Поздравляя из Одессы газету «День» с 15-летием, предлагаю статью, которая отвечает одной из ведущих задач этой высокопрофессиональной газеты: возвращение современным украинцам умения видеть прошлое и настоящее сквозь призму собственного национального мировоззрения.
Сегодня украинцы находятся перед реальной угрозой очутиться «на нашій — не своїй землі», потерять историческую память, язык, представление о национальных героях и поведенческом типе, самосознании в целом. Особенно остро эта проблема проявляется в восточных и южных областях Украины, где властью завладели политические силы, не скрывающие своего стремления насадить подвластному населению русско-советское, «креольское», мировоззрение, втянуть его в «Русский мир». Имея крайне незначительные медиаресурсы, местные украинцы все же должны пытаться возвращать своим соотечественникам способность смотреть на себя не глазами соседа, а через призму своих национальных интересов и перспектив. В поисках «євшан-зілля» стоит обращаться к интеллектуальному наследию выдающихся украинских мыслителей, некоторые из которых способствовали созданию образа городов — всегда проблемного поля для украинцев.
В этом плане украинская традиция «не пестила» Одессу, по сравнению хотя бы с Киевом и Львовом. У нас есть лишь попутные замечания украинских деятелей, по большей части местных. Большинство из них в неповторимом украинском «оплакивальном» стиле сожалели по поводу неукраинскости и, в целом, безнациональности и меркантильности Одессы. Как будто из настоящего взяты мысли Б. Комарова 1919 года: «История уничтожения по школам и запрещения украинского языка наглядно показывает, насколько наша культурная, интеллигентная Одесса, передовая, интернациональная Одесса отстала от общеевропейского, всемирного культурного прогресса. Как она еще и до сих пор переполнена давно уже выброшенными в других странах предрассудками и суевериями». Большинство современных украинцев до сих пор предпочитают посыпать голову пеплом и поддаваться капитулянтским настроениям относительно перспектив украинской Одессы.
Однако существовала и более креативная традиция, вписывающая Одессу в украинский контекст, подчеркивающая лучшие стороны ее жизни. Прежде всего речь идет о наследии сторонников политизации украинского национального движения, создания «новых украинцев», лишенных малороссийско-провинциальных комплексов. Лидер украинских эсеров М. Ковалевский отмечал либеральные западноевропейские традиции и экономический потенциал Одессы, отводил этому городу роль столицы украинского движения. «Містом-павою, мільйонною таверною» называл Одессу Юрий Липа.
Ярким проявлением этой традиции представлена ниже статья «Одеса» выдающегося украинского общественно-политического деятеля и литературоведа Дмитрия Донцова, напечатанная сначала в немецкой газете «Дойче Альгемайне Цайтунг» в номере от 18 октября 1941 года, а затем перепечатанная в украинском переводе в газете «Краківські вісті» 23 октября того же года. Часть читателей может отпугнуть исторический контекст появления этой статьи: освобождение Одессы от коммунистов румынскими войсками. Между коммунистической и другими оккупациями Украины не было принципиальных отличий, и потому не следует все некоммунистическое сразу записывать в коллаборантское и потому неправильное. Во времена Второй мировой войны значительная часть украинских деятелей была сосредоточена не на интересах тоталитарных империй, а на преодолении извечных украинских проблем. Лучше обратить внимание на мастерство, с каким Д. Донцов подчеркнул важность Одессы для Украины, ее принадлежность к западноевропейской цивилизации и потому основополагающую противоположность русским авторитарным традициям, но именно поэтому и закономерно тяготение к украинским традициям вольности. Пытаясь развеять, к сожалению, и сегодня актуальный русско-имперский миф об Одессе как «творении Екатерины», Д. Донцов абсолютно правильно акцентировал внимание на глубокой исторической почве возникновения столицы Украинского Причерноморья. В контексте постижения глубокой наработки Д. Донцова стоит заметить, что, в частности, эта статья ставит под сомнение стереотип о шовинизме и ксенофобии творца украинского интегрального национализма, ведь Дмитрий Иванович справедливо отдавал должное вкладу в развитие Одессы не только украинцев. Верим, что републикация оригинальной статьи Д. Донцова посодействует формированию украинского образа Одессы в современных условиях.
«Одеса зі своєю ідеальною пристанню в широкому й глибокому заливі, забезпеченому перед замулюванням — це найважніше торговельне місто над Чорним морем. Через цю пристань ішов майже ввесь експорт України. У нормальних часах тудою вивозили головно пшеницю, дерево, вовну, цукор і худобу. Ця торгівля була підставою колишнього багатства цього міста, яке без огляду на часте руйнування — почавши від кримської війни аж до большевицького перевороту, залишилося зі своїм населенням, то останніми часами досягло 500 тисяч, пятим щодо величини містом СССР. Впертість, із якою мешканці Одеси завсіди відбудовували своє місто, треба приписати не тільки незвичайно корисній пристані, але також і добрим шляхам сполуки. Дві великі залізничі лінії завязують місто з Києвом і Харковом. Одеса також і тому розвинулася у важний промисловий осередок, що перш усього зосередився там промисл великих заведень будови кораблів. Побіч того Одеса має великі фабрики машин, які в мирному часі продукували передусім хліборобські машини. Та большевики, у звязку із своїми зброєннями поперемінювали ті фабрики на воєнні. Господарський образ Одеси доповнює ютовий, корковий, шкіряний, цукроварний і тютюневий промисл. Це все вказує також на те, яку важну базу втратив СССР з упадком Одеси.
Історія Одеси сягає назад півтора тисячки літ. Вона побудована поблизу цього місця, на якому колись стояла старогрецька місцевість Одессос (600 літ перед нашою ерою). Існує переказ, що коли Геракл мандрував до сьогоднішньої Добруджі, він переміг тоді королеву Гадюку, з якою в нього пізніше було 3-х синів. Один із них був королем Одессосу, другий володів Бористеном (Дніпром), що вже вказує на те, що спільна доля тісно вязала ті два міста — Одесу і місто над Дніпром Київ. В одеському музею старовини можна оглядати статуетки, що представляють боротьбу Геракля з Гадюкою. Побіч того там можна ще побачити старі гроші з Одеси і понтійської держави. На них часто зустрічається понтійське вірло й вежа. Ця остання свідчить про те, що стара Одеса була твердинею.
У 15-му столітті находимо на місці старого Одессосу турецьку твердиню Хаджи-Бей. І впродовж цього, а також і чергового століття, коли українські козаки ходили походами на своїх кораблях на Яффу, Синопу і Варну, вони деколи наступали також і на Хаджи-Бей. Та коли з початку гетьмани України (Самойлович, Мазепа), а пізніше армії Катерини II, розбили кримський ханат із його буджацькими і ногайськими васалями й коли хвилі нових поселенців із північної України скольонізували чорноморські степи, звільнені від татар, тоді також і виринула думка відбудувати прадавню пристань Одеси.
В 1789 р. завоювали твердиню Хаджи-Бей, і в 1794 р. повстала поблизу цього місця нова Одеса зі своїм передмістям Хаджибеївкою. Сама ідея цього вийшла від князя Патьомкіна. Для нього Одеса мала бути «оком України до Европи». Граф Сегір, що відбув разом із цісарем Йосифом відому подорож Катерини на Крим, пише у своїх споминах, що ту всю історію заснування «південної Пальміри» треба було приписати «козацькій крові цього Грицька» (Патьомкіна). Це були часи великих «чорноморських плянів» і політичної експанзії на південь і захід. Одеса знову мала стати воєнним портом. Цариця доручила будову нового міста французьким емігрантам — князеві Рішеліє, графові Де-Ріба й Лянжеронові. Разом із тими великими плянами, хоч і перехідно, виринула думка зробити з Одеси нову столицю царської імперії. Першими мешканцями міста були греки, вірмени, турки, болгари, французи, німці та італійці. Під оглядом свойого розплянування, своїх памятників і всього свойого стилю клясичного ампіру, Одеса була частиною Европи, якимось — українським Марселєм або Неаполем серед околиці, що тоді була чисто хліборобська. 19-те століття — це часи розквіту Одеси. Пристань вивозила земельні багатства України, перш всього пшеницю й жито та привозила за те метали й срібло з Кавказу, овочі й вино з Італії Греції та Еспанії, килими з Персії тощо. Поволі розпадалися ті економічні й духово-політичні звязки, що лучили Одесу з царською метрополією. Свіжим повітрям Середземного моря й Европи віддихав між іншим в одній портовій гостинниці Одеси також і Джусепе Гарібальді разом із цяткою своїх друзів. Там він кував також свої сміливі пляни визволення своєї батьківщини. Італійська кольонія в Одесі, вмурувала в тій історичній гостинниці відповідну памяткову таблицю.
Але саме на це «око України до Европи» царська Росія дивилася нерадо. Мабуть російські державні мужі вже знали з історії, що подібні «сумежні краї», як Португалія, Норвегія, Венеція, Люка, Генуя, Рагуза, Новгород та інші, що сильно розвинули свою заморську торгівлю, деколи також зірвали свої політичні взаємини з власними «метрополіями».
