13-й рік поспіль відбувається вручення Премії імені Джеймса Мейса за громадянську позицію в галузі публіцистики, яку було засновано 2008-го року за ініціативи головної редакторки «Дня» Лариси Івшиної. Цього року лавреатом премії став Андрій Цаплієнко, військовий журналіст. Роботу на телебаченні він розпочав ще 1989 року в Харкові, був репортером регіональних телекомпаній, автором програм, режисером і ведучим. Із 1997 року Андрій продовжив роботу на телебаченні в Києві.
Із 2001 року він, воєнний кореспондент телеканала «Інтер», робив репортажі під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Шрі-Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. Згодом Цаплієнко стає автором документальних фільмів. Свій перехід на «1+1» у серпні 2014 року пояснює зокрема й тим, що цей канал дає можливість робити репортажі українською мовою.
Андрій Цаплієнко автор п’яти книжок у одній із яких під назвою «Книга змін» 2015 року він написав: «Ця війна була визначена наперед усім нашим життям, усією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась».
Зазначимо, що фінансова складова цьогорічної премії імені Джеймса Мейса здійснена завдяки підтримці Голови наглядової ради Благодійного фонду газети «День» громадського діяча Михайла Поживанова.
ПРО ВИЩИЙ СЕНС ВІДЗНАКИ
Лариса IВШИНА, головна редакторка газети «День»:
— Коли наближаються меморіальні дні пам’яті жертв Голодомору — я думаю: чи поглиблюється це річище пам’яті? Чи досліджені передумови цієї катастрофи? Ясно одне: суспільство міцніє і дорослішає тоді, коли має силу торкатися найтрагічніших сторінок історії і включати їх у широкий європейський та світовий інтелектуальний контекст. Ми в газеті «День» намагаємося захищати «сильних» — бо їх ще, на жаль, не дуже цінують у нас. Не всі оцінили те, що зробив Джеймс Мейс. Хоч газета «День» докладала до цього максимум зусиль. Вищий сенс премії імені Джеймса Мейса — захистити пам’ять та продовжити справу Джеймса. Тому ми намагаємося щороку побачити ту людину, яка гідна підтримки, добрих слів і ставить перед собою саме цю мету.
Я рада сповістити, що громадська Рада з премії імені Джеймса Мейса суголосно вирішила присудити цьогорічну нагороду військовому журналістові Андрію Цаплієнку. Він вже багато років працює в найгарячіших точках планети. Віднедавна такою точкою є Україна. Найвищу повагу викликає те, що Андрій не втомлюється й не боїться казати правду.
Медіа варто менше говорити про політику, а більше про людину. Зокрема людину на війні. Бо саме на неї вся надія. Мене вразила книга пана Андрія «Час змін»... Війна прийшла тому що ми, суспільство, не захотіли змінюватися. Важливо це почути.
«ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ БУДУТЬ ЛЮДИ, ЯКУ ХОТІЛИ ВБИТИ 1933-ГО РОКУ, АЛЕ ВОНА Є ЖИВОЮ»
Андрій ЦАПЛIЄНКО, військовий журналіст:
— Для мене велика честь отримати цю високу нагороду в дні початку Революції Гідності та напередодні роковин Голодомору. Можливо, найбільшої трагедії в українській історії. яка торкнулася й моєї сім’ї.
Кожного дня людина робить вибір між Добром і Злом. Іноді свідомо, підкоряючись інстинктам. Іноді, навіть не розуміючи цього. Я порівняв би усвідомлення нами нашої власної історії з фотографією. Так от, коли кладеш білий фотопапір до розчину, на ньому дуже повільно та поступово з’являються обриси картинки.
Так само наша історія з білого паперу поступово перетворювалася на чіткий відбиток подій. Великих. Жахливих. Різних. І більше не можна було ігнорувати картину, яку ми побачили. Треба було робити внутрішній вибір — чи ти з цією країною? Чи ти є продовженням її історії або хочеш жити у віртуальній реальності чужих наративів, імплантованих у твою свідомість? Чи хочеш залишатися овочем у чужій Матриці або хочеш стати Нео, жити своїм життям, непростим, болісним, але вільним?
Проблема в тому, з чого я почав. Проблема в тому, що цей вибір нам треба робити не один раз, а багато. Практично кожного дня. Особливо нам з вами. Журналістам, професійне завдання яких давати людям інформацію. Яка їм допоможе обирати — що робити, куди рухатись, як діяти.
Насправді я вдячний тим людям, які під час захоплення Севастополю ламали мені ребра. Мушу визнати, через поламані ребра голова швидше засвоює істину. Ці російські молодики допомогли мені швидко вибратись із моєї власної Матриці та побачити реальний світ. Напевно, тоді я вперше усвідомив сенс фрази однієї мудрої киянки: «Ми хочемо жити, наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Тут залишається мало простору для компромісу». І я вирішив своєю роботою допомогти нашій країні вижити. Встояти. Я сказав собі, — свобода слова — потужна зброя. Доступ до сотень тисяч, можливо, мільйонів, читачів та глядачів. Зброя, яка не стріляє, але, я впевнений, допоможе вижити цій країні. Оволодіти цією зброєю досить просто. Просто кажи правду, от і все.
І це вже не про минуле, а про майбутнє
Тому що ми з вами працюємо саме на нього. Змінити світ на краще — це і сенс нашої роботи. Це її ідея. Пам’ятаєте, як на журфаках нам казали — ідея це те, чого немає в тексті, але виникає в голові в читача після його прочитання. Сподіваюсь, безсонні ночі перед сесіями не минули дарма. Змінити світ на краще — цей імпульс повинен виникати в голові в наших з вами читачів та глядачів.
«Людина, яка хоче щось змінити, повинна звертатися до видання, що має масову авдиторію», — сказала людина, чиїм ім’ям названа ця премія. Джеймс Мейс.
Наші сусіди нас лякають жахливим майбутнім. Я не знаю, яким воно буде. Я слухаю заяви наших яструбів у дорогих костюмах та пальтах — про те, що ворог не пройде, ми всі, як один, і не те, щоб маю в цьому сумнів. Я думаю, що в разі повномасштабної війни тут буде Армагеддон, і більше частина сьогоднішніх «героїв» опиниться десь ближче до кордону з ЄС, Або вже за кордоном. А на схід — або на південь, або на північ, — поїде маленький тихий чолов’яга з зашкарублими від важкої роботи руками. Сам поїде. Обдзвонить товаришів по чотирнадцятому, дістане берці та стару «британку» і поїде знову закривати собою країну.
До речі, це той самий чоловік, якого намагались убити голодом у 33-му. Але не вбили до кінця. І зараз це в них не вийде.
Бо ніхто не зупинить ідею, час якої настав!
«РЕПОРТАЖІ ЦАПЛІЄНКА ЦІКАВІ ТИМ, ЩО ВІН НЕ БОЇТЬСЯ ЛІЗТИ В ГУЩУ ПОДІЙ»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик:
— Від самого започаткування премії імені Джеймса Мейса я входжу до її Громадської Ради. Кожний рік, розглядаючи пропозиції від газети «День», я дивуюсь і радію наскільки ці пропозиції є вдалими. Адже йдеться не лише про те, щоб нагородити найбільш достойного кандидата, а й зібрати навколо таку потужну групу людей особистостей. Які своєю вагою, своєю популярністю, своїм талантом могли підтримати премію Джеймса Мейса, а отже, його ім’я. Редакція газети «День» думає над цим постійно і збирає таких людей і висуває найбільш слушні пропозиції. Звичайно, достойних бути лавреатом цієї премії багато. Але щодо нинішнього лавреата Андрія Цаплієнка мушу наголосити, що в Україні всім відомі його репортажі з Афганістану, з країн Африки, з інших гарячих точок. Він завжди на передовій. Тобто він не лише людина талановита, а й безстрашна. Він не боїться лізти в гущу подій. Цим його репортажі цікаві для всіх нас. На моє переконання Андрій Цаплієнко — це найкращій вибір цього року. А цей рік є дуже лихим з точки зору зовнішньої загрози, яка постійно зависає над нами вже восьмий рік.
«ВІЙНА — ЦЕ ПОКАРАННЯ НАС ЗА ТЕ, ЩО МИ БУЛИ НАДТО НЕДОПИТЛИВІ ДО ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ»
Сергій ТРИМБАЧ, історик культури, лавреат Премії імені Джеймса Мейса-2016:
— Голодомор — це геноцид українського народу, який відбувся не так давно. Це фактично період життя однієї людини. Андрій Цаплієнко в одному з інтерв’ю сказав, що коли відбувались події на Майдані, то він паралельно дивився російське телебачення. Картинка була одна й та сама, що й у нас. Але коментар зовсім інший. Тобто на одні й ті самі факти можна дивитися під різним кутом і по-різному їх висвітлювати, навіть протилежно до істини. Московські пропагандисти цим методом володіють блискуче. Можна сказати, що вони віртуозні брехуни. Той же Цаплієнко також сказав, що війна на сході — це покарання нас українців за те, що ми були надто недопитливі до власної історії, надто не рефлективні. Ми багато чого не відрефлектували зокрема й через кіно. Натомість за нас це зробила російська пропаганда, яка нав’язала відповідні стереотипи вагомій частині населення. Від того і розмиття принципових орієнтирів чим так само скористався окупант. Адже є речі, які має встановити суд, а є речі, які з позиції моралі мають бути чітко проговорені в суспільстві, коли злочин має бути названий злочином, а не чимось іншим. На жаль, для багатьох з нас війна — це десь далеко, десь там на кордоні, а не біля нашої оселі. Війна в зведеннях та репортажах з телевізора. Буденне життя насичене другорядними приводами для стрічки новин, а отже, і відповідними орієнтирами. Загибель солдата топиться в подібному інформаційному шумі. Як наслідок ми живемо в такому цинізмі і звикаємо до нього.
«БУДЬ-ЯКА ВІЙНА Є СТРАШНИМ ЗЛОМ»
Iгор СЮНДЮКОВ, історик, лавреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:
— Журналіст, який повною мірою усвідомлює свою професійну відповідальність, завжди розповідає передовсім про Людину — чи йдеться про людину в історії, чи людину в сучасному повсякденному житті, чи людину в мистецтві, культурі, чи, нарешті, людину на війні. Ось саме остання зі згаданих тем є найскладнішою, найважчою, бо вимагає відтворення психології людини та її конкретних вчинків у обставинах виняткових — на межі Життя та Смерті. Це вимагає відповідності найвищим професійним та етичним критеріям. І, поза сумнівом, наявності надзвичайно чіткої громадянської позиції.
Андрій Цаплієнко, який удостоєний премії Джеймса Мейса за 2021 рік, яка присуджується газетою «День» саме за мужньо заявлену громадянську позицію, безперечно, повною мірою відповідає таким критеріям. Він — відомий далеко за межами України військовий журналіст екстракласу. Пан Андрій не один рік бачив кров, жахи війни, насильства, загибель людей, а водночас звитягу, хоробрість, самопожертву на сході України, протистояння українців путінській агресії. І ще до цього був на фронтах Афганістану, Іраку, Північної Осетії, бачив на власні очі військові дії в Колумбії, Непалі... Мене особисто громадянська позиція пана Андрія приваблює тим, що він, наскільки можна судити, глибоко переконаний: будь-яка війна, навіть абсолютно праведна, справедлива, визвольна, є страшним Злом. Але пан Андрій розуміє також (через свій багатющий особистий досвід), що братися за зброю задля захисту Вітчизни — це сувора, нещадна необхідність. Саме так.
Андрій Цаплієнко дуже далекий від показового «геройства». Досить давно, ще два десятки років тому, він заявляв: «Основне правило роботи журналіста в зоні воєнного конфлікту: хай щоб там було, залишитися живим. Потрібно бути вкрай уважним, правильно оцінювати ситуацію. В мене досить сильна зброя: можливість говорити і показувати те, що відбувається». Тобто йдеться про потужну зброю правди.
А правда ця, як її бачить пан Андрій у своїй журналістській праці — дуже різна. Іноді — глибока, складна, багатогранна. А іноді — жорстка, навіть жорстока, воістину однозначна. Ось до яких висновків, зокрема, дійшов цьогорічний лавреат:
1. Путін іде вперед рівно до того ступеня, до тієї межі, де його не зупиняють, де його, точніше кажучи, підтримують. Там, де він зустрічає належний опір, де «отримує по зубах» — там він зупиняється.
2. На сході воює не просто армія, це народ, який зрозумів: якщо не буде України — не буде взагалі нічого.
3. Росіяни найкраще себе почувають у натовпі, в групі, в єдиному механізмі. Коли ситуація змінюється — вони зазвичай поводяться інакше.
4. «Великі люди» живуть за рахунок смертей «маленьких людей».
5. Воювати земляни перестануть, коли позбудуться двох головних недоліків — жадібності та боягузтва. Але я в це не дуже вірю
6. Будь-який журналіст у зоні конфлікту ризикує стати знаряддям пропаганди, тому що, перебуваючи на війні, він бачить тільки саму війну. А про її справжні механізми він може тільки здогадуватись».
Андрій Цаплієнко — це людина не лише Мужнього Вчинку, а й людина Правди та Думки. Тому сьогоденна нагорода є цілком ним заслуженою.
«РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА ПРОЯВИЛА В АНДРІЄВІ ЦАПЛІЄНКУ ОСОБИСТУ МУЖНІСТЬ І НАДЗВИЧАЙНУ ВІДВАГУ»
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, українська письменниця, громадська діячка:
— Спостерігаючи за роботою своїх колег журналістів я часто думаю, де закінчується професійна діяльність, професійний вишкіл і починається те, що ми зазвичай називаємо життєвим подвигом. Зазвичай найкращі (найгірші також) якості людини розкриваються в часи випробувань, глобальних катаклізмів, воєн, революцій криз. У переломні часи ми бачимо яскраві спалахи людського духу, саможертовності, героїзму. Як правило вони сконденсовані в часі, але надають сенсу не тільки життю історичного персонажа, а й освітлюють дорогу іншим, доносячи, розширюючи такі поняття, як Батьківщина, держава, нація, народ. Саме вони стають народними провідниками, оборонцями. І не завжди витримують випробування буднями. Часом. Якщо ж ідеться про нинішнього лавреата премії імені Джеймса Мейса Андрія Цаплієнка, то його самореалізація, творче саморозкриття не було вибуховим, спонтанним. Це була довга дорога самопізнання і самооцінки. Самовизначення. Самовиховання. І хоч я особисто донині не була знайома з ним, та, здається, він завжди був не гостем, а членом моєї родини, якого завжди чекали, якому безмежно довіряли. Тож коли він робив вибір на користь того чи того каналу, я завжди розуміла якими принципами і цінностями він продиктований. І це завжди був вчинок українського патріота. Не скажу, що його репортажі, документальні стрічки, книжки викликали захват, замилування. Радше тривогу, хвилювання, як за рідну людину, воїном, який у нестерпних умовах несе свою вахту на передовій, у самім пеклі бою. Як військовий журналіст Андрій Цаплієнко вів репортажі для українського глядача під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Шрі-Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії. Нинішня російсько-українська війна проявила в ньому, крім високого професіоналізму, ще й такі якості, як особиста мужність, надзвичайна відвага. Я щиро вітаю нового лавреата премії імені Джеймса Мейса, якого я вважаю справжнім героєм України. А ще своїм побратимом по непростому письменницькому ремеслу з своїм унікальним стилем, оригінальним світобаченням. Саме там він яскраво проявився як мислитель і аналітик. Тож дослухаймося до його гірких і правдивих слів; «Ця війна була визначена наперед усім нашим життям, всією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась» («Книга змін»). Ім’я Андрія Цаплієнка вже добре відомо широкому загалу, та впевнена, що він давно переріс, перейшов за межі рядового інформаційного фронту і є одним з його командирів. А це велика відповідальність.
«ЦАПЛІЄНКО — НЕ «БЕЗСТОРОННІЙ ЛІТОПИСЕЦЬ»
Петро КРАЛЮК, професор, філософ, науковець, завідувач кафедри історії держави і права Національного університету «Острозька академія», лавреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:
— Андрій Цаплієнко — помітна фігура в українському інформаційному просторі. Його репортажі з неоголошеної (але цілком реальної!) російсько-української війни бачили мільйони глядачів — і не лише в Україні, а й за її межами. Однак Цаплієнко — не «безсторонній літописець». Зокрема в своїх книжках, у т.ч. художніх, він намагається осмислити цю війну. І це осмислення заслуговує на увагу. В своїй збірці оповідань «Книга змін» він писав: «Ця війна була визначена наперед усім нашим життям, всією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась». Справді, ми не хотіли змінюватися, осмислювати трагічні уроки нашої історії. Жили, наче страуси, що заховали голови в пісок. Вірили, що росіяни — «наші брати». Й вони нам нічого поганого не зроблять. Тим паче — не будуть воювати проти нас. А чимало в нас і далі є таких, що вірять у це. Війна їх не навчила. Але є репортажі Цаплієнка, є його спостереження й аналіз. Сподіваюся, що вони допоможуть прозріти нашим «закоханим у Росію».
«ОДНОЗНАЧНО ДОБРЕ, ЩО КРАЇНА МАЄ ТАКОГО ФРОНТОВОГО ВОЄНКОРА, ЯК АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО»
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, лавреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:
— У дуже непростій, нерідко химерно-трагічній ситуації, вкрай потрібне було об’єктивне та всебічне знання про минувшину та сьогодення, потрібне було концептуально вірне бачення як ретроспективи, так і перспектив України. Цим, нерідко всупереч течії, активно займався Джеймс Мейс; коли його не стало, естафету перейняли автори «Дня», серед них — перший лавреат Премії імені Мейса Ігор Лосєв. Але навіть 2016 року в інтелектуальній спільноті лунали голоси — мовляв, попередження Лосєва про агресивність російської імперії в її новій реінкарнації — це просто химерні вигадки, Лосєв випадково вгадав вектор розвитку агресії (Севастополь-Крим — Донбас), жодних реальних підстав під його прогнозами не було, і взагалі, передбачити якийсь напад з боку такої потенційно прекрасної Росії в минулі роки було в принципі неможливо! Відтак (це не говорилося, але малося на увазі) жодні заглиблення в історію, жодні пошуки її алгоритмів нічого для практики не дадуть.
І взагалі — чи не варто згадати тут і цілком офіційне гасло керівників спілок журналістів України та Росії літа 2014 року, коли був уже окупований Крим і точилися жорстокі бої на Донбасі — «дві країни, одна журналістика»?
Але то все (включно з «просто перестати стріляти») відбувалося вже після нападу на Україну. Якби ж ми в ХХІ століття ввійшли з високопрофесійним і здатним до адекватної відповіді на геополітичні виклики керівництвом, якби інтелектуальна спільнота як така в 1990-х і пізніше завжди була «на висоті», якби українську культуру не намагалися зачинити в гетто чи звести до рівня примітивної комедії-гопакедії, якби існувало добре навчене та вмотивоване військо (включно з численною армією резерву), то... Можна розгорнути тут довгий ланцюжок різноманітних «то», і наприкінці — «то не довелося б вручати премію імені Джеймса Мейса воєнному кореспондентові за вміле та чесне висвітлення подій на фронті протистояння російській агресії». Втім, слід уточнити — на НАШОМУ фронті протистояння ЇХНІЙ агресії. Бо ж серед численних відзнак роботи Андрія Цаплієнка за роботу воєнкором телебачення за межами України рано чи пізно все одно з’явилася б премія імені Мейса, оскільки українські інтереси не в останню чергу полягають у протистоянні силам зла на глобальному рівні, й те, що ми бачимо сьогодні на Донбасі, є виявом саме такого протистояння. Проте, дозволю собі повторити це, — сталося саме так, як сталося. І в цій непростій ситуації однозначно добре, що країна має такого фронтового воєнкора, як Андрій Цаплієнко.
«МАТЕРІАЛИ АНДРІЯ ЦАПЛІЄНКА СЕРЕД ТИХ, ЯКИХ ЧЕКАЄШ, А ДО СПОСТЕРЕЖЕНЬ ТА ДУМОК ПРИСЛУХОВУЄШСЯ»
Володимир БОЙКО, лавреат Премії імені Джеймса Мейса-2013
— «Як він не боїться?». Чув такі думки про Андрія Цаплієнка неодноразово. Він завжди там, де розгортається черговий «гарячий» конфлікт, що впливає на розвиток усього світу. Війна, яку цивілізація була вимушена розпочати з дикунством після 11 вересня, — так їхню сукупність визначив лавреат премії імені Джеймса Мейса 2021 р. Однією з учасниць тих кривавих змагань стала Україна. Смілий та обачний журналіст завжди на її боці, не сподіваючись на вдячність. Бо є що захищати. Тож незалежно від місця несамовитої роботи його матеріали — про нас і для нас.
Формат репортажу не передбачає аналізу, радше — показ того, на що найбільше реагує глядач чи читач, така собі «нарізка» фактів та думок у певній послідовності. Потенційно — неабиякий простір для маніпуляцій зі свідомістю авдиторії. Втім, як виявляється, можна вийти за межі пасивного споживання інформації та спонукати її до власних співставлень. Навіть однією фразою, скажімо: «День Гідності і Свободи. Схоже, ми досі не усвідомили від якої прірви врятувались тоді»; або «яку чергову пастку готує нам і всьому вільному світу скажена бензоколонка, яка уявила себе імперією?»; чи «зверніть увагу, нестачею місць у стаціонарах обурюються переважно ті, хто закликає знімати маски і не вестися на всесвітній ковідний шабаш».
Необхідні умові для автора — бачити на власні очі, що відбувається, а водночас — загальний контекст та тенденції (або не потонути в потоці вражень й не стати їх заручником), відчувати та розуміти настрої навколо (без знань психології, культури та історії народів не обійтися), вміти будувати свою поведінку за екстремальних обставин, швидко аналізувати та подавати інформацію так, аби вона максимально точно відображала дійсність і викликала інтерес. Поєднання раціональне, водночас — на межі мистецтва. А ще бути чесним перед собою та відповідальним перед тими, хто поруч. Бо наслідки помилок, тим паче свідомих кон`юнктурних інформаційних викривлень, надто болючі, часом — трагічні. Це означає — бути небайдужим.
«Польовий аналітик», — так Андрія Цаплієнка назвав колега-журналіст. Справді, можна дуже професійно та якісно показати подію, тим паче якщо йдеться про насильство, її потенційну можливість чи іншу загрозу. Але при цьому абсолютно не хвилюватися питаннями «чому» та «навіщо» — не вміти чи не хотіти. Справив враження, своє отримав — і досить. Подібного навколо чимало. Це питання вибору цінностних орієнтирів — як колись у Гарета Джонса та Волтера Дюранті. А також мети, яку кожна людина ставить перед собою. Лавреат сформулював її так: «Я хочу знати».
Матеріали Андрія Цаплієнка серед тих, яких чекаєш, а до спостережень та думок прислуховуєшся. Один із нещодавніх (присвячувався ситуації на українсько-білоруському кордоні) міг би й пропустити, але не дали колеги — подивись! За особистими враженнями сюжет вийшов стримано-тривожно, але — як є: питання поставлені влучно, проблема безпеки порушена реальна, але без надриву. Приклад громадянської позиції професійного журналіста, який прагне бути корисним для своєї країни.
«АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО НЕ ЛИШИВСЯ ОСТОРОНЬ, КОЛИ ВІЙНА ПРИЙШЛА НА НАШУ ЗЕМЛЮ»
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, лавреат Премії імені Джеймса Мейса-2020
— Військовий кореспондент — професія рідкісна й небезпечна. Людей, які ведуть репортажі з фронту, просто з епіцентру подій, ризикуючи власним життям — і при цьому роблять це цікаво й інформативно — можна перелічити по пальцях, тим паче в Україні.
Власне, Андрій Цаплієнко — один із таких професіоналів. Він працював у найпекельніших гарячих точках — Іраку, Афганістані, Колумбії, Непалу, Македонії, Кашмірі, Ліберії — і завжди лишався на висоті свого покликання. Коли ж війна прийшла на нашу землю — не лишився осторонь. Його зброя — камера і мікрофон, і, роблячи свою справу, він боронить Україну в інформаційній війні, перемога в якій не менш важлива, аніж у війні з реальними окопами та вибухами.
