У Національному агентстві з питань запобігання корупції наразі аналізують, які можуть бути корупційні ризики в освіті. У наступному році над знайденими помилками планують працювати спільно з освітніми закладами. Мабуть, батьки б допомогли скласти список зловживань у школах, починаючи зі збору внесків на штори чи на ремонт у класі, бо ж діти тільки перейшли до нового кабінету, де треба замінювати абсолютно все.
Проблема не нова, і вирішити її мала б фінансова автономія шкіл. Це і самостійне управління коштами, котрі отримує навчальний заклад із державного чи міського бюджету, та передусім — це відповідальність, прозорість та звітність за кожну витрачену гривню. Однак у НАЗК та Офісі освітнього омбудсмена зазначають, що школи, хоч і мають за законом про освіту право на фінансову автономію, неохоче ним користуються. Чому ж так?
ДОСВІД КИЇВСЬКОЇ ШКОЛИ
За словами освітнього омбудсмена Сергія ГОРБАЧОВА, нині фінансовою автономією користується 7-8% шкіл, у Києві — це одна школа із десяти. Мабуть, винятком стали школи Деснянського району столиці, де ще з 1991 року всі заклади середньої освіти мають фінансову автономію. Тобто хоч-не-хоч, а працювати треба за таким механізмом.
Альона ХІЛЬКО, директорка школи І-ІІІ ступенів № 249 Деснянського району міста Києва, очолила заклад шість років тому. Зізнається, що, маючи лише педагогічну освіту, довелося вчитися і бухгалтерії, й інженерії, й тендерному законодавству. «Я ж розумію, що маю не тільки розвивати школу, а й підтримувати певні традиції, маю на увазі фінансову самостійність. Звичайно, було складно із питаннями фінансів, бо це бухгалтерія, маркетинг, іноді ти маєш бути завгоспом, архітекторам, дизайнером, але це все стає звичним та цікавим, — розповідає вона. — Фінансова самостійність має переваги та недоліки, а також ризики, при цьому можна зробити свій заклад комфортним та індивідуальним».
Коли школа формує влітку свій бюджетний запит до районного управління освіти, то враховує думку і працівників, і батьків, і учнів. «Мені постійно вчителі пишуть про потреби, які їм необхідні для кабінету, — обладнання, комп’ютерна техніка чи якісь поточні роботи. На підставі цієї інформації ми із заступниками, завгоспом, бухгалтерією підбиваємо підсумки та формуємо бюджетні запити. Звичайно, отримуючи у січні кошторис, не завжди маємо запрошену нами суму, але цю цифру маємо відповідно до того, скільки коштів отримав район. Проте я пишаюся тим, що зроблено у школі, мені приємно чути позитивні відгуки, учні цінують та бачать, що мають можливість навчатися у гарних кабінетах, що їх чують і що їм комфортно», — додає директорка.
Скільки коштів і на що саме школа витратила — ці дані можна знайти на шкільному сайті в окремому розділі про фінансові витрати. Іноді до нього додають і фотозвіти придбаних товарів. Також тут не вимагають від батьків першачків зробити у класі ремонт чи купити тюль. Усе це бере на себе школа. Натомість шкільна адміністрація може запланувати кошти на додаткове навчання педагогів чи той же медогляд.
«Я розумію побоювання тих, хто боїться переходити на фінансову самостійність, бо не вистачає знань, підтримки фахівців, яких потрібно вводити у штатний розпис, — зазначає Альона Хілько. — Серед ризиків — величезна відповідальність, недостатній рівень знань з питань бухгалтерії, у проведенні публічних закупівель. Але переваг від автономії значно більше».
«ВІДКАТИ НА ШКІЛЬНИХ РЕМОНТАХ — ЦЕ КЛАСИКА ЖАНРУ»
Чому ж, знаючи про позитивний досвід, не всі керівники шкіл поспішають із переходом на фінансову самостійність? У Сергія Горбачова, котрий свого часу теж був директором однієї зі столичних шкіл, є кілька пояснень. Так, часто засновники шкіл (міські ради, приміром) та управління освіти не хочуть віддавати фінансові потоки.
«Тут величезне поле для корупції. Бо відкати на шкільних ремонтах — це просто класика жанру, на жаль, — пояснює омбудсмен. — Коли державний бюджет надходить у регіони, то на певному етапі його розподілу є моменти, коли ці кошти розподіляються в ручному режимі. І це теж ризики дати одній школі більше, бо там хороший керівник, а комусь дати менше, бо просто так комусь забажалося. Є ще одна проблема — директори, які мають бути основним гравцем у цьому процесі, бояться брати на себе таку відповідальність. А щоб впоратися з проведенням тендерів і не потрапити під кримінальну статтю, треба знати законодавство, тендерні процедури, що не просто. Тому треба навчати директорів шкіл та шкільні спільноти бути більш самостійними. Тема батьківських поборів постійно піднімається, зараз напряму керівники шкіл це не роблять, хіба що загублені у часі керівники, які запрошують до себе зручних батьків, які починають тиснути на інших, мовляв, хіба шкода здати на благо школи та дітей 100 грн. Але багато чого можна робити через бюджетне фінансування. Треба надсилати запити в управління освіти, тобто треба бути активним та не боятися запитувати у засновника: де гроші на школу, які я маю витратити на навчальний процес?».
Щоб школи стали відкритими, як цього вимагає закон про освіту, вони мають оприлюднювати фінансову інформацію на сайті своєму чи на сайті засновника. Та часто така інформація дуже неструктурована, і її треба ще пошукати та розтлумачити. Як пояснив Сергій Горбачов, інформація розпорошена, оскільки немає єдиного джерела, де б можна було побачити всі трансакції, що стосуються певної школи. Тому в Офісі омбудсмена ініціюватимуть створення так званого єдиного вікна доступу до фінансової інформації в освіті.
«Фінансова автономія — це не українське ноу-хау, це загальносвітова тенденція. Децентралізація та можливості суб’єктів власними рішеннями організувати життя — є дуже важливими, щоб нормально організувати всі процеси, зокрема і в освіті, — наголошує освітній омбудсмен. — Без якісного фінансування немає дотримання прав, бо все, що ми робимо в освіті, — потребує коштів. Але важливо, щоб наявні кошти розумно та прозоро використовувалися. Щоб було так — потрібна прозорість. Бо з одного боку, можуть бути свідомі зловживання, і це вже привід для інтересу від НАЗК. З іншого боку, є стаття 30 закону про освіту про прозорість та публічну звітність закладів освіти. Прозорість означає довіру до школи, доброчесність та етичну поведінку. І для цього потрібна просвітницька робота. Бо те, чого не знаєш, того боїшся».
Зараз школи отримують значно більше коштів, ніж років 10 тому. Наведемо маленький, але показовий приклад: у дитсадках та школах уже давно не дають батькам список речей, які треба купити за власні кошти, — від мила до туалетного паперу. Але ефективність використання грошей лишається все одно під питанням. Якщо є можливість це змінити, то варто скористатися нею.
