Кліпове мислення, несприйняття текстів, трохи довших за пост в соціальних мережах, та інфантильність — це саме ті речі, з якими асоціюється покоління Z. Ці стереотипи часто підтримують шкільні вчителі, наполягаючи на відсутності інтересу до гуманітарних предметів у сучасних дітей. Батьки і школярі у свою чергу повторюють тезу, що читацький інтерес зумерів вбиває шкільна програма з літератури.
Український письменник, перекладач та ютубер Остап УКРАЇНЕЦЬ спробував себе на вчительській ниві в умовах відносної творчої свободи. Дописи про це на його сторінці у Фейсбуці викликали справжню дискусію. Тож про роботу вчителя без педагогічної освіти, справжні труднощі у роботі з сучасними дітьми, привид радянщини в українській школі та пошуки нових підходів — у нашій розмові.
— Ви маєте фахову освіту вчителя? Де ви викладаєте?
— Заклад, де я працюю, щось середнє між школою і підготовчими курсами екстернату. Він для батьків, які хочуть, щоб їхні діти отримували хорошу освіту, але з огляду на карантинні обмеження цього позбавлені, чи в принципі не хочуть віддавати дитину в школу, адже для багатьох це травматичний досвід. Щоб викладати тут, не вимагається педагогічна освіта. Головна різниця між цими курсами та державною школою тільки в організації роботи. Тут так само є класи й уроки. Можна сказати, що я викладаю українську мову та обидві літератури, але фактично це більш інтегрований предмет, що зачіпає образотворче мистецтво, тобто скульптуру, живопис, частково редагування. Українську ми проходимо на текстах і помилках дітей, щоб вони працювали з тими конструкціями, які розуміють. А пишуть вони в основному рефлексії і думки щодо прочитаних текстів. У нас така собі мовно-літературна круговерть на цьому занятті.
«ЗАВДАННЯ ВЧИТЕЛЯ — НАПОВНИТИ БАГАЖ ДИТЯЧИХ ЗНАНЬ»
— Який ваш рецепт для роботи з сучасними дітьми?
— Я слухаю дітей і пробую відштовхуватись від того, що їм заходить і що ні. Коли я побачив, що їм найбільше сподобався «Володар мух» і «Робінзон Крузо» з усіх книжок, що вони читали на той момент, ми їх і обговорювали.
Я не знаю, чи взагалі доцільно говорити про якісь рецепти викладання. Я просто дивлюсь, що діти можуть сприйняти, для цього в мене є певний культурний багаж прочитаних текстів, переглянутих фільмів та ознайомлення з іншими творами мистецтва. Найважливіший момент — це якраз обговорити з дітьми прочитане, звичайно ж, вони з першого прочитання «Володаря мух» не зрозуміють, так само його сатиричність. Або ж контекст Другої світової, британської колоніальної політики до середини ХХ ст. Звісно ж, одразу вони не уловлять полеміку цієї книжки з «Робінзоном Крузо» і те, що тут демонструють різні підходи до цивілізації. Але це все ми можемо з ними проговорити. Зазвичай етичні питання, які в дітей викликає «Володар мух», нічим не відрізняються від етичних питань, які лежать в основі написання тексту, в них відрізняється широта світогляду і багаж знань. Завдання вчителя якраз цей багаж наповнити.
А під час обговорення етичних питань твору в класі вчитель має виступати модератором. Йому легше вести розмову в певному руслі і не давати скочуватись їй в хаос і псевдонауку. За рахунок того, що це приватні курси, а не державна школа, я можу вільніше поводитись з програмою, наприклад, переставляти тексти місцями, додавати, яких бракує, і викидати, ті, що за моїми відчуттями є абсолютно непотрібними і замінювати їх доцільнішими для дітей.
Зараз трохи переформатували курс світової літератури, його зробили придатним для перетравлення дітьми. А от курс української літератури як був кошмаром, таким і залишився. Дивишся на ті тексти і хочеться рвати на собі волосся, бо це не ті тексти, що ти хочеш давати дітям у 11-12 років. «Повість минулих літ» — не для цього віку, або ж вірш Павла Тичини «Гаї шумлять — я слухаю». У цьому віці діти ще не мають достатньої бази, щоб зрозуміти поезію, а, по-друге, часто вчителі не мають теоретичної бази, щоб її пояснити.
ЧОМУ «ТОРЕАДОРИ...» ПРОГРАЮТЬ «ВОЛОДАРЮ МУХ»
— Які книги з української класики ви б порадили дітям 12 років?
— У нас за програмою мають бути цього року «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка і «Митькозавр з Юрківки» Ярослава Стельмаха. Ми їх вже розбирали в першому семестрі, бо мали вільний час. Але мені всі в один голос заявили, що їм ці тексти, по-перше, нецікаві, а, по-друге, незрозумілі.
Я ріс в 1990-х і на початку 2000-х, коли був ровесником «Тореадорів з Васюківки», в Україні ще була радянщина, більшість совкових наративів, в яких жили Павлуша і Ява, мені знайомі добре, крім хіба колгоспів. Сучасні діти не розуміють, що відбувається в цих книжках, вони не розуміють розваг цих дітей, а в цьому ж той фактор, що робить ці історії цікавими і близькими. Якщо ми не будемо асоціювати своє дитинство з тим життям, яке проживають герої дитячих книжок, — нам не буде цікаво. Література ці тексти дає, при чому дає як послугу, тому що в жоден контекст загального навчального року вони не вписані. Я тепер насправді на роздоріжжі з тим, а що давати читати малим так, щоб їм було цікаво?
От будемо пробувати читати в цьому семестрі Володимира Рутківського з прози, ще Володимира Арєнєва. З огляду на те, що я вже знаю про читацькі смаки своїх учнів, маю надію, що ці автори їм сподобаються. Зрозуміло, що жодна шкільна програма такого динамізму в підборі тем і текстів собі дозволити не може. У цьому і проблема існування шкільної програми як визначеного порядку, що і коли діти мають читати.
Мені імпонує система, де вчитель сам оцінює рівень свого класу і підбирає їм тексти для читання з певного пулу творів, які треба опрацювати, але він все ж обирає, що дітям буде цікаво сприйняти. Всі розуміють, що учні не читають 100% літератури, яку їм задають в школі. Вони ігнорують це і, відповідно, не знають про значну частину того, що вчать. Але всі прикидаються, що так і має бути. У нас поки 6-й клас вчить літературні казки Ірини Жиленко і Емми Андієвської, то 5-й читає «Повість минулих літ». І нічого, ми з ними, очевидно, будемо говорити про те, що існувала староукраїнська мова, чому ці тексти так написано, а головне — чому ці тексти їм нецікаво читати. А їм буде цікаво хіба дивитись на прикольні буковки староукраїнської мови, я їх про це попереджаю. Якби у мене була опція дати «Повість минулих літ» у класі хоча б 10-11-му, де в них буде знання про історіографію, та поговорити про це в такому контексті — це було б круто. Літопис як жанр просто не цікавий для дітей віком 11-12 років.
«ЩОБ ПРАЦЮВАТИ З ДІТЬМИ — ШІСТЬ РОКІВ В УНІВЕРСИТЕТІ НЕПОТРІБНІ»
— Після скандалу з викладачкою Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Євгенією Більченко ви написали, що найбільша проблема української педагогіки — це існування педагогічної освіти. Яку ви бачите альтернативу?
— Педагогіка — це вибіркові дисципліни і додаткова професія, яку може отримати спеціаліст у своїй галузі. Вчитель хімії — це не професія, вчитель хімії — це робота, яку має виконувати хімік за професією. Вчитель мови та літератури — це робота, яку має виконувати філолог за освітою. Чотири роки педагогіки складають переважно не з фахової освіти, а з педагогічної освіти, яка просто непотрібна в школі.
Ознайомтеся з навчальними програмами того ж Національного університету імені Драгоманова. Для того щоб працювати з дітьми, непотрібно вчитись в університеті шість років — це зайве. Магістратура потрібна, щоб людина могла стати науковцем, бакалаврат же націлений на те, щоб людина стала фаховим спеціалістом. Майнор з педагогіки на бакалавраті давав би значно кращі результати, ніж педагогічна освіта. Просто тому, що в результаті ми б мали людей, які з одного боку знають свій предмет як професіонали, а з іншого — вміють працювати з дітьми. Натомість маємо вчителів, які за фактом своєї освіти вміють працювати з дітьми і десь помежи дощ вивчали свій предмет. А більшість людей, які закінчили профільну педагогіку і після цього пішли працювати у школу, так і виглядають. Молоді люди, що приходять з педагогічних ВНЗ, це педагоги, а не вчителі.
Вчитель має бути фасилітатором дитячих вражень, а не людиною, яка диктує дітям потрібні думки. А у випадку з гуманітарними дисциплінами — це виглядає просто як диктовка інформації, яку треба запам’ятати.
«УЧИТЕЛІ НЕ ЗНАЮТЬ ІСТОРИЧНОГО КОНТЕКСТУ»
— Чому у школах під час вивчення літератури рідко вплітають історичний контекст?
— Тому що вчителі не знають історичного контексту. Я щиро припускаю, що проблема саме в цьому. Було б дуже прикро, якби з’ясувалось, що в нас вчителі цей контекст знають, але не дають цю інформацію дітям, хоча вона критично важлива для розуміння твору.
Часто вчителі української мови, коли не можуть пояснити природу певного правила, переважно кажуть, що воно так просто є. Адже ці вчителі в більшості не знають інших мов, через які це можна проілюструвати. Взагалі на дітей дуже добре впливають приклади та аналогії, що в мові, що в літературі. Часто вчителі не говорять з дітьми про тексти, тому що в підручнику написано не говорити. Тобто там написано, як говорити, а це практично те саме, що написати не говорити.
У нас надзвичайно багато катедр світової літератури переобладнані з відповідних катерд російської літератури, які діяли в радянські часи, відповідно, у нас дуже багато вчителів, які мають першу компетенцію в російській літературі. От і виходить, що дитина приходить на урок до вчительки, що може надзвичайно класно розповісти про «Анну Карєніну», але ні слова за межами підручника не знає про європейський модернізм, який врази цікавіший.
Коли ти готуєшся за методичкою, а не за літературознавством нормальної людини, то ти прочитаєш про аксіологію і ціну справжньої дружби в історії Робінзона Крузо, а я це знаю, бо я це читав. Для дітей, наприклад, в обговоренні цього тексту стало найбільшим шоком, що П’ятниця за європейськими законами того часу був рабом Робінзона Крузо. І це не для того, щоб нагнати пітьму і показати, що всі книжки про якісь страждання, а просто пояснити, що просто прочитати текст і зробити той висновок, який тобі каже книжка, — недостатньо.
Якщо ми визнаємо, що, окрім переліку творів, програма вимагає ще й певним чином говорити про ці твори, то навіщо нам потрібна така освіта? Це чиста радянщина, тільки тепер ми працюємо не на побудову світового комунізму, неясно на що. Державної ідеології в тоталітарному розумінні у нас немає, але освіта виглядає так, ніби вона досі є.
ДОПОМОГТИ ЗРОЗУМІТИ СКЛАДНЕ
— Чи є для дітей заборонені теми в школі? Як говорити з ними про складні і страшні речі?
— Заборонених тем немає, але є теми, які діти, в силу свого багажу знань чи рівня розвитку, нормально зрозуміти не можуть. Заборонені для дітей теми — це ознака тої самої радянської педагогіки по годинничку, це з тієї ж категорії, що в радянські часи немовлят в пологових годували за розкладом. Так само виглядає освіта. Настав тобі час дізнатись якусь загальнолюдську тему — тобі вже розжували, як ти маєш це розуміти. Хоча замислюватись про різні речі діти починають рано. Екзистенційні страхи у дітей виникають ще до 10 років. Багато для кого така складна і страшна для дорослих тема, як усвідомлення власної смертності, трапляється до 10 років. Так, до когось ці думки не приходять, до когось вони приходять самі собою, а до когось тому, що в сім’ї вже була певна трагедія.
Діти знають, що таке насильство. Не можна говорити, що дітям не можна знати про те, що є вітчими, алкоголіки, це прекрасна дискримінація всіх тих, в кого є реальні проблеми в сім’ї. Якщо в школі ми це не обговорюємо, виходить, що діти ще замалі, щоб мати проблеми в сім’ї — для мене це звучить якось так. Учитель для цього і потрібен, щоб розуміти, які теми обговорити доцільно. Важливо після прочитання зрозуміти, на яку тему самі діти хочу поговорити. І від замовчування тем, для яких нібито надто рано, нічого не зміниться.
Говорити про насильство можна в багато різних способів. Наприклад, про це можна говорити через «Володаря мух» або роман «Парфумер». Згоден, що про останній мені з моїми учнями говорити ще рано. Це буде цікаво, коли їм буде років 16.
ЯК ВЧИТИ ПАТРІОТИЗМУ
— Діти 10-12 років майже все життя прожили під час російсько-української війни. Як правильно з ними говорити про Євромайдан і війну, якщо часто дорослі люди не мають чіткого усвідомлення про ці події для себе?
— Ми до цієї теми безпосередньо не доходили, проте говорили про це під час уроку. Виявилось, вони чули про ці події, але знали не багато. Їм було помірно цікаво про це дізнатись, тому що для більшості з них поняття «патріотизму» чи взагалі поняття «ідентифікації з народом чи з нацією» не має якоїсь особливо вагомої ролі. Так, у них є певне патріотичне виховання вдома, у всіх різне.
Для дитини в 10 років емпатія ще проблемно дається, їй треба пояснити різницю між «моє» і «спільне» — буває складно, а вимагати від неї дорослого розуміння патріотизму і національної приналежності трошки смішно. Є, звичайно, діти, до яких це приходить рано, а є ті, до яких пізніше. Найважливіше зараз просто розповідати їм, але не виводити моралі. Треба давати інформацію, коли вона підходить по контексту. Власне, в контексті «Володаря мух» ми з ними говорили про російсько-українську війну. У контексті народних пісень про це говорили, я пояснював, чому колись дуже часто писали на воєнну тематику, я вмикав їм пісню Лесі Рой на слова Артема Полежаки «А як ти підеш на війну» і пояснював, чому ця пісня схожа на типову народну пісню.
Обговорювали проблеми, які виникають в цих контекстах, дехто з них ці проблеми дуже добре знає, тому що батьки чи близькі родичі були на фронті. Ми живемо в умовах, де це нормально, і від цього теж треба відштовхуватись. Вчитель має бути медіатором проблемних обговорень. Єдине, у нас ще не було нагоди вийти на широке обговорення з моральними складовими, поки це фактологічні коментарі. Хтось чогось не знав про цю війну, когось цікавить, чому почалась війна, ми пробуємо це проговорити, але — це поступовий процес. Після моралізаторської промови про стражденний український нарід школярі не стануть патріотами. Моє завдання — підвести до потрібної інформації, а не давати готові висновки. Я дуже не хочу бути вчителем, який каже, що є його думка і неправильна.
«ПІДПІЛЬНА ГУМАНІТАРКА»
— Разом з Євгеном Ліром на каналі «Твоя підпільна гуманітарка» ви говорите на складні інтелектуальні теми. З чого почалась «Твоя підпільна гуманітарка»?
— З карантину. Я сидів у селищі на вісім тисяч населення, де і без карантину найбільша культурна розвага — це піти в парк. Але була думка, що б таке зробити. Я знав, що можу говорити в камеру і говорити про філологію — це, власне, дві складові, які потрібні для цього каналу. Мене переконала дружина, що це варто робити. Ми з Євгеном сконтактували просто у вдалий час, почали робити ці відео, без думки про цільову авдиторію, без думки про фінальну мету і формат. От хочемо проводити музичні етери, створюємо паралельний канал для стрімів і крутимо там музику. Євген хотів розказувати про міфічних істот — у нас є рубрика «Бестіарій».
— Ваші учні, їхні ровесники, можливо, покоління Z є вашою аудиторією? Як їх заохочувати до такого контенту?
— Наша аудиторія переважно мілленіали, а не зумери. І з ними легше говорити, бо вони наші ровесники. Особливо складно говорити з зумерами, що ще вчаться в школі, якби ми знали, як це робити ефективно, точково і цікаво, то наш канал був би на Tik-Tok. І ми б робили контент для зумерів. Але все це для мене не надто комфортний формат. Я звик думати складними реченнями, тобто коли я пишу реченнями, в яких по п’ять підрядних, то це не тому, що я можу, а тому що я думаю такими конструкціями. І спрощувати для мене — дуже складно. Ми не ставимо собі за мету захопити контентом «Гуманітарки» весь народ України — це була б дурного робота. До того ж, жертвувати інформаційністю на користь кліповості, щоб зібрати більше охоплення з молоді, яка все одно одного дня виросте і в зрілому віці пробуде значно більше часу, ніж в дитячому, мені здається нелогічним.
