Мы продолжаем публиковать отдельные главы из будущей книги Людмилы Стельмах о ее муже, популярном украинском драматурге и прозаике Ярославе Михайловиче Стельмахе, о его друзьях и соратниках, воспоминания известных деятелей культуры о писателе. Книгу печатаем на языке оригинала (главы написаны на украинском и русском языках).
Начало см. в №1 «Дня»
БОГДАН СТУПКА
Рік 1978-й. Сенсація. Головним режисером театру ім. Франка запрошено Сергія Володимировича Данченка , що очолював до того Львівський театр ім. Марії Заньковецької. Разом з ним в трупу приходять Богдан Ступка, Валерій Івченко, Віталій Розстальний, Володимир Оглоблін .
Ми, кияни, з дитинства любили свій український театр (що не заважало нам часом його гудити). Згадую, як батьки повели мене на «Суєту» з незабутнім Гнатом Юрою (дійсно мій чоловік був правий, коли жартуючи говорив, що його дружина пам’ятає російсько-японську війну). Так, пам’ятаю, і не тільки саму виставу, а навіть фрази з п’єси. Пам’ятаю і ніколи не забуду.
Так що безумовно ніхто з нас не лишився байдужим до такої неабиякої події. І, слід сказати, зустріли новину з ентузіазмом і новими надіями — львівський театр знали і шанували за його прекрасні спектаклі.
Богдан Ступка на той час також був уже відомим і популярним серед українців, та й неукраїнців — запам’яталась його блискуча робота у фільмі «Білий птах з чорною ознакою».
Заньківчан і їх чудовий театр ми з Ярославом полюбили одразу в перший приїзд до Львова. Ще ми ні з ким не були особисто знайомі — це вже пізніше будуть прем’єри Стельмахових п’єс у цьому театрі, щасливі зустрічі, бенкетики і вертання до готелю по нічному Львову босоніж і в вечірній сукні — бо несила вже було встояти в вузеньких черевичках. Так і стоїть у мене перед очима усміхнений Ярослав з моїми «шпільками» в руках і веселий гурт навколо. Як солодко це згадується і… так боляче.
Того ж таки першого року у Львові ми вперше побачили «Украдене щастя» з Б.Ступкою в постановці Сергія Данченка . Вперше, тому що вже в Києві ми ще декілька раз ходили «на Богдана Ступку» вже в театрі Франка, куди С.Данченко «переніс» свою львівську виставу, а колись навіть, домовившись, вертались разом, як зараз пам’ятаю, з Остапом і Лорою, пішли до них додому, довго обговорюючи спектакль. Але це буде через багато років після того, першого — незабутнього.
Нас — завзятих театралів (Ярослав ще тоді не писав п’єс), що бачили найкращі (без перебільшення) спектаклі тодішнього Радянського Союзу і приїжджих гастролерів — особливо мене, бо була старша і до того ж мала змогу їздити по усіх усюдах — важко було чимось вразити, а ще й зважайте на скептицизм молодих інтелектуалів.
Але тоді, після львівської вистави, ми не спали ніч, згадували кожну мізансцену, майже кожен Богданів рух, і сльози вступали мені в очі. Зараз кожен знає, що є Богдан Сільвестрович в українській культурі, написано незчисленну кількість рядків, книжок. Але тоді, вночі, вперше побачивши гру Ступки, ми сказали одне одному: «Україна має великого актора. Ще трохи і, крім обожнювання львів’ян, він зазнає слави всієї України і за її межами».
До речі, нещодавно побачилися з Богданом якраз наступного дня після «Украденого щастя». «Давали» її чотирнадцятого січня 2003 року — тобто вистава прожила ще 27 років після того львівського спектаклю! (зима 1976 року). І він з трохи дитячою радістю і деяким здивуванням розказував, що напередодні в залі було стільки народу! «Як ми грали! Ми, як дорвалися — все ж таки вистава зараз іде нечасто. Але є багато людей, що просять показувати її ще і ще. Степан Степанович * — супер. Сам себе перевершив. Ми всі грали з такою насолодою — а коли актор отримує кайф від гри — публіка отримує кайф теж, я вже давно це знаю. ** А починали ми грати (в Києві) в цій п’єсі у 1979 році, коли були ще молодими…»
І скільки б у свій час не дивилась я робіт актора, мене завжди мучило і мучитиме: мало мені, мало; час летить невблаганно, хочу бачити його в десятках фільмів, в усіх видатних світових п’єсах і з різними режисерами. Хоча добре розуміла всі складнощі його творчого життя, часом надпрацю і багато чого іншого. Ми з Ярославом не пропускали майже жодної його творчої роботи.
Єжи Гофман вже, здається, по закінченні «Вогнем і мечем», побачивши «Тев’є Тевеля», за його словами (не мені сказаними — Богданові), не знаходив собі місця від враження. І сказав директору польського єврейського театру п. Шуймелю: «Запроси Богдана в Варшаву — будеш потім йому дупу цілувати». А друг Гофмана, знаний юрист Ромчик Кесель, впав на коліна після спектаклю і поповз до Богдана.
А ось один польський режисер не хотів спочатку дивитися «Тев’є», бо «пам’ятає великого Крушельницького у цій ролі».
А ще Богдан згадував, як вручали йому в цьому ж театрі премію ЮНЕСКО «За толерантність» за роль Богдана Хмельницького в фільмі «Вогнем і мечем» *** А по закінченні церемонії Богдан натягнув кепочку, хоч і був у належному світському вбранні, і прочитав уривок з «Тев’є Тевеля». Що робилося з поляками! Влаштували такі овації! І все геть чисто зрозуміли українською.
І ще Богдан додав про те, скільки йому доводилося переконувати поляків у тому, що українець не є зоологічний антисеміт, як це намагалися довести. Але нелегко переважити і зруйнувати усталені стереотипи, створені знаємо ким.
Одного сонячного дня, невдовзі після переїзду до Києва Богдан з Валерієм Івченком прийшли до нас ще на стару русанівську квартиру. Говорили про їхній переїзд, про ризик, бо у своїх рідних містах уже мали славу, а як то складеться у столиці… Про що ще йшлось — на жаль, не пам’ятаю. Потім витанцьовували вчотирьох, узявшись за плечі, як у гуцульськім колі, і на кожному притопуванні ритмічно вигукували якесь сороміцьке слово, за кожним разом нове. І найцікавіше, що троє митців — інтелігентів і така собі аспірантка виявилися дуже винахідливими і жодного разу не повторилися.
Що то молодість… Отак, серед білого дня вигоцювати відчайдушно і до нестями, стримуючи регіт, щоб не зіпсувати «мізансцену»!
Може, вони того і не усвідомлювали, але їхні обличчя були не тільки веселі і щасливі, а й сповнені такої впевненості в тому, що прийдуть успіх, визнання — «…за каждым поворотом, где музыка слышна, какие нам удачи открывались!»
Отак це було.
БОГДАН СТУПКА ПРО ЯРОСЛАВА
Що привернуло мене одразу до Ярослава ще у ті далекі роки? Найперше, мабуть, інтелігентність. Мені це дуже імпонувало як львівському інтелігентові. А ще — його дотепність і іронічність.
Він завжди був мені дуже симпатичним, і ми порозумілися одразу. І надалі завжди розуміли один одного з півслова, з одного погляду, з напівпогляду.
А тоді, в далекому 80-му, ми приїхали до них на Русанівку під ранок, прямо з театру, де ми «гуляли» з нагоди одержання Державної премії Радянського Союзу за «Дядю Ваню» * А.Чехова і «Дикого ангела» О.Коломійця .
Пригадується ще мені Одеса, де ми були на гастролях, а Ярослав працював, здається, над сценарієм для одеської кіностудії. Часто бачилися, здибувалися у славнозвіснiй кав’ярнi, де любили збиратися актори. Аж тут його і обікрали в готелі, забрали геть усе, лишився в чому був, вірніше в чому спав. То й позичив я йому свої штанці. Хороші, велюрові! «Повернув?» — спитала Люся. «Повернув. Рочки за два».
І він давав мені свого піджака в якійсь скруті. «Повернув?» — спитала Люся. «Повернув. І теж не завтра-позавтра.»
Якось ми летіли разом до Москви, і я взяв в нього прочитати «Синій автомобіль». Захопився цією п’єсою дуже, сам запропонував Ярославові зіграти в ній, із захватом розповідав йому, як я це бачу і як хочу зробити. І почав над нею працювати, закінчив першу частину, не знав, як підступитися до другої — бо твір незвичайний і разом з тим дуже складний. Навіть говорив з багатьма режисерами. А тут почалися зйомки, зйомки, багато роботи... і, на жаль, не здійснився наш намір. Але я радий, що такий гарний актор як Олекса Вертинський зіграв у цій п’єсі і достойно впорався з тим.
Взнав про його трагічну загибель на зйомках фільму «Молитва про гетьмана Мазепу». Я так рвався, так рвався, я так хотів встигнути на похорон! Ми так гнали машиною (я тоді був міністром), так гнали, так квапив я шофера! Про всяк випадок зателефонував Лорі, щоб не чекала на мене, йшла сама. І вона попрощалася з Ярославом.
А я не встиг…
Прощай, друже. ****
ДАНЧЕНКО
Помимо общих друзей у каждого из нас были как бы «отдельные» приятельства и дружбы. Некоторые друзья чаще всего приходили в наш дом без жен, а я, не навязывая им свое общество, могла в это же время заниматься другими делами или принимать своих как бы внесемейных приятелей. Иногда объединялись к концу вечера, если было желание.
Тихо, не афишированно дружили Ярослав и Сергей Данченко . Знали мы Сергея Владимировича лет тридцать, с того времени, как он приехал изо Львова — возглавить театр им.Франко. Жили мы тогда на Русановке, и нас с Ярославом, тогда еще совсем молодым, часто приглашала Елена Александровна Гапоненко , жившая по соседству (главный редактор театральной коллегии Минкультуры). К ней обычно приходили Сергей Данченко и еще несколько друзей — их всех связывала многолетняя дружба, годы молодости и, кажется, совместной учебы в театральном институте. Там же мы и раззнакомились с Сергеем. Мой муж ценил его талант — во Львове мы видели несколько его спектаклей. И Ярослава, естественно, очень притягивала эта яркая неординарная личность. Сергей же, на мой взгляд, — классический интроверт, закрытый и даже замкнутый, был скуп на слова и, даже выпив, крайне осторожен в оценках, к примеру, коллег- режиссеров или своих актеров. Вещь в себе. А, оживляясь, говорил в основном о свойствах камней, об экспедициях — он по образованию геолог — и никогда о личном. А мы, конечно же, говорили о театре, о литературе, веселились, много пели. Славное было время.
Как я теперь понимаю, Сергей долго и пристально всматривался в Ярослава, не будучи человеком внезапных дружб. И уже сейчас, после почти одновременной гибели Ярослава и смерти Сережи, пытаясь восстановить в бурном, стремительном потоке нашей с Ярославом насыщенной жизни последовательность событий, я полагаю, что сердечная дружба их длилась последние лет 10. Окрашенная удивительной доверительностью, а может быть, и нежностью.
Сергей Владимирович часто приходил к нам, уже на Печерск, Ярослав — к ним с Валей либо днем в театр.
Однажды Ярослав предложил пойти к Данченкам — я откуда-то только что приехала. Захватив торт в форме сердечка, мы отправились на Суворова — их дом тут же на Печерске, недалеко от нашего. Кстати будет сказать, Сергей Владимирович обожал «сладкие» подарочки, как ребенок. Мы с ним как-то одновременно лежали в «панськiй» больнице в Феофании. Ясно, что я забегала к нему в палату постоянно. И вот, только придя в себя после тяжелейшего состояния, он вдруг еще слабым голосом требовательно спросил: «А що ти мені принесла смачненького?»
— Серьожо, май совість, подивись, навколо тебе повно цукерок, а у мене — нічого, бо Ярослав ще сьогодні не приходив, та він і для тебе щось прихопить.
Довга пауза.
— Як принесе тобі, все одно щось і мені даси, — незворушно- меланхолійно мовив Сергій. Чисто тобі дитя.
Так вот. Приходим мы на Суворова, они беседуют. Я, как всегда, не могу налюбоваться старинной, «ще за Польщі» мебелью в кабинете. А Сережа спрашивает: «А ти була в маленькій кімнаті?» Возвращаюсь со словами: «Які чарівні білі меблі». А Сергей с Ярославом торжественно: «Вони твої» — (!!!) Изумленно таращусь на них. Из Славиных и Валиных рассказов узнаю: Данченкам нужна была пустая комната под мастерскую для дочери. И Сережа чуть ли не взмолился: «Валю, це ж моє дитинство (маючи на увазі меблі), вони мусять бути у гарних, добрих людей». І за мить, майже в один голос — «У Слави з Люсьою».
Зная, что я не смогу не заметить эту мебель и предвидя эффект неожиданности, они заранее предвкушали удовольствие от моего остолбенения.
31 декабря. Полдень. Звонит Сережа, я, чуть не плача, ему: «Серьожо, ти б бачив, що за мокру обідрану кішку привіз мені Ярослав, каже, що ялинка». Щось там ще перемовились, коли за півгодини дзвоник: у дверях стоїть Сергій, як завжди з незворушним виглядом, але щось таке жевріло в його зіницях. І поруч шофер з пухнастою красунею. Вже за столом розпитую. Як завжди трохи уповільнено і розважливо, без зайвих емоцій: «Та ж з театру зідрав, там на фасаді дві було почеплено, — помовчав — але може бути й одна».
— Боже, так що ж це буде?!
— Чому буде — вже є. Такий рейвах через зниклу ялинку, обурення, мовляв, серед білого дня, на людному місці, з фасаду Національного театру — ніби випарувалась.
— А ти що?
— Ну поспівчував (флегматично, як завжди), трохи заспокоїв, поїхав до вас. Ну там ще пристрасті киплять.
Потім підійшов його знайомий пан Радзіховський , і вони втрьох тихо гомоніли, щось обговорюючи, я час від часу сідала біля них, збігаючи з кухні, де щось готувала до новорічної вечері.
Боже мой, это было совсем недавно! А теперь мне кажется, так давно — в другой жизни. С Ярославом. И с Сергеем.
