И сотворила гениального поэта Николая Винграновского. Утром 26 мая Украина осиротела — его не стало. И вспомнились строки стихотворения «Плач Ярославны», посвященного Ивану Драчу.
Життя нема. І смерть — моя оселя.
І я не я. Це дух мій кружеля.
Изнуренное упрямой болезнью тело упокоилось, а душа его готовится вознестись в синее небо, в котором он высеял лес.
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
Украину поэт любил за красоту и мужество, любил с особой проникновенностью и тревогой. Не случайно вложил в уста Ивана Богуна такое молитвенное признание:
Я вірю в неї — в Україну.
Вона мій Бог і поводир,
Вона моєї волі зір,
І хоч загину — до загину.
Красоту Николай Винграновский определил основным эстетическим критерием своего творчества и порывался поднять свое образное слово к таким высотам, куда редко достигало творческое воображение других, тоже талантливых поэтов. Он был один такой среди «шестидесятников», кто мог так нежно вырваться из-под серого единообразия жизни и мышления и взбунтоваться против нормативных предписаний и идеологических наставлений.
Прилетіли коні — ударили в скроні.
Прилетіли в серпні — ударили в серце.
Ударили в долю, захмеліли з болю,
Захмеліли з болю, наіржались вволю.
Отакі-то коні — сльози на долоні.
Любил Николай Винграновский женщин, слово, лошадей и детей.
Лошадей поэт любил, как женщин. Любил за гордый стан, за переменчивые глаза, то черные, то синие, то медные, за нежные шелковые губы, за спелые изгибистые бедра...
Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.
Вспоминаю, в конце восьмидесятых уже прошлого века Николай Винграновский провел почти целое лето в краях моего детства — не в моем селе, а за рекой Стир на скромной рыбацкой базе. Жил там в одиночестве, роскошествовал тишиной и обществом лошадей и аистов. Изредка, чаще всего в воскресенье, отправлялся на лодке в село Боремель, где в старинной деревянной церкви гудел шмелем в церковном хоре. Там, как он признавался, среди ночи к нему приходило Слово, которое он шелково окутывал своей лаской, лелеял-вышептывал, замирая в плену звуков, млея в магической игре словотворения.
Любил Николай Винграновский свои степные ночи Николаевщины среди легкого ржания жеребят, глухого фыркания кобыл...
Там, в Богополье, которое вместе с Голтой и Орликом (Ольвиополем) стало городком Первомайск, он родился 7 ноября 1936 года. Отсюда и отправился в Киев — на актерское отделение Киевского института театрального искусства им. И. Карпенко-Карого. Тогда Александр Довженко формировал собственный класс в киноакадемии. Прослушал, а вернее — посмотрел на стройного красавца-степняка и забрал к себе в Москву.
Кто не помнит Николая Винграновского в образе солдата Ивана Орлюка в фильме А. Довженко и Ю. Солнцевой «Повість полум'яних літ»!
Это было мировое признание еще студента Николая Винграновского как киноактера, ибо этот фильм был удостоен знаков отличия на международных кинофестивалях в Каннах, Лондоне и Лос-Анджелесе. Под магическим влиянием режиссерского мастерства своего учителя Александра Довженко Н. Винграновский выбирает кинорежиссуру и ставит такие фильмы: «Ескадра повертає на Захід», «Берег надії», «Дума про Британку», «Климко», «Тихі береги», «Довженко. Щоденник 1941 — 1945 рр.», «Галич — столиця князя Данила Галицького», «Чигирин — столиця гетьмана Івана Мазепи».
И поэзия, и кино тянулись к его жаждущему постижению творческим воображением себя и мира в себе. Ему исполнился двадцать один год, когда он напечатал в журнале первые стихи. Но слава взяла его в свои объятия и не покидала уже никогда, когда в «Литературной Украине» 7 апреля 1961 года появилась на целую страницу подборка стихов «З книги першої, ще не виданої». В следующем году эта книга первая «Атомні прелюди» увидела свет и вызвала гром и молнию в литературной атмосфере. Николая Винграновского обзывали абстракционистом и сюрреалистом, хотя преимущественно мало кто знал, что эти термины значат, а вот формалистом называли чаще всего.
Поэт не мог промолчать.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально —
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!
Николай Винграновский был всегда самим собой — поэтом с абсолютным эстетическим вкусом, с совершенным художественным чутьем. Гордый его стан с высоко закинутой под небеса головой уже приобретает темные контуры — отплывает его физический образ за берега земного мира.
Сколько уже лет прошло с того 1966-го, когда Николай Винграновский написал «Останню сповідь Северина Наливайка». Двадцать четыре года это стихотворение не публиковалось, но яро читалось в рукописных списках. Но главное, как болезненно поражает это стихотворение наше сегодняшнее мировосприятие.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я вас веду — і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як Стожари.
Наполненный любовью и красотой, всегда восторженный этим удивительным миром, поэт колдует над символическим таинством чисел, красок, звуков, роскошествует в стихии народной речи, захватывает в образную игру фольклорные образы и сюжеты... Все это изобилует, играет, цветет в сборниках «Сто поезій», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», « З обійнятих тобою днів», «Любове, ні! Не прощавай!».
Поэт вдохновенно любил слово и детей. Для детей отыскал он в своем воображении много прекрасных стихотворений со сказочной игрой образов, метафор, сравнений... Это книжечки «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір»... А каким настроением дышит его проза! Дышит и пахнет, потому что живет в ней чрезвычайно чувствительное эмоциональное вживание в состояния природы, в настроение дня и ночи, утра и вечера, восхода и заката солнца, в дождевую и снеговую стихию... Это повести «Первінка», «Сіроманець», «Углибині дощів», «Літо на Десні», «Кінь на вечірній зорі!»...
Душевное состояние поэта повсечасно импульсирует, возбуждая сгущенную метафорику. Он жаждет любви, выпытывает ее, вызывает и заманивает, ею утешается и ею печалится, ибо лета отцветают, и тихий голос прощаний шелестит на осеннем ветру.
Може бути, що мене не буде,
Перебутий час я перебув,
Але будуть цілувати губи
Світанкову землю молоду.
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.
Все чаще только воображением Николай Винграновский всматривался в сухие просторы николаевских степей, видел себя погруженным в пахнущий увядшими цветами и травами стожок, где он когда-то смотрел на звездное небо и молча лелеял те образные строки, которыми поэт бунтовал против приземленности и нарочитого единообразия мышления.
В последние годы Николай Винграновский много работал над документальными фильмами о гетманских столицах, изучал историю Украины, писал свое самое главное прозаическое произведение — роман о своем любимом герое украинской истории. Это были счастливые мгновения творческой самореализации, которые родили уникальное, удивительное произведение. «Це не даність історії, це магія історії, міф історії», — сказал о романе «Наливайко» его друг Иван Дзюба.
Это произведение, написанное большой любовью к Украине и большой болью за Украину, забирало всего Николая Винграновского — исчерпывало его эмоционально, вынуждало к келийному уединению, утешало и огорчало, потому что писателю казалось, что Северин Наливайко забрал его всего, исчерпал все душевные силы. Но зато какое великое произведение родилось — роман «Наливайко» Украина еще не оценила.
Как Николай Винграновский любил украинское слово! Как лелеял его, ласкал, как утешался им, словно родным ребеночком, как жадно его постигал и выманивал из глубин народной памяти!
Больше всего поэт переживал за свое Слово, дабы неумолимое Время не унесло его в небытие. Прочитайте это стихотворение-завет Николая Винграновского «Вночі, середночі хтось тихо...», которое он так вдохновенно читал, которое он едва ли не чаще всего декламировал. Вслушайтесь в эту мольбу поэта:
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край —
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш Слова мого не чіпай!
Не зачіпай його, малого,
Не бий його і не пали,
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много,
І ми із ним ще не жили!
Слову Николая Винграновского Время не помешает. Благословенное Слово поэта и его народа бессмертно — перед ним пролегла дорога в Вечность.
Прощай, великий Поэт, и Слава Слову, которое горело на Твоих устах!
Вчера Киев попрощался с поэтом. Он был похоронен на Байковом кладбище.
Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.
Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.
Одне я хочу: старій швидше,
Зів'яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем. Погасни. Змеркни. Зрабся.
Збийся. Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.
Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не... — Господи!.. — не — не було!..
Як танський фарфор — все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.
Б'ють в доміно — з ногами стіл ввігнали.
Б'ють в доміно — світанок море п'є.
Б'ють в доміно — серця понапухали.
Б'ють день. Б'ють ніч.
Б'ють все життя своє.
Б'ють в доміно — могила до могили.
Б'ють в доміно — облич сіріє прах.
Б'ють в доміно над морем ті, що били
Учора із гвинтівок в таборах.
Нема мені тут моря! Я мовчу,
Мовчу і дихаю, і світ, як подих, рветься.
І плачу я, і, плачучи, лечу
На затонулий острів твого серця.
Там я страждав, не вміючи страждать,
І, морем згойданий від моря і до моря,
На горизонті хвильного стобор'я
Любив я подих твій своїм німим торкать.
Я світ любив!
Я світ любив, і лунко,
І синьо, й струнко думка бігла спритна...
Б'ють в доміно на чорнім відпочинку,
Б'ють і тебе, любов моя невбитна!
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі.
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст! .
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі!
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір'їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.
Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі...
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.
Тринадцять руж — тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці...
Це білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці...
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах...
Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла...
На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
На хлібину голову поклала,
Задрімала в хліба на щоці.
У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі,
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі
Гомонить по сливах...
Задрімала...
Промінь сонця гасне у косі.
На хлібину голову поклала,
Продає ті сливи уві сні.
Минулося. І вже не треба.
Воно минуло, не болить.
Над білим полем біле небо,
В гнізді сорочім сніг сидить.
І тихо видно білі дива,
На руку руку ніч кладе...
А тінь тремтливо-полохлива
— Хтось наче йде! Хтось наче йде.
Минулося... Твоя ця мина,
Цей подих опівнічних губ,
Ця купина неопалима
— Забув би вже, давно забув!
Над білим полем біле небо,
На руку руку ніч кладе...
Воно минуло — так і треба...
Це щастя — трясця: нападе
І вже не скоро відійде...
Сестри білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.
Біля хати білий батько на канапі
Вигріває війни та журбу.
Мати білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.
Біля хати білий батько на канапі.
Мати білять яблуні в саду.
Мати білять хату.
Білять хату...
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.
Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю,
Її обличчя — то обличчя муки...
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя… Хоч все на світі — втеча!
Я скучив тут, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим, срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь...
Зимовий сад під вороном білів,
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому.
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння — більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.
