22 января исполнилось 90 лет со дня провозглашения IV Универсала Украинской Центральной Рады. Вскоре в Историко-мемориальном музее Михаила Грушевского (ул. Паньковская, 9) откроется выставка, посвященная этому событию.
Второго марта 1917 года царь отрекся от престола. Российская империя перестала существовать. А уже 5 марта газета «Киевская мысль» сообщила, что 4 марта «на весьма многолюдном собрании» все присутствующие украинские организации объединились и вошли в состав комитета «Центральна Рада». Председателем Центральной Рады был избран выдающийся историк Михаил Грушевский. Вернулся он из ссылки в Киев лишь 14 марта и сразу оказался в водовороте украинских событий:
19 марта — 100-тысячная манифестация на Софийской площади.
6—8 апреля — Украинский национальный конгресс, на котором Грушевского избирают тайным голосованием (по его настоянию) председателем Центральной Рады почти единогласно. «Я вважаю, що се була найвища честь, якої я коли-небудь зазнав, і один з моментів найбільшої національної нашої консолідації», — напишет впоследствии Грушевский в «Споминах».
Май — украинская делегация во главе с писателем Владимиром Винниченко отправляется в Петроград, с документом на руках от Российской Академии наук о том, какие земли исторически принадлежат украинцам. Так и не дождавшись аудиенции, делегация ни с чем возвращается в Киев.
10 июня — выходит I Ун иверсал Украинской Центральной Рады, лейтмотивом которого является то, что «однині самі будемо творити наше життя» .
15 июня — создан исполнительный орган — Генеральный секретариат.
3 июля — выходит II Универсал содержание которого свидетельствует о некоторых уступках: закон об автономии Украины должны утвердить Учредительные Собрания.
25 октября — большевики захватили Петроград и свергли Временное правительство.
7 ноября — издан III Универсал УЦР: «Однині Україна стає Українською Народною Республікою» .
В начале декабря российское большевистское правительство во главе с Лениным фактически объявляет Украине войну. Из Харькова в Киев движутся орды так называемых братьев с песней на устах: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине конец — дело ясное».
Одним из свидетелей событий, которые происходили в то время в Киеве, был Евгений Чикаленко — украинский помещик, меценат, издатель первой ежедневной украиноязычной газеты «Рада». В его «Щоденнику» читаем: «Коли перед Різдвом послано було армію проти большевиків, які вже захопили Харків, то по дорозі майже вся армія, в тім числі і Богданівський полк, розбіглася по домах із зброєю і кіньми... Козаки раді були, що нарешті добилися додому.
...З газет громадянство знало, що одна українська армія поїхала на Харків через Полтаву, а друга — через Конотоп... і тішилося тим, що оточені зо всіх боків большевики будуть розбиті і знищені дощенту. Під таким враженням сила народу зійшлося в клубі стрічати Новий 1918 рік, перший Новий рік в своїй Державі; був дехто з міністрів, а між ними і голова міністерства Винниченко. Коли пробило 12 годин і всі посідали за столи, то очі всіх звернулися на Голову Уряду, сподіваючись, що він перший проголосить тост за Україну... але він сидів мовчки, нахмурившись... Тоді звернулися до М. Шаповала, міністра пошти і телеграфу; він довго відмовлявся, вагався, нарешті якось наче несерйозно, наче жартома сказав приблизно таке: «От ви, люди добрі, зібралися веселі, радісні стрічати перший Новий рік у своїй власній хаті, і не думаєте, і не гадаєте того, що цей перший рік, може, буде й останнім...». Винниченко, цей найліпший промовець з-між тодішніх політичних діячів, на цей раз мнявся, запикувався, підшукуючи вирази, і, видно, страшенно хвилювався».
Чому ж значна частина війська, з погляду Чикаленка, не підтримала Центральної Ради? «Вони всі були озлоблені проти Центральної Ради, — пише він, — одні за те, що вона не пускає їх по домах, інші за те, що не дозволяє ділити «буржуйське» майно... Вони так рвалися з Петрограда, з північного фронту рятувати «Рідну Україну», з величезним напруженням та втратами пробивалися через ряди московської армії до Києва, а тут для них ніхто не заготовив ні казарм, ні харчів, і вони самі мусіли добувати собі помешкання... Виходить, що не большевики їхні вороги, а «буржуазна» Центральна Рада, члени якої м’яко сплять, солодко їдять і зовсім не дбають про козаків та бідний народ, а большевики, навпаки, землю вже віддали народові, солдатам платять добрі гроші та ще й дозволяють «конфіскувати» у буржуїв награбоване ними добро. Справді, наше військове міністерство, що складалося з цивільних людей та з прапорщиків, людей молодих, недосвідчених, незугарне було організувати для свого війська ні матеріальних, ні духовних харчів, і козаки нудилися, нічого не роблячи, повчалися тільки від большевицьких агітаторів, що Центральна Рада складається з самих буржуїв, а Генеральний секретаріат з самих «генералів», а Ленін дбає про армію і народ і дозволяє «грабить награбленное» .
Член Украинской Центральной Рады Николай Галаган в своих воспоминаниях так описывает предпосылки и само принятие IV Універсала: «Досвід з попередньої доби революції яскраво свідчив про те, що російська «революціонная демократія», від правої до самої найлівішої її частини, однаково вороже ставиться до права українського народу на сомоозначення й утворення своєї держави. Всі ілюзії в цьому відношенні були вже розвіяні й будь-якої надії на порозуміння з російською демократією не залишилось. Було очевидно, що шлях порятунку лежав через проголошення незалежності й самостійності УНР... Наша соціал-демократична фракція на своїх нарадах дебатувала це питання. Явна більшість... схилялась до того, щоб Центральна Рада проголосила незалежність. Відомо, що проголошення незалежності УНР сталося 9 (22) січня 1918 р. Перед тим відбувались спільні наради українських фракцій, на яких розглянуто кілька проектів IV Універсалу Центра льної Ради. Зрештою ухвалено остаточну його редакцію... Не пам’ятаю точно, які і як неукраїнські фракції голосували, але знаю, що проти незалежності України подали голос тільки чотири члени Ради, які заступали російські партії. Голосування було переведено поіменно... Серед російських соціал-демократів сидів також і українець Д. Чижевський; коли дійшла до нього черга, то він по-українськи гукнув: «Проти!». З кількох місць почулись на його адресу репліки: «Грязь Москви!», «Московський холуй!», «Запроданець!»... Російські соціал-демократи виходили із зали хто похмурений, а хто розлючений. Українці виступили з урочистими промовами.
Думаю одначе, що не в одного мене урочистий настрій з нагоди проголошення державної незалежності України змішувався з почуттям тривоги перед сумною українською дійсністю. Московсько-большевицьке військо сунуло на Україну та щодня все ближче й ближче підступало до Києва» .
Евгений Чикаленко в «Щоденнику» делает такие заметки: «У відповідь на проголошення самостійності України в Києві зачався загальний робітничий страйк, якому одверто співчувала міська дума, весь суд, університет, взагалі вся російська інтелігенція. Сталося те, чого так боялася українська інтелігенція, крім купки соціалістів-самостійників. Погасла електрика, перестав функціонувати водопровід, стали трамваї і почалося збройне повстання робітників; весь Київ обхопила паніка, яка побільшувалася ще невідомістю про те, що робиться поза Києвом, бо не виходила й жодна газета. Більшість «славного» українського війська і знаменита матроська гвардія Центральної Ради заперлися в казармах і «держали нейтралітет», тільки окремі свідомі одиниці з них підтримували Вільне Козацтво, що складалося з свідомих українських робітників під командою інженера Ковенка...
Большевики цілили в Центральну Раду, в палац Міністерства та у вокзал, а коли його захопили, то встановили там батарею проти будинку Грушевського і стріляли в нього, доки він не взявся полум’ям. Разом з будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів і т.ін. Вся московська інтелігенція з приємністю стрінула звістку про знищення будинку Грушевського, якого вона вважала за головного винуватця відокремлення України від Росії. Характерно, що на початку війни графиня Уварова, голова Археологічного товариства, як оповідав мені проф. Кримський, з незахованою радістю читала знайомим лист від свого сина, в якому той писав, що «бажання її здійснилося — і вілла Грушевського в Криворівні (на Львівщині. — Прим. авт. ) спалена» .
Осуществив короткий экскурс в те тревожные годы благодаря воспоминаниям свидетелей событий, понимаем, в каких условиях приходилось работать первому украинскому парламенту. Кто-то его критикует, кто-то им восхищается, но бесспорным остается одно: за 14 месяцев своего существования, Украинская Центральная Рада во главе с Михаилом Грушевским из нескольких губерний Российской империи создала независимую Украинскую Народную Республику с ее законами, государственной атрибутикой и денежной единицей (гривной). На заседании Малого Совета, посвященном первой годовщине существования украинского парламента, Михаил Грушевский сказал такое: «У своїй діяльності Українська Центральна Рада мала завжди один критерій, єдиний компас — це інтереси трудящих українських мас. Які не були б помилки і невдачі наші, члени Української Центральної Ради можуть з вдоволенням оглянутися на пройдену путь і сказати словами поета:
«Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою...».
