаданою пільгою.
На цій обставині грунтується багато поки що не дуже явних мотивів дій різних політичних сил і окремих суб'єктів. По-перше, саме з наближення завершення "розширених" порівняно зі справжньою Конституцією повноважень Президента, виходить ідея наближення президентських виборів конкурентами Л. Кучми. По-друге, з того ж відчуття органічного кінця виходить ота хвороблива енергія самого Л. Кучми, який намагається максимально покористуватися наданими особисто йому повноваженнями. До речі, прикладів вдалого використання саме Л. Кучмою найрізноманітніших розширених повноважень у нашій історії не помічено, хоча цей короткостроковий механізм теоретично дозволяв президентському інституту здійснювати непопулярні, але необхідні економічні реформи. По-третє, лише прагнення продовжити і ще розширити додаткові повноваження Президента є єдиним реальним джерелом зазіхань на "недоторканість" нової Конституції України. І, навпаки, зменшення повноважень інституту президента взагалі не вимагає будь-яких поправок до Конституції, позаяк взаємовідносини справжньої виконавчої влади - Кабінету Міністрів і місцевих держадміністрацій - із керівником держави та парламентом - може бути відрегульоване простими законами, котрі не суперечать слабкій конституційній позиції інституту глави держави і вже, до речі, підкріплені Концепцією адміністративної реформи, розробленої людьми, яких призначив сам Президент.
Для ілюстрації слабкості позиції президента в Україні досить навести конституційну норму про розпуск парламенту. Для того, щоб усунути зі свого шляху певний склад ВР, який не влаштовує його, Президентові необхідно мати всередині законодавчого органу не менше половини його складу - 226 голосів - своїх прихильників, котрі за потреби могли б заблокувати упродовж одного місяця роботу ВР. Фактично, йдеться про те, що Президент для управління парламентським процесом повинен спиратися на могутню політичну силу, без якої сам по собі державний інститут президента не може розв'язати загалом традиційного для інших країн світу завдання. До речі, та сама норма, що диктує Президентові необхідність спиратися на політичні сили, вказує і на таку обставину: президент, який має таку підтримку у ВР, взагалі не має потреби в розпуску парламенту, бо 226 голосів завжди забезпечують і йому, і урядові нормальну політичну базу та розв'язання всіх законодавчих питань.
Додавши цю картинку до нашої сьогоднішньої ситуації, ми можемо уже без будь-яких застережень будувати рейтинги майбутніх кандидатів у Президенти, якщо вони збираються добре підготуватися до виборів і, вигравши їх, не просто нормально співіснувати з парламентом, а й разом із ним - без нього це ніяк не вдасться - щось реальне робити в країні. Як відомо, найперший кандидат узагалі заперечує потребу в спиранні на політичну силу - і тому його "успіхи" виглядають закономірно. Крім того, необхідність для майбутнього Президента спиратися на політичну силу, що здатна в результаті виборів заповнити не менш як половину парламенту, вказує на те, що настає пора розвінчати і міф про роль самої лише посади спікера вже обраного парламенту в майбутній президентській гонці. Реальні шанси матиме не особа, обтяжена керівництвом парламентом, а політик, який зможе вважатися творцем першої в історії України політичної коаліції, що на майбутніх виборах Президента, а потім і наступного парламенту (або одночасних виборах того й іншого) виявиться здатною підвердити силу нової структури голосами виборців.
А боротьба за спікерське крісло в нинішньому парламенті буде не так боротьбою за стартовий майданчик чи трамплін для майбутнього Президента, як самоцінною та значною мірою завершальною фазою переділу влади. І, що безперечно хвилює більшість української еліти - переділу власності, яка все ще підконтрольна державній монополії. Символом останнього вже стало визнання Л. Кучмою правоти парламенту 13 скликання щодо в.о. голови Фонду Держмайна та призначення на цей пост тієї самої особи, яку ВР уже призначила своєю постановою... Але це - лише одна з ілюстрацій.
Найістотнішим підтвердженням сказаного є нова оголошена президентськими силами тотальна й безкомпромісна війна особисто проти лідера Соцпартії і спікера існуючого парламенту О. Мороза. На перший погляд - загострення особистісної ідіосинкразії. Та цікаві гасла, під якими розгортається кампанія: віддати місце спікера невідомому нейтральному політикові, який жодним чином не претендує на президентське крісло, а по суті - взагалі ні на що не претендує. Хоч такий заклик заздалегідь ображає всіх відомих діячів, які вже приміряють до себе згаданий пост, і з перспективних політиків перетворює їх на "гарматне м'ясо" для знищення піднятого на щит основного конкурента Л. Кучми - автори цієї "концепції", як завжди, не турбуючись про ведмежу послугу, що її вони надають своєму патрону, зайняті лише тим, аби вищим законодавчим органом країни керувала нікчема, на тлі якої теперішній керівник держави мав не такий блідий вигляд. Плюс - аби парламент щонайменше півроку не функціонував, а ділив крісла, тоді як "оновлена" Президентом виконавча влада продовжувала орудувати у зруйнованому колишніми методами Л. Кучми правовому полі...
Чи має перспективи така гра? Малувато, якщо, не впадаючи в арифметичне марення підрахунку майбутніх парламентських фракцій, відзначити дві обставини, які ще до початку роботи нового складу парламенту визначать його обличчя і внутрішню структурну реформу.
Обставина перша: в нинішньому парламенті ліва "більшість" складатиметься ситуаційно і набагато рідше, ніж у попередньому, причому головними її суб'єктами можуть стати лише КПУ і ПСПУ. Несміливі аналітичні натяки на "розкол" між комуністами та соціалістами в найближчому майбутньому зміняться такими самими несміливими, але з інших причин (небажання травмувати Президента) констатаціями про реальність лівоцентристської більшості, набагато менш ситуаційної, ніж усі інші. До речі, ніхто інший, як лівоцентристи можуть виявитися значно більшими реформаторами в економіці, ніж сам Президент. Оскільки, прагнучи до розширення свого електорату на майбутніх президентських виборах, саме лівоцентристи, враховуючи вже відпрацьовану карту ностальгії виборців за минулим, здатні значно енергійніше та ефективніше підтримати вітчизняний малий бізнес і середнє підприємництво - для вже заявленого ними розвитку внутрішнього ринку. А що стосується складу цього лівоцентристського блоку, то в ньому вже ідеологічно перебувають СДПУ(о), велика частина НРУ, значна частина НДП, і нікуди не подінуться Зелені. Зрозуміло, окремі персонажі цих партій, які нічого спільного з есдепівською ідеологією не мають, відкотяться вправо. Зате їх успішно замінять члени Соцблоку. Очевидно, політологи ще докладно напишуть, як, не дозволяючи собі відмовитися від традиційного електорату, Соцблок на "червоній" хвилі прийшов у парламент (внасідок чого йому так і не вдалося зблокуватися з комуністами, у яких він, Соцблок, а не "Трудова Україна", відбирав голоси). Але поки що важливо зазначити, що вже всередині ВР соціалісти та селяни, особливо за відсутності аграріїв, просто змушені зайняти не праве крило лівого табору, а ліве крило - правоцентристської більшості. Крім того, в нинішньому парламенті відсутнє праворадикальне національне, а також ліберал-"буржуазне" крило, в результаті чого, за власним зізнанням одного з лідерів НДП, саме ця структура ризикує стати найправішим краєм ВР, до якого приєднаються "круті" з "незалежних" і з усіх інших партій. І ще одне - в новому парламенті не буде некомуністичних проросійських сил, а судячи з передвиборної кампанії і перших заявах лідера КПУ - відверто проросійських, тобто антиукраїнських сил взагалі не буде! Можна вдавати, що така структуризація обраного на партійній основі парламенту не зробить його "кращим" - та це вже залежить від критеріїв "оцінювачів".
Обставина друга: цей парламент буде не антипрезидентським, як правильно завважив голова адміністрації Є. Кушнарьов, а, чого не хочуть помічати в президентському оточенні - просто пропарламентським. Антипрезидентським він стане - незалежно від складу фракцій, і навіть майже незалежно від домовленостей стосовно долі уряду - в разі, якщо Л. Кучма спробує зазіхнути на самодостатність і конституційні повноваження Ради. По суті, тільки особисто керівник держави зможе вирішити, реальний імпічмент чи ні. Втім, схоже, Кучма вже вирішив, що імпічмент реальний, оскільки серед обставин, що перешкоджають застосуванню до себе крайнього заходу, назвав не Верховний Суд, що визначає статтю кримінального кодексу, за якою проходить злочин відповідної особи, а Конституційний Суд, здатний просто "затягнути" справу, та свої "особливі заходи". А через нетривалий час Президент раптом узагалі став "шовковим" щодо майбутньої ВР...
На жаль, уже 5 квітня з виступу в телепрограмі "7 днів" пана З. Бжезінського з'ясувалося, що Президентові України, може і всупереч його бажанню, виявляється, призначається роль... рятівника незалежності України. Не демократії, як Єльцину 1993, а незалежності, зате - тими самими чи близькими до них засобами. Природно, щоб у Президента Кучми з'явилися мотиви для енергійних дій із "порятунку Вітчизни", комуністам і прогресивним соціалістам доведеться забути про поміркованість у закликах до поступової інтеграції з Росією та Білоруссю (на тлі яких недавні домовленості самого Кучми з Єльциним скидалися на прямий вступ до Радянського Союзу) - і висунути гасло приєднання до Росії без будь-яких застережень. Але зробити це можна буде лише спеціальними провокаційними методами. Очевидно, що в цих умовах парламент дуже навіть може стати антипрезидентським.
А втім, усе це в майбутньому. Сьогодні ж цікаво спостерігати, як, проваливши просування у ВР бодай трохи зацікавлених у його персоні політичних структур, Президент "працює", за його словами, з кожною фракцією, аби забезпечити собі шукану більшість. Більшість, якій, коли вона реалізовує вже у травні сценарій "саморозпуску" ВР, очевидно, обіцяно якісь золоті гори - можливо, осінні позачергові вибори за "поліпшеним" президентським указом виборчим законом. Хоча важко уявити, що на цю казку можуть обміняти вже здобутий у нелегких боях мандат навіть недосвідчені народні обранці. Ми ж бо знаємо, що недосвідчених у новій ВР не так уже багато...
