Святослав РЕЧИНСЬКИЙ
Хто вигадав це погане слово - "електорат"? Що воно означає? Частину громадян країни за винятком малолітніх, божевільних та інших недієздатних осіб? Як він виглядає, цей абстрактний електорат, який раз на чотири роки виявляє волю, щоб потім бути знову абсолютно нікому не потрібним цілих чотири роки?
Найкраще місце для спостереження за електоратом - виборчі дільниці. Але чомусь саме там електорат надзвичайно одноманітний - нервові старі й старенькі, що прийшли здати свою жовч, що назбиралася, й заодно з ким-небудь полаятися. Їхній вибір абсолютно непередбачуваний. Я бачив схожих один на одного як дві краплі води дідуганів з діаметрально протилежними поглядами. І старий злобний прихильник компартії нічим не кращий за літнього й так само лютого "національно свідомого". На виборчих дільницях цього року спостерігачеві могло спасти на думку, що нинішня демократія є певною мутацією геронтократії брежнєвських часів. Тому що на вибори, здавалося, приходили тільки старі. Статистика, однак, свідчила про інше. Молодь теж брала участь у виборах, хоча її й не було видно.
І ми з фотокором Віктором Марущенком пішли шукати молодий електорат. Я спитав у міняйла, що сидить в коробочці з написом "Обмін валюти": "Ви часом не електорат?" - "Ні, - відповів міняйло, - сам ти електорат". На узбіччі дороги стояли дві дівчини в коротких шкіряних спідницях. "Ось він, електорат!" - подумали ми з Віктором і кинулися до них. "Дівчата, за кого ви голосували на виборах?" - спитав я, дістаючи на ходу диктофон. "М-р-р-р?" - муркотнула одна з них і томливо протягла: "За Пин-зде-ника." "Відваліть, хлопці, голосувати заважаєте", - процідила інша.
І ми відвалили й пішли далі. Це був не той електорат. На дискотеці молодий і явно "кислотний" парубок на моє запитання округлив очі й прошепотів на вухо: "Я голосував за Кришну! Гадом буду, тільки за Кришну!" Голені хлоп'ята на ринку на те ж запитання перезирнулися між собою й один із них клацнув пальцями й задумливо сказав: "Опаньки!".
Нам явно не щастило, або ж і справді молодий електорат вибирає тільки "Пепсі", а такої партії у нас немає. Юнаки й дівчата, що обдумують життя, торгують китайським ширвжитком і голосувати їм ніколи. Інші юнаки працюють в "бригадах" і у них не партійна, а зовсім інша війна. Треті "стирчать", "зависають" і "тягнуться", ховаючи зіниці, що звузилися, за склом темних окулярів. І найулюбленіша їхня партія - це партія героїну. Така ось безрадісна картина малювалася нам з Віктором після марних пошуків втраченого електорату. Але хай буде осоромлено скептика! Наприкінці цього весняного дня наші пошуки увінчалися успіхом. Хотілося кави. І саме в кав'ярні ми побачили його, а точніше - їх. Двох студенток, котрі, анітрохи не соромлячись, зізналися, що саме вони і є електорат.
Наталя та Віта. Обом по дев'ятнадцять років. Студентки третього курсу того, що раніше називали ЦПФ або КІІЦА, а нині гордо зветься КМУЦА - Київський міжнародний університет цивільної авіації. Наталя голосувала за комуністів, Віта - за СДПУ(о), що не заважає дівчатам залишатися найкращими подругами. Як з'ясувалося, в їхній групі голосували майже всі, але ніхто ні з ким не лаявся на грунті політичних уподобань. "В основному голосували за "зелених", за СДПУ(о), за "бджілку", за Рух. За НДП майже ніхто не голосував. У понеділок після виборів ми все це жваво обговорювали в групі. Домінуючої більшості у нас не виявилося, всі голосували по-різному", - розповідає Наталя. За комуністів вона голосувала не тому, що відчуває якісь симпатії до Симоненка. Вона взагалі про нього нічого не знає. Наталя не читала Маркса й Леніна, але їй подобається комуністична ідея й не подобаються НАТО та МВФ. "Я не хочу жити в "банановій республіці", в якій навіть діти, котрі ще не народилися, вже винні гроші якому-небудь закордонному дядькові. Мені не подобається, коли старі вмирають від голоду, а немовлята - від нестачі ліків. Не треба знову Союзу, але не треба й штучних перепон, взаємної ворожості. На мітинги я не ходжу й не стоятиму під Верховною Радою. Але я розумію, що політика впливає на моє життя й тому у виборах беру участь."
- Наталю, а що ви ще знаєте про комунізм? Читали що-небудь про це?
- Я читала й "Правду", і "Советскую Россию" і, до речі, не вважаю їх якимись радикальними газетами. Просто вони пишуть правду, на яку такий-собі "Московский комсомолец" або "Известия" закривають очі.
- А українські газети читаєте?
- Практично ні. Про новини дізнаюся з РТР, НТБ, з наших каналів - "1+1". У комуністах мені, до речі, дуже сподобалося те, що було дуже мало їхньої реклами на телебаченні і в газетах. Вони не намагалися нав'язуватися.
- Наталю, а чому саме комуністи, а не соціалісти або ПСПУ?
- Мені здається, що КПУ могутніша, традиційніша партія, ніж соціалісти. У Мороза все якесь розпливчасте. А Вітренко я терпіти не можу.
- Віто, а чому ви вибрали СДПУ(о)?
- Їхня програма була мені ближчою. (Панове політики! Працюйте над програмами. Виявляється, люди їх читають. - С.Р.) Крім того, я вважаю, що Кравчук був хорошим Президентом й багато зробив для України. Чомусь я йому вірю. А мої батьки голосували за комуністів, але не намагалися вплинути на мій вибір. Що, до речі, дуже приємно. Хоч вони, наприклад, хочуть, щоб відродився Радянський Союз. А я категорично, двома руками, проти об'єднання з Росією, Білорусією, іншими колишніми республіками. Набридло бути провінцією. Я вважаю перспективною нашу країну.
- А чому саме СДПУ(о), а не Рух чи УНА? Вони ж радикальніші в національній політиці.
- Я не люблю крайнощів. Російська культура, наприклад, це частина нашої культури. Як можна відмовитися від цього? І від економічних зв'язків ми нікуди не подінемося. Треба просто будувати нормальні стосунки.
Нормальні стосунки. Мабуть, відсутність агресії й прагнення до нормальних стосунків найбільше вражала в цих дев'ятнадцятирічних студентках. Вони займатимуться політикою раз на чотири роки, решту часу працюватимуть, створять родини, житимуть. Вони не ходитимуть на мітинги й не розклеюватимуть листівки, тому що хочуть займатися іншою, своєю справою. Це ж нормально. Вони не засуджують носіїв інших політичних поглядів. Вони різні, але вони товаришують. Тому що є речі, важливіші від політики. Тому що для них життя не закінчилося 29 березня, воно триває. І це нормально. Куди нормальніше, ніж політичні лідери, котрі пахнуть тліном і шукають ворогів, "п'яті колони" та ідіотів, що споруджуватимуть їм п'єдестали. Схоже, що в суєті днів ми не помітили дуже важливу подію - ми зруйнували ще одного, вельми шкідливого кумира, - політику. Нас тепер уже не збереш у натовп, що горлає, нами важче маніпулювати. З кожним роком будь-який мітинг збирає все менше людей. Здається, ми видужуємо.
А потім Наталя й Віта показували нам місцеві визначні пам'ятки. Ставок під назвою "Інтеграл", що за формою нагадує цей математичний символ. І "Шару" - пам'ятник кулеподібної форми в інститутському парку. Кому присвячено цей монумент - невідомо, але серед студентів існує повір'я, що коли перед іспитом розгорнути залікову книжку й прикласти її до пам'ятника, а потім не розкривати до самого іспиту, то "шара" забезпечена. Дівчата розповідали про свої мрії, прості й зрозумілі. Знайти роботу після закінчення інституту й одружитися, а можна й навпаки. Народити дитину, краще двох. Про машини й квартири поки що не мріють. Була б родина й робота, а решта додасться, а можливо, й ні. Не так уже це й важливо. Назвали й розмір першої бажаної зарплатні - доларів сто п'ятдесят. Розказували про свої страхи. Бояться, виявляється, насамперед не злочинності (треба знати, де, коли й з ким ходити, сформулювала Наталя), бояться того, що батьки втратять роботу, а вони самі поки що роботу знайти не зможуть. І ще. Вони хотіли б жити в Україні. І щоб тут все було нормально.
