Вакцини викликають аутизм; краще перехворіти природнім шляхом, ніж робити щеплення; дітям на грудному вигодовуванні імунізація не потрібна; не треба щеплюватися від хвороб, яких в Україні давно немає, — ці та інші міфи кілька років тому розвінчувало Міністерство охорони здоров’я, аби повернути довіру українців до вакцинації від інфекційних хвороб. Однак антивакцинні настрої зберігаються і досі, особливо сьогодні, коли нас спіткав новий виклик — пандемія ковіду.
Чимало громадян боїться побічних дій після щеплення, та експерти вже втомилися переконувати, що боятися варто не цього, а тяжкого перебігу хвороби без вакцинного захисту. А це часто — госпіталізація, перебування в реанімації, наслідки для здоров’я на все життя, а, як показує ковід, може бути і летальний фінал.
Нещодавня історія із випадком поліомієліту на Рівненщині теж засвідчила, що відмова від вакцинації може мати печальні наслідки. Так, є категорія громадян, котрі мають протипоказання до щеплень. Утім, рівненську історію, коли батьки свідомо відмовилися від вакцинації малюка, більшість громадян засуджує. Адже у півтора року в дитини виявили поліо — тобто параліч. Хвороба викликана дериватом вакцинного штаму поліовірусів 2 типу (Sabin 2). За даними МОЗ, батьки відмовилися від щеплень через релігійні переконання.
І, на жаль, цього року темпи вакцинації за календарем щеплень невтішні. За вісім місяців поточного року від поліомієліту щепилося лише 53% дітей (вакцинація проходить у кілька етапів, до одного року діти мають отримати три дози вакцини, далі ревакцинація у півтора року, шість та 14 років). Якщо порівняти показники охоплення щепленнями за 2020 рік (дані Центру громадського здоров’я), то більшість планів було виконано на 80%. Саме завдяки хорошим темпам вакцинації Україну виключили зі списку держав, що відстають за критерієм боротьби з дифтерією та кашлюком. Цей список ми очолювали разом з Екваторіальною Гвінеєю. При цьому експерти ВООЗ торік прогнозували нам спалах поліомієліту якраз через низьке охоплення вакцинацією дітей від півтора року.
Можливо, справді частина людей вважає, що такі хвороби, як кір, кашлюк чи поліомієліт, нам уже не страшні, бо людство бореться з ними давно і має колективний імунітет. Але для цього охоплення вакцинацією у країні має бути на рівні 95%. До того ж відносно нещодавно Україна переживала спалахи інфекційних захворювань, запобігти яким могла якраз планова вакцинація. 2014 рік — спалах поліомієліту, 2015 рік — спалах кору та кашлюку, 2017 — спалах кору, 2020 — фіксували вірусний гепатит В, кашлюк та кір.
«Високий рівень щеплень стримує спалахи хвороб. До прикладу, у 2020 році в Україні було зареєстровано 12 випадків захворювання на правець, а за сім місяців 2021 року — 5 випадків. Дифтерію ж востаннє фіксували у 2019 році — тоді виявили 21 інфіковану людину. І загалом — завдяки вакцинації людство перемогло віспу», — нагадують у Центрі громадського здоров’я.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Але фраза, що вакцини рятують життя, не переконує наших громадян. Для цього є кілька причин. Ще якихось п’ять — сім років тому в Україні постійно виникали проблеми із наявністю вакцин від інфекційних хвороб. Після того, як МОЗ передало закупівлю вакцин міжнародним закупівельним організаціям, ситуація покращилась. Але довіра до вакцинації ще слабка. Коли батьки чують від лікарів висловлювання, що я б це щеплення своїй дитині не робив/ла, чи поведуть своє маля в кабінет імунізації? Питання відкрите.
Якщо є хоч найменші сумніви, нам важко довіряти, зокрема й лікарям та медичній системі в цілому. Як коментувала «Дню» раніше сімейна лікарка Дарина ДМИТРІЄВСЬКА, недовіра населення до щеплень зумовлена частково і давньою недовірою до медицини, і неузгодженою позицією лікарів у певних питаннях. За її словами, необхідність вакцинації давно погоджена на міжнародному рівні — ніяких сумнівів та вагань від медиків пацієнти не повинні чути. Але бачимо зовсім іншу картину.
Міністерство освіти й науки нещодавно проводило дослідження серед освітян щодо ставлення до вакцинації від ковіду. За його даними, як джерело інформації про COVID-19 найбільший позитивний баланс довіри/недовіри серед освітян мають лікарі/науковці, інформаційні/новинні сайти та телебачення. Тож фактично від свого сімейного лікаря люди хочуть отримати інформацію, яка розвіє всі сумніви, а не навпаки.
Саме на медичних працівників нарікає й імунолог Федір ЛАПІЙ. Коментуючи ситуацію із рівнем довіри до вакцинації в цілому, він зазначає, що під час пандемії отримали кілька протилежних тенденцій. «На моє переконання, ставлення до щеплень змінилося, бо дорослі люди, як правило, уникали вакцинації, а зараз багато хто зрозумів, що це не смертельно, це не тяжко. Думаю, що підвищиться рівень розуміння, що вакцинація таки необхідна. Але — чи досягне цей рівень якоїсь розумної межі? Не думаю, — розмірковує Федір Іванович. — Як підвищити рівень вакцинації? Лише через освіту, маю на увазі не загальну освіту, хоча це дуже важливо, а освіту медичних працівників. Хай на мене колеги не ображаються, але корінням нашої проблеми з вакцинацією є медичні працівники».
На важливості комунікації зі населенням на теми щеплень наголошувала й народна депутатка Ольга СТЕФАНИШИНА. За її словами, вийти на 95% щепленого населення від інфекційних хвороб, хоча б за календарем щеплень, до кінця року ми вже навряд чи встигнемо. А накладання пандемії зі спалахами поліомієліту чи кору — це подвійні виклики і для населення, і для медичної системи.
У чому ж причини наших вагань та як відновлювати довіру до вакцинації, «День» запитав експертів.
КОМЕНТАРI
«У БІЛЬШОСТІ МЕДИКИ ФОРМУЮТЬ СВОЇ ЗНАННЯ НА ОСНОВІ ТОГО, ЩО ЩОСЬ ЧУЮТЬ ЧИ ЧИТАЮТЬ, І ЦЕ ВЕЛИКЕ НЕДОПРАЦЮВАННЯ З БОКУ МОЗ»
Вікторія РОДIНКОВА, докторка біологічних наук, професорка кафедри фармації Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова, членкиня Європейської академії алергології та клінічної імунології (EAACI):
— У нас більш-менш сформоване суспільство, але заслабкі державні інституції. Це не моя думка, та вона правдива, бо у такій моделі ми зараз живемо. І медицина є однією з тих інституцій, яка у силу певних обставин отримала загальну недовіру від суспільства. Хоча останнім часом помітні тенденції, коли свідомі люди відчувають певне напруження через такий стан речей, вони намагаються вибудовувати якість шляхи для того, щоб довіряти медицині. І навіть той факт, що ви про це говорите і запитуєте, це вже є свідчення того, що питання довіри до медицини турбує суспільство, воно її потребує, а отже, і шукатиме її.
Як на мене, можна визначити кілька чинників, котрі призвели до загальної недовіри. І мова тут не тільки про медицину чи нинішню ситуацію із вакцинацією, а взагалі про системну проблему довіри до державних інституцій. Головна причина, яку не дуже люблять виносити на загал, стосується освіти. Останнім часом у вчителі йдуть абітурієнти із найнижчими балами ЗНО. Тобто якщо більшість університетів виставляють прохідний бал у 120, 124 бали за результатами ЗНО і студенти з нижчим результатом взагалі не можуть подавати документи до цих вишів, то з педагогічними університетами бувають випадки, коли до них проходять абітурієнти, що мають трохи більше ста балів. Чого люди, які самі не мають високого рівня освіти, а він закладається в дитинстві, школою, можуть навчити прийдешні покоління? Чи вірять вони самі, приміром, у вакцину? Чи мають критичне мислення і не довіряють фейкам? Адже позитивні відповіді на останні питання також істотно залежать від рівня освіти самих учителів. У Туреччині, наприклад, якщо ти маєш працювати на державу, зокрема, на освіту, то вона тобі платить високу зарплату. Відповідно, потрапити на таку роботу вкрай важко, конкуренція шалена, а зачепитися за роботу дуже складно. У нас розвиток вчителя і його компетенції зійшли з першого місця у порядку денному держави. Вона хронічно не платила вчителям гідних зарплат, відтак найрозумніша молодь на педагогічні спеціальності останніми десятиліттями не йшла. А відтак маємо прогалину як у рівні освіти, так і в донесенні суспільно важливих речей для виховання дітей. Зокрема, про важливість тієї ж вакцинації.
Другий момент — це лікарі. Найпрогресивніші з них давно виїхали за кордон, бо не змогли знайти себе у вітчизняній системі охорони здоров’я. Ті, які залишилися, попри розуміння ситуації й усвідомлення важливості вакцинації для формування колективного імунітету, певною мірою зневірилися, бо свого часу вони пережили незрозумілі реформи і перебої з постачанням вакцин, яких то не було в наявності, то надходили від різних виробників.
Третій чинник, який «підігріває» саме нинішню ситуацію, — це робота ботів і тролів з боку країни-агресора. Вже доведено, що Україна зазнала найсильніших атак і стала жертвою антивакцинальної кампанії. Про це йшлося ще рік тому. І тут треба розуміти, що ця хвиля «не вакцинуємося» захоплює людей різних професій. Причина, знову ж таки, освітня — відсутність знань і навичок, критичного мислення, щоб відрізнити фейки від правди. І навіть серед лікарів є такі, які потрапляють під цей вплив, зокрема ті, хто давно закінчив університет. Чому? Тому що їм бракує знань.
Наука розвивається швидкими темпами. Ми сьогодні використовуємо РНК-вакцини, які з’явилися тільки у 2020 році. Я викладаю молекулярну біологію 17 років в університеті. Коли розробляла цей курс як навчальну дисципліну та заглиблювалася в цю тему вперше, то лише англійською мовою можна було знайти короткі відомості про розробку генних вакцин. Але навряд чи лікарі, які зараз працюють і лікують людей, чули щось про них, а в університетах не вивчали, бо такого ще не було. Навіть зараз, приміром, у Вінниці цей предмет студіюють лише фармацевти. Тому виходить, що лікарі не володіють достовірною інформацією, вони не знають, що це за вакцини, як вони діють, тобто відчувають шалений брак достовірної інформації. За кордоном кожен лікар зобов’язаний проходити свого роду перекваліфікацію і отримувати сертифікати — Constant Medical Education, тобто вчитися упродовж життя, і, на щастя, до наших лікарів така тенденція потроху також уже доходить, деякі з них досить активно розвиваються, але їх поки що небагато.
У більшості медики формують свої знання на основі того, що щось чують чи читають, і це велике недопрацювання з боку МОЗ. Саме міністерство мало би підставити плече і спрямувати лікарів до тих достовірних джерел, де цю інформацію можна було б почерпнути. Такої роботи на сьогодні немає, навчання немає, інформації немає. Відтак інформаційну прогалину заповнюють ті, хто більш активний, — антивакцинатори.
Складається враження, що МОЗ не ставить пріоритетом здоров’я нації, а шукає способи для заробляння грошей. Коли я ще два місяці тому на сесії облради як депутат оприлюднила список того, що потрібно зробити, аби призупинити «дельту», і відповідна пропозиція була надіслана до Кабміну, то ви не уявляєте, яким було моє здивування, коли тиждень тому я побачила, що Кабмін взяв на розгляд ці пропозиції. Тобто тільки зараз ці пропозиції взяті в розробку, хоча час для них настав ще декілька місяців тому. З іншого боку, коли ми на місці зверталися влітку до преси із закликом активно агітувати людей вакцинуватися і проводити інформаційну кампанію, з боку МОЗ також не було жодної інформації. І головний редактор одного з видань запитував мене: «Чому ви говорите, що буде спалах ковіду, що треба робити вакцинацію, а подібної інформації від МОЗ нема?» А таке враження, що у МОЗ були літні канікули... Те, що міністерство називає інформаційною кампанією і проводить у соцмережах, чатах, — це крапля в морі, бо охоплення аудиторії складає нуль цілих, нуль десятих і, може, кілька сотих. У нас на сьогодні немає системної роботи у сфері громадського здоров’я. Це певною мірою результат того, що найчастіше в уряді змінювалися саме очільники МОЗ і більшість міністрів, налагоджуючи роботу, в тому числі переймалися і фінансовими потоками. А на громадське здоров’я часу і зусиль не вистачало.
«МЕДИЦИНА — СВОГО РОДУ ПОЛІТИКА, ПОМНОЖЕНА НА БІЗНЕС»
Жанна БIЛОЦЬКА, журналістка (м. Володимир-Волинський):
— Вважаю, довіра у людей до медицини зруйнована насамперед тому, що нею керують не медики, а клерки, для яких на першому місці стоять власні інтереси, і це не лише в Україні. Загалом можна сміливо стверджувати, що медицина — свого роду політика, помножена на бізнес. Той, хто приходить до влади, розглядає її як плацдарм для наживи замість того, щоб розвивати. Про що можна говорити, коли медична сфера фінансується за залишковим принципом, що негативно впливає на рівень довіри пацієнтів як до лікарів, так і до системи охорони здоров’я в цілому.
Прикро визнавати, але корупція продовжує процвітати як у МОЗ, так і в медичних закладах. І якщо у міністерстві її пересічний громадянин не бачить, у лікарнях вона є помітною. Для прикладу, в одному з онкологічних центрів ліки, що є безкоштовними, продавали хворим за величезні суми. Про яку довіру може йти мова?
Не секрет, що в українських медиків найнижча заробітна плата у Європі. Щоб якось вижити, одні їдуть за кордон, інші відкривають приватні кабінети (клініки), чимало погоджується на співпрацю з фармацевтичними компаніями або аптеками. При цьому виписують медикаменти, не потрібні у лікуванні, або ж у рецептах указують дороговартісні препарати, хоча аналоги є значно дешевшими, або ж займаються реалізацією продукції самотужки. Тому люди у багатьох випадках шукають порятунку в соцмережах, де можна віднайти як корисну інформацію, так і навпаки.
Фармація сьогодні не викликає довіри через фальсифікат, який виготовляється у підпільних лабораторіях, тому багато людей замовляють ліки з-за кордону.
Ще один черговий доказ браку довіри до медицини — відмова українців від вакцинації. У цьому разі, як на мене, є провальною інформаційна кампанія МОЗ. Люди не настільки бояться щеплень, як не довіряють виробникам вакцини, сумніваючись у її якості, причина — брак інформації про неї. Замість того, щоб правильно побудувати стратегію інформування, головний санітарний лікар (на той момент) Ляшко залякує людей, а потім зізнається у цьому. А влада на початку епідемії перепродує захисні маски за кордон.
Приватна медицина теж відіграє немалу роль у довірі пацієнтів до медицини. З кожним днем в Україні стає більше приватних кабінетів та центрів, які пропонують платні послуги. На їхньому фоні державні лікарні, особливо у малих містах, через брак фінансування значно програють їм, хоча там можуть працювати чудові фахівці. Та от відповідне обладнання, на жаль, відсутнє. Користуючись нагодою, власники приватних центрів переманюють до себе лікарів, де рівень оплати є значно вищим і є на чому працювати. Для прикладу, у Володимирі-Волинському ось уже вчетверте (!) на розгляд сесії міськради виноситься питання будівництва приватного діагностичного центру на території лікарні, яка бореться за статус опорної. Разом із тим упродовж року керівництву медзакладу завдяки підтримці міської влади та коштів НСЗУ вдалося не лише поліпшити умови, а й придбати діагностичне обладнання та працевлаштувати молодих фахівців, які вже зарекомендували себе як професіонали. У разі, якщо все-таки депутати дозволять будівництво, є ймовірність, що ті ж лікарі перейдуть працювати до нового центру, а лікарня залишиться без спеціалістів, хоча і з професійним обладнанням, на якому можна проводити діагностику безкоштовно або в рази дешевше, ніж у приватному центрі.
У межах медичної реформи дільничні лікарі перепрофілювалися на сімейних. З одного боку, добре, коли пацієнт може обрати собі медика, якому довірятиме своє здоров’я і до якого зможе звертатися будь-коли. З іншого, якою може бути якість послуг, коли у лікаря кілька тисяч пацієнтів. Для того, аби вивчити хвороби усіх, потрібен не один рік, крім того, є випадки, коли у сільській місцевості медики підписували угоди... без пацієнтів. Їм просто приносили паспорти (копії), і заочно люди отримували свого лікаря, до якого не завжди можна було додзвонитися за необхідності, як і до інших. Про лікування через відеозв’язок (скайп), як це мало б відбуватися у рамках тієї ж реформи, і мови немає. У таких випадках люди звертаються у приватні центри або ж до народних цілителів.
Чи можна змінити ситуацію? Навряд. Адже медицина — це золота жила, по якій течуть мільярди доларів, і що більше хворих та вірусів, то товстіший гаманець тих, хто заробляє на них....
Підготували Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця; Наталія МАЛІМОН, Луцьк, «День»
