Інна ДОЛЖЕНКОВА, «День»
Світ розумових
інвалідів обмежений стінами
інтернату
Володя Булавка подарував
мені пластиліновий пейзаж: хата,
вкрита соломою, під місячним
сяйвом. Здалеку важко збагнути,
що за фарби юному художникові
правив пластилін, настільки
точні колірні акценти й невидимі
для ока, майже імпресіоністичні
переходи між тонами. Володя живе
на Черкащині, в Смілянському
інтернаті для дітей з розумовими
та психічними відхиленнями. Коли
йому виповниться 18, хлопця
віддадуть у котрийсь із закладів
соціальної системи. Можливо, в
інтернат для психохроніків.
Невідомо, чи зможе він там
малювати й робити свої дивовижні
картини з пластиліну, які
неоднораз експонувалися на
всеукраїнських виставках
творчості дітей-інвалідів...
ТАЛАНТИ Й ШАНУВАЛЬНИКИ
Віталій Трончу мені співав. Разом
з Миколою Гужаківським та
вихователем Володимиром
Міловановим (останній давно пише
власні пісні, але тільки тут, у
інтернаті, парадоксальним чином
дістав нагоду самореалізуватися).
Діти співають його пісні, хоча
сам факт жодним чином не принижує
композиторсько-поетичних
обдарувань вихователя. Хлопці
нещодавно їздили в село з
концертом. Завуч інтернату
Володимир Бондаренко розповів
колгоспникам про те, хто вони й
звідки. Аудиторія нашорошилася,
адже відомо, як у нас «люблять»
розумово відсталих. Після
концерту плакали навіть
загартовані в боях із щоденними
негараздами чоловіки.
Колгоспники віддячили, як могли:
крупи, картопля, морква, цукор. І
просили приїхати ще. Не лише тому,
що людям просто шкода розумових
інвалідів. Тому, що хлопці
справді гарно співають, та ще й на
кілька голосів. Віталик Трончу
просто сяє, співаючи. У нього не
дуже чітка мова, але в співі
артикуляція раптом стає
настільки виразною, а обличчя
таким одухотвореним, що починаєш
сумніватися в діагнозі. Й помалу
переймаєшся впевненістю в «божому»
походженні цих дітей.
ДІМ, ДЕ ЗІГРІВАЮТЬСЯ СЕРЦЯ
Дворічний Артурчик зосереджено
смокче свою пляшечку з молоком, а
Володимир Бондаренко розповідає,
що два місяці тому інтернат
отримав не дитину, а «самі
кісточки, обтягнуті прозорою
шкірою». Зараз у це важко
повірити. Артурчика, як і всіх
інших дітей так званого
четвертого профілю (лежачих
жертв ДЦП), — виходили. У травні
минулого року їх прибуло до
Смілянського інтернату 28. Перед
цим 22 жили в Лебединському
інтернаті, який довелося...
скоротити. Троє прибули цього
року. Можна не вірити, але
постільна білизна в них завжди
чиста, а санітарки з горщиками —
поруч.
В інтернаті взагалі напрочуд
затишно. Навіть неминучого «лежачого»
запаху в палатах немає. Усього в
інтернаті 173 хлопчики з вадами
психічного та розумового
розвитку. Потрапляють вони до
Сміли не лише з навколишніх сіл
та райцентрів Черкащини, а й з
інших областей: Херсонської,
Миколаївської, Кіровоградської,
Одеської. Зазвичай діти або ж не
мають батьків, або ж позбавлені
батьківської опіки. Скажімо, лише
35 вихованців інтернату мають
обох батьків, а 36 — напівсироти.
Деяких батьки відвідують.
Йдеться про дітей, яких не можна
залишати вдома без нагляду: вони
тяжко травмовані під час
невдалих пологів, а батьки не в
змозі самотужки дати раду
нещасним. Проте такі вихованці
радше виняток, аніж правило.
Більшість своїх мам навіть не
знає, бо матерям або ж соромно за
«невдалих» чад, або ж, народивши
колись дитину, вони продовжують
провадити звичний спосіб життя,
сенс якого зводиться переважно
до пияцтва й випадкових
сексуальних контактів. Вихованці
подеколи намагаються батьків
розшукувати. Один хлопчик, який
свою
маму знає, щоб «заманити» її до
інтернату, сказав, що директор
пообіцяла квартиру тим, хто
відвідуватиме своїх дітей.
Дамочка приїхала «під шафе» й
зажадала квартири в Смілі. Коли
непорозуміння з’ясувалося,
більше в інтернаті ноги її не
було...
БЕЗ ВИНИ ВИННІ
Олігофренія в стадії
імбецильності — це справжній
вирок. Тим часом багатьох
вихованців, які ціле життя
змушені перебувати в ізоляції,
ставши заручниками діагнозу,
після закінчення допоміжної
школи цілком можна
використовувати на роботах, що не
вимагають розумових зусиль.
Раніше після досягнення
повноліття вихованці інтернату
опановували нескладні
залізничні професії в
Смілянському професійно-технічному
училищі номер 12 і йшли працювати
на Одеську залізницю,
залишаючись при цьому на повному
державному забезпеченні. Зараз
залізничники не можуть дозволити
собі подібної розкоші: самі в
боргах по саму зав’язку. Тому
після повноліття хлопців «розподіляють»
до соціальних закладів. Про те, що
хлопці в інтернаті працювати
люблять і вміють, свідчать
надзвичайно доглянутий сад
навколо, величеньке підсобне
господарство з коровами, свиньми
й кроликами, виробничі майстерні,
де хлопці шиють спецодяг для
сусіднього колгоспу. Кролики в
інтернаті з’явилися як
альтернатива... собакам, що їх
вихованці були порозводили цілі
зграї
. Коли бродячих тварин, які
збігалися з усіх околиць на
дармовий хліб, стало забагато,
вихователі почали поступово
позбуватися собак, щоправда, не
завжди вдало, бо хлопці своїх
улюбленців переховували, де
могли. Тоді довелося піти на
хитрощі: директор Ганна Сербина
якомога популярніше пояснила, що
кролики кращі від собак, бо
корисні. З появою цих пухнастих
створінь у вихованців
розвинулася комерційна жилка,
жертвою якої ледь не стала
директор: їй почали пропонувати
купити кролика. Ясна річ, Ганна
Миколаївна в своїх вихованців
нічого не купує, а от продавати —
продає. У крамниці, яку інтернат
відкрив два місяці тому. Торгують
у ній продуктами харчування з
власного підсобного
господарства й виробами
вихованців. У минулому місяці
товарообіг сягнув 15 тисяч
гривень.
... Дощило, і з цієї причини хлопці
сиділи вдома. У холі, через який
ми йшли, зібрався чималенький
гурт вихованців. Вони уважно й
доброзичливо розглянули
незнайоме обличчя й дружно
розпливлися в посмішці, хором
прокричавши «До побачення!».
