12 травня
Олег ПОТУРАЙ, «День»
Приїжджаючи в село, я неодмінно відвідую озеро. Воно не зовсім
озеро, скоріше ставок, який колись утворився за кілька діб. Після війни
георозвідка в наших краях активно шукала вугілля. В одному місці свердлувальники
натрапили на підземну річку: із свердловини вдарив фонтан води. Так і виникло
озеро.
На ньому пройшли чарівні роки мого дитинства. Тут ми пасли корів і потайки
від колгоспного сторожа вудили рибу. Він ганяв нас, як останніх жевжиків,
а ми забігали на протилежний бік і знову тихцем закидали вудки. Риби було
стільки, що вона клювала мало не на голий гачок. Яке то було щастя — витягти
вгодованого коропця чи линка!
Отож, приїжджаючи в село, я щоразу йшов на озеро, сідав на березі й
дивився на плесо, неначе в очі свого дитинства.
І от — усе скінчилося. Я приїхав на озеро, а озера — нема. На початку
дев’яностих свердловину закрили, бо в колодязях почала зникати вода. Однак
озеро ще жило, підживлюючись від невеличких природних джерел. Аж прийшов
у село новий голова колгоспу. Вирішив розчистити водоймище й розпочати
рибний промисел. Воду спустили. Тоді голова огледівся, що в колгоспній
касі — ні копійки. Поки розмірковував, шукав гроші, висохле озеро поросло
лепехою та чортополохом.
Я розумію голову колгоспу, він вчинив, як справжній українець, котрий
спочатку робить, а потім чухає потилицю. Не розумію лише, чому мене обікрадено.
Де тепер я маю шукати блакитні очі мого дитинства?