У 495 році старожитній Рим упав від навалою варварів. Через зневажливе ставлення до високої римської архітектури й культури ім’я вандалів — одного з численних народів-завойовників — стало загальним. Минули півтори тисячі років, уже немає ні давніх римлян, ані вандалів. Але варвари й надалі живуть серед нас, зокрема ті, яким притаманна злочинна байдужість до творів мистецтва.
ПЛАСТИКОВІ ДВЕРІ НА МІСЦІ МОЗАЇКИ
Лишень уявіть: людина орендує об’єкт (тобто за рік чи декілька років поїде й винайме інше приміщення), але за цей час встигає знести з фасаду створену 50 років тому митцями мозаїку й поставити на її місці...пластикові двері. На жаль, саме така історія днями трапилася в Києві на бульварі Лесі Українки, 28. Там орендарі комерційної площі зруйнували частину мозаїчного панно радянського монументального мистецтва, створеного в 1969—1970 роках художниками Анатолієм Гайдамакою і Ларисою Міщенко. У фасадній стіні, викладеній мозаїкою, вони пробили отвір, щоб розширити двері. Скульптори понад рік скрупульозно викладали вручну композицію зі шматочків смальти. Орендарям вистачило кількох годин, щоби зіпсувати мистецький об’єкт.
«Понівечена мозаїка належить до циклу з 11 монументальних творів «Людина та природа». Це дуже визначні пам’ятки в нашій культурі, — розповідає мистецтвознавиця Галина СКЛЯРЕНКО. — Їхній співавтор Анатолій Гайдамака — яскрава постать в українському радянському монументальному мистецтві. Він впроваджував нову художню мову за радянських часів та був автором етапних творів в українській монументалістиці. Твір входить у цикл мозаїчних композицій, що простяглися вздовж бульвару Лесі Українки. На перших поверхах будинку містилися магазини, а на фасадах розміщувалися виразні декоративні композиції. Особливість циклу в тому, що його тематика постійно розгортається: ти йдеш вулицею та спостерігаєш, як розвивається певна тема, що пов’язана з людиною та природою».
Хоч митці-монументалісти були виховані радянською ідеологією, проте їхню творчість називають бунтівливою для того часу. Цінність творів у тому, що у 1960-х роках українські архітектори поєднували модерністські віяння та національні мотиви.
«Це було абсолютно нове слово в українській радянській монументалістиці. Воно розгортало тему світу й відчуття людини в просторі, її взаємодію з красою природи. У мозаїках простежуються й фольклорні мотиви, приміром, Гуцульщини й середньої України, — каже Галина Скляренко. — Сам матеріал — керамічна мозаїка — був пов’язаний з традиціями народного мистецтва».
«ОБ’ЇЖДЖАЮ БУЛЬВАР — БОЛЯЧЕ ДИВИТИСЯ НА ВАРВАРСТВО»
За словами мистецтвознавиці, про цей цикл свого часу дуже багато писали, наголошуючи на його інноваційному підході до вирішення міського простору. Радянську вулицю потрібно було гуманізувати, прикрасити та збагатити. Натомість тепер ми знищуємо ці надбання.
«Проте що пропонуємо натомість? Недолугу рекламу штанів чи пива? Що ми можемо запропонувати на зміну цим прекрасним роботам та ідеям, які закладені в цій мозаїці?», — справедливо обурюється Галина Скляренко.
І хоч в департаменті міського благоустрою КМДА в коментарі сайту «Сьогодні» повідомили, що внесли припис про порушення правил благоустрою, а також склали протокол щодо ситуації з фасадом, притягнення орендарів до відповідальності залишається під сумнівом. Адже, як заявили в департаменті охорони культурної спадщини, будівля не має статусу нововиявленої пам’ятки історії, відтак, мозаїка не належить до пам’яток архітектури.
«Ви знаєте, скільки це праці? Це страшно. Взимку кожен камінчик клали на розчин. А потім йдеш додому, вночі закривши його матом, щоб не проморозити. Але його знищують, — ділиться переживаннями автор мозаїки Анатолій ГАЙДАМАКА в коментарі ТСН. — Якось їду, а стоїть хлопець й перфоратором — просто в мозаїку. Щоб не псувати настрій, я бульвар об’їжджаю, тому що мені боляче дивитися на це. Коїться варварство».
ПРОБЛЕМА — СИСТЕМНА
На жаль, подібних історій в Україні — безліч. Так, минулого року сумна доля спіткала й мозаїчну скульптуру 1985 року «Дніпровські хвилі» в Дніпрі авторства відомого монументаліста Ернеста Коткова. Дніпровську скульптуру знесли, аби на її місці звести торговий центр.
«Робота в Дніпрі — дуже виразна, це просторова, абстрактна робота, зроблена з армобетону, мармуру та кольорової смальти. Це була унікальна абстрактна мозаїчна скульптура. В Україні залишилося дуже мало робіт такого штибу та якості», — каже Галина Скляренко.
Ернест Котков відомий низкою мозаїк, зокрема, й співавторством фресок аеропорту «Бориспіль» і станції метро «Либідська». Також він причетний і до фресок Київського річкового вокзалу, що зараз потерпають від руйнування. Річковий вокзал — пам’ятка архітектури й монументально-декоративного мистецтва початку 1960-х років. В оформленні мозаїк вокзалу брали участь видатні українські монументалісти радянського часу — Іван Литовченко, Валерій Ламах та вже згаданий Ернест Катков. Адже відколи Київський річковий вокзал перейшов до приватного власника (Нестора Шуфрича), то поволі руйнується на очах у громади, яка вже чула безліч обіцянок про його реконструкцію.
Галина Скляренко зауважує, що за радянських часів було укладене багатотомне видання «Звід пам’яток історії та культури України», яке мало охопити всі пам’ятки археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва України.
«Я особисто брала участь у підготовці цих видань по Києву, Херсону, Житомирщині. Крім того, за радянських часів функціонувала структура, що називалася «Охорона пам’яток». Хоча також траплялися непристойні речі щодо пам’яток, але так чи інакше, культурні об’єкти охоронялися державою. Тепер ж держава належним чином за них не відповідає», — резюмує мистецтвознавиця.
НА ШЛЯХУ ДО КУЛЬТУРНОЇ ПУСТЕЛІ
Першопричина руйнування пам’яток у тому, що більшість із них не мають відповідного статусу, оскільки є відносно новими творами. Часом руйнування відбувається через звичайну байдужість до мистецтва, але подеколи пов’язана з законом про декомунізацію (який насправді не стосується творів мистецтва). Так, кілька років тому директор Українського дому мало не знищив барельєф, який зображував монументальну ходу радянського народу до світлого майбутнього. Громадськість вчасно зреагувала, і барельєф просто затулили.
Утім, випадки знищення об’єктів мистецтва радянської доби ставалися і в останні роки СРСР, і у 1990-ті. «Якщо говорити про пам’ятки радянського часу, то ще під час проголошення незалежності в 1991 році мала бути сформована комісія з фахівців, істориків, мистецтвознавців, які б в індивідуальний спосіб вирішували, як з ними чинити. Скажімо, в деяких європейських країнах створені парки радянської скульптури та мистецтва. Я особисто бачила таке біля Будапешта, це приваблює багатьох туристів. Адже це історія та артефакти. Ми не можемо викреслити свою історію, ми маємо її вивчати. Зрозуміло, що зараз ми живемо в іншій країні, намагаємося утверджувати інші цінності та ідеали. Але викреслювати все — це варварство та глупство», — вважає пані Галина.
Варто додати, що за керування Інститутом національної пам’яті Володимира В’ятровича також обговорювалася ідея створення такого парку, в який можна було би звести пам’ятники радянської доби, але до реалізації ідеї не дійшло. Проте більшість випадків руйнувань останніх часів не пов’язані з ідеологією й є звичайним вандалізмом.
За словами Галини Скляренко, українці дуже недбало ставляться до своєї історії: «Ми виходимо в місто — і не впізнаємо його. На місці культурних пам’яток зводяться величезні висотки та торгові центри. Руйнується все».
Мистецтвознавиця вважає, що зараз українське суспільство переживає період «дикого капіталізму», коли найголовніше — швидко заробити гроші, не думаючи про те, що буде завтра. Проте культура так жити не може. Адже якщо мистецтво утверджує нове, руйнуючи та сперечаючись зі старим, то культура — це тяглість, розвиток та збереження. І тільки в цьому діалозі між новим і старим розвивається культурна нація. Інакше, переконана Галина Скляренко, ми прийдемо до того, що в нас залишиться культурна пустеля — лише стирчатимуть вгору багатоповерхівки та торгові центри. Тож що обрати — рішення за нами.
