Профессор Николай Зеров (1890—1937) был непревзойденным лектором, оратором, это дружно отмечают все мемуаристы. Причем успехом пользовались как публичные лекции Зерова, так и его учебные курсы. «В художньому Інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій М. Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури, — згадував один зі слухачів професора. — Щоб не «зривались» інші лекції, вирішили перенести предмет М.Зерова на останні години в розкладі» (С.Кр-в. Мої спогади про Миколу Зерова //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.67—68). Характерное свидетельство, не так ли?
Интересно: а каковы были факторы такой безумной популярности?
• Во-первых, блестящее владение материалом. Преподаватель Зеров был ученым-первопроходцем: он читал курс истории украинской литературы, которого еще несколько лет назад в программах высших учебных заведений просто и быть не могло. Поэтому Николаю Костевичу выпало быть среди Колумбов, которые открывали до сих пор не известный студенчеству материк. Он уже не раз апробировал свое виденье истории родного писательства, выступая на курсах украиноведения в разных городах и городках Украины, преподавая в Барышевке, создавая статьи и рецензии. Чтобы представить содержание того, что студенты слышали непосредственно в аудиториях, стоит перечитать хотя бы работу профессора Зерова «Нове українське письменство» (1924 г.), концепция которой шлифовалась в лекционных изложениях.
• Во-вторых, своими лекциями Николай Зеров задевал национально-патриотическую струну в душах слушателей. Разумеется, «не переходя даже на публицистический тон»: «Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері — знедоленої України, а син мало свідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя» (Вакуленко Л. Зустріч з М. Зеровим //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.46).
Лекции Зерова пробуждали гордость за свое, украинское; украинская литература представала в его интерпретации как самобытная часть мирового писательства. «Николай Костевич никогда не рассматривал историко-литературный процесс узко, только в аспекте украинской действительности, а всегда брал его как часть интегрального художественного думания человечества, — рассказывал бывший студент Зерова Григорий Костюк, автор уникальных воспоминаний «Зустрічі і прощання». — Каждое украинское литературно-художественное явление он рассматривал в сравнении с подобными явлениями других народов. Этим он убедительнее всего показывал наше настоящее место в семье народов мира». И добавлял: «Мы сразу почувствовали в этом (в честном, полном, широком освещении истории писательства. — В.П.) большую мобилизующую национальную правду и, если хотите, гордость» (Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша. — Едмонтон, 1987. — С.109).
• В-третьих, уровень, качество, манера зеровских изложений были полной альтернативой захолустности и провинциальной серости. Студенты видели перед собой блестящего эрудита, прекрасно ориентирующегося в античной, русской и западных литературах, в живописи, архитектуре...
Ко всему, Зеров имел редкостную память, знал несколько языков, умел рассказывать восторженно и интересно — псевдоакадемическая сухость была ему глубоко чужда. «Лекція подобала на суцільний натхненний потік, — вспоминала Мария Лещинская. — Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі тієї чи іншої західньої мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з «Енеїди». Говорячи, він інколи примружував очі, а найчастіше дивився на свою авдиторію широко розкритими очима, заворожуючи її і цим своїм поглядом. Півторагодинна лекція збігала непомітно, час і простір зникали, і після лекції студенти прокидалися ніби після солодкого, хвилюючого сна...» (Лещинська М. Колега і вчитель //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.29—30).
Это свидетельство еще и тем интересно, что оно не оставляет сомнений: Зеров был артистичным преподавателем, который владел искусством суггестивного влияния на аудиторию! Его устное слово излучало магическую силу внушения, очаровывало, а такое бывает тогда, когда и сам оратор глубоко, страстно проникается тем, что он говорит другим. Известно: чтобы зажечь кого-то, нужно самому гореть. Зеровский случай именно таков: ему хорошо известно было состояние высокого вдохновения. Но дело в том, что и те, кто его слушал, сами того не осознавая, поневоле подзаряжали своего лектора! Своим вниманием, содуманием и сопереживанием, затаенным дыханием, ощущением «сладкого, волнующего сна» во время этого удивительного «сеанса» профессорского колдовства...
Так актера в театре подзаряжает зрительный зал.
И еще одно характернее свидетельство: «Лекції Миколи Костьовича /.../ лишили в мене і в більшості слухачів враження таке глибоке, яскраве і шляхетне, що їх просто не можна забути. Навіть ті студенти, що недолюблювали його, були згідні з ним, що він посідає спеціальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Під час його лекцій іноді здавалося, що авдиторія порожня: всі сиділи, затаївши віддих, скуті чарами (! — В.П.),що спливали з його слів. /.../ Все його єство випромінювало якусь притягальну силу» (Михайлюк К. Те, що не забувається //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.74).
Ну чем не «сеанс» профессорской магии!?
София Федоровна, жена Николая Костевича, вспоминала: «Зеров готувався до кожної лекції, готувався дуже старанно, завжди брався до нового матеріалу, над яким часто сидів до пізна вночі, опрацьовував кожну тему ретельно й глибоко. До того ж, читав він свої курси з запалом і захоплював своїх слухачів (курсив мой. — В.П.).
Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом (а порой и Шехерезадой! — В.П.). Часто студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої» (Зерова С. Спогади про Миколу Зерова // Родинне вогнище Зерових. — К., 2004. — С.121).
Приподнятое настроение — спутник успеха, следствие контакта, который состоялся между пассионарным преподавателем и настроенными на соответствующую интеллектуальную и эмоциональную волну студентами.
• В-четвертых, Зеров был ироничным человеком, и та его ироничность также была частью лекторского стиля профессора. О зеровских остротах вспоминала, разумеется, не только Мария Лещинская. «Веселість та дотепність» Николая Костевича отмечала Г. Завадович, добавляя: «іноді він з сарказмом висловлювався про деяких тогочасних літераторів» (Завадович Г. Моє знайомство з М.К. Зеровим // Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.58).
Могло ли нравиться такое самим «тогдашним литераторам», это уже дело другое...
• В-пятых, стоит сказать и об органическом демократизме профессора Зерова. Он с уважением относился к любой аудитории. Мог без какой-то специальной подготовки, импровизированно выступить перед военными на предложенную ими тему — и иметь полный успех. Зеров «просто имел способность сразу понимать, кто его слушает, — объясняла София Федоровна. — Он всегда это учитывал, а потому и контакт с аудиторией налаживал очень быстро и безошибочно, не угождая при этом ни невежеству, ни политическим тенденциям, но незаметно упрямо поднося своих слушателей на надлежащий уровень. Возможно, как раз за это его не только уважали, но и искренне любили».
Красноречие Зерова оценили даже барышевские кожевники, отблагодарив его новыми ботинками за интересные лекции, которые они охотно слушали в клубе имени Карла Маркса! София Зерова вспоминала также, как знакомый врач в Моршине через многие годы рассказывал о своих впечатлениях от лекции Николая Костевича, посвященной французской революции (слышал ее когда-то в Барышевке): «Эту лекцию забыть невозможно, я запомнил ее на всю жизнь».
Монологи Зерова возвышали слушателей в их собственных глазах («поривали за собою», говоря словами К. Михайлюка). Они апеллировали к лучшему в человеке, придавали ему веру в себя, побуждали к познанию и творчеству.
Интересной деталью дополнил портрет Зерова-лектора Г. Костюк: «Дуже цінними додатками до лекцій Миколи Костьовича були його кілька хвилинні вільні розмови з нами перед кожною лекцією. Не знаю, чи це було в нього навмисне, чи з внутрішньої потреби. Але це творило надзвичайно близький контакт його з авдиторією й формувало почуття єдиної дружньої родини». Речь шла в тех разговорах профессора со студентами о литературных новостях. Молодежь интересовалась мнением Зерова о новых поэтах, о недавно опубликованных произведениях, — он охотно рассказывал им о М. Хвылевом, О. Бургардте, В. Мысике, время от времени вынимая из своей бездонной папочки листы, на которых записывал понравившиеся ему стихи...
Те «предлекционные диалоги» приобщали студентов к «тайнам» литературной жизни, интимизировали ее...
• В-шестых, — хотя это, собственно, должен быть пункт №1 — аудитория не могла не чувствовать редкостное обаяние личности Николая Костевича Зерова, всей суммы его человеческих качеств. Шевченковед Павел Зайцев называл Зерова «живым серебром», и имел он ввиду, конечно, не только холерическую подвижность и реактивность своего младшего коллеги: речь шла о свете личности, о необычной жизнерадостности, которую излучал Зеров.
Послушаем Зайцева: «Живе срібло!» — сказав я, дивлячись йому в очі. Я любувався ним — блиском його очей, його милим усміхом, його занедбаним зовнішнім виглядом: він мав подерті кишені, а коли усміхався, показував вищерблені зуби, — і це до нього так пасувало. Серед киян я не зустрічав таких життєрадісних людей. Він був молодший за мене eruditissimus, але його ерудиція просто лякала: він знав усе — я не знаю, чого він не знав... Ми почали зустрічатися щодня. Були то чудові часи (речь о 1917—1918 годах. — В.П.). Життя кипіло. Коли ставалася якась радісна національна подія, Зеров біг мені назустріч — і кричав: «Ukraina da fare!» Він був надзвичайно скромною людиною... В його великій теці (він з нею не розставався) було повно зшитків з чудовими поезіями, пародіями й епіграмами. Не раз увечері, коли верталися ми з якихось зборів (а тоді щодня були якісь збори), він спинявся під електричним ліхтарем і, витягнувши якусь епіграму або пародію, що відносилася до особи, про яку ми перед тим розмовляли, починав деклямувати; ми, забувши про обстанову, в якій це діється, іноді до ранку (коли це було літом) перечитували його чудові поетичні твори. Я не давав йому спокою й домагався, щоб він їх друкував. Він волів критикувати інших, а на свою філігранову творчість дивився як на вправи...» (Воспоминания П. Зайцева вмещены в кн.: Цівчинська А. Незабутнє, немеркнуче...(повість-спогад про Миколу Зерова). — Нью-Йорк, 1962. — С.10).
Сказанного, думаю, достаточно, чтобы представить, каким необычным профессором был Николай Костевич Зеров.
