провели репортери «Дня» 9 травня
Оксана ПАНЧЕНКО, «День»
Ветерани готувалися до святкового маршу, слухаючи накази незмінного
командувача «зіркового параду» останніх оків генерал-майора Івана Красильникова.
– Іване Миколайовичу, сьогодні командувати армією нелегко?
– Ще б пак, — сміється. — Ветерани позабували дисципліну. Та й вік,
здоров’я даються взнаки. На пекучому сонці вже довго не постоїш. Отож і
я — забув одягнути: святковий ремінь і білі рукавички годяться для такого
випадку.
Енергійний 75-річний генерал-майор поквапливо ліквідує недогляд: «вільнощі»
не личать військовим. Командувати армією «генералів своїх доль» почесно.
Знаходиться хвилинка і для нас.
– Іване Миколайовичу, а для вас війна коли почалася?
– Спочатку 43-го — на Південному фронті. Згодом — на 1-му Білоруському.
Я — танкіст, самохідник радше, але це також танкові війська.
– Горіли?
– Так, горів, дістав контузію. Важка самохідна артилерійська установка-152...
– А як ви потрапили до Києва?
– На завершальному етапі служби я був представником командування Варшавського
договору в танковій дивізії Національної армії. Звання генерала отримав
у лютому 1968 року, будучи командиром дивізії. Коли приїхав, мене призначили
військкомом у Києві.
– Чи є серед людей, котрі зібралися на Хрещатику, ваші однополчани?
– Є один, але він дуже слабий — ледве ходить. Заступник із технічної
частини Возниченко Микола Семенович.
– Якою залишилась у вашій пам’яті війна?
– Трагедія... Я пам’ятаю в ній головне: самовіддану дружбу. Я пам’ятаю
чоловіка, котрий, рятуючи свого товариша з палаючого танка, згорів сам.
Зараз постараюся пригадати його прізвище, — ледве приховує хвилювання.
— Старший сержант Фірсов.
Оркестр грає «День Победы». Зірки героїв. Обійми друзів-однополчан.
Потискання рук. Сльози. Квіти. Сумний реквієм орденів. І несамовите ревіння
бойових літаків, які, проносячись, вітають героїв.
Згодом — мітинг поруч із Музеєм Великої Вітчизняної війни. Запах тієї,
солдатської, з похідно-польових кухонь каші навпіл із дорожнім пилом і
скупою старечою сльозою. І взаємні побажання: «Здоров’я, щастя і... виживання».
– Тяжке це свято, — каже Іван Миколайович, знімаючи важкого від нагород
кітеля, коли, запрошені, ми зайшли до нього додому випити «сто фронтових».
За стінкою чути шипіння та булькання. Це діти готуються до його повернення.
Іван Миколайович зазирає на кухню: «інспекція». У його кабінеті замість
меблів — полиці з книжками: томиками Л.Толстого, Б.Пастернака, І.Аверченка...
Кожні десять хвилин нашу розмову перериває телефонний дзвінок.
– А, друже мій! Дякую... Так, цілий день учора був відсутній і сьогодні
вийшов о пів на дев’яту. Дуже радий, що не забуваєш. Як у тебе справи?
Антоніна як? Ну, тримайся. Ти чоловік мужній. Що ж тепер вдієш? Ти, либонь,
знаєш мою історію. На кладовище я завтра...
Це полковник, колишній військком Лев Дніпровський. Син, 35 років, нагло
помер, — це вже нам, кореспондентам, котрі насмілилися пройти поруч з Іваном
Миколайовичем Красильниковим один день його життя — життя, яке стало історією.
ВІДХОДИТЬ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНА ЕПОХА...
Віктор МАРУЩЕНКО (фото), «День»
«Якби не війна, я ніколи не став би військовим», — каже Іван Миколайович,
генерал-майор, який пройшов шлях від командира взводу до командира дивізії.
22 червня 1941 року Іван Миколайович, тоді ще студент Борисоглібського
технікуму механізації й електрифікації сільського господарства, святкував
свій 19-й день народження. У вересні на нього чекала демобілізація. Згодом
артилерійське училище в Саратовській області. А 43-го відбув під Сталінград
командиром взводу. «Пороху нюхнув по-справжньому, — вважає ветеран, — аж
1944-го в Польщі». Пальці його рук стискаються в кулаки, коли пригадує
останні фанатично-судомні бої під Берліном — штурм знаменитих Зеєлівських
висот. Цей прорив коштував життя 30 тисячам чоловік...
Війна двічі круто змінила його долю. 43-го він познайомився зі своєю
майбутньою дружиною Євдокією Касянівною. Вони були разом 54 роки. Півтора
року тому вона померла... Залишилися спогади, діти, онуки, котрі вже цілком
інакше дивляться на світ, і час, разом з яким ідемо в минуле й ми...
