З розділу І.
«АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА»
— «Душа летить в дитинство, як у вирій, / бо їй на світі тепло тільки там». Як називається Твій вирій?
— Труханів острів, Київська Венеція. У мене ж і вірш є такий: «Я виросла у Київській Венеції». (...) Це був дивовижний острів, весь — як у срібному персні, обнятий двома рукавами Дніпра. Тоді там береги були чисті, пісок перемитий повенями, ми жили на вулиці Набережній, візаві з Києвом. Перед очима був князь Володимир з хрестом. (...)
Я там жила з шести років, а до шести — з бабусею у Ржищеві. (...) І от це вже була казка. І та «хатка, як біла мушля, на самому дні ночей», і гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду. (...) У бабусі був сад, невеликий, але для мене, малої, він був дуже великий. (...) То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називалася «заячі мордочки», інша «антонівка», ще інша «ранет-шатене» (...). Заячі мордочки виглядали із листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко, ще запищить. (...)
Моя свобода була ці сади. І річка мого дитинства Дніпро. (...)
— (...) Перший вірш — коли Ти вперше відчула поезію? Словом, стан, коли — «Ще слів нема. Поезія вже є».
— (...) Коли я малою ввечері стояла на балконі, а переді мною мерехтіли вогнями київські пагорби. Особливо красива була якась мерехтюча мушелька десь там вище, ліворуч. Вона мені здавалася далеким казковим палацом. Ось про цю мерехтючу мушельку і виникло таке відчуття. Пізніше, правда, виявилося, що це ніякий не казковий палац, а ресторан «Кукушка». Я навіть там потім була: мамин брат захистив дисертацію і запросив мене відсвяткувати разом із ним. Я сиділа на відкритій терасі й дивилася, тепер уже з ресторану «Кукушка», на свій далекий, давно вже спалений Труханів острів. Нам принесли коньяку в карафці, на пружку горлечка карафи сидів горобець і спивав брунатну краплиночку коньяку. Ось Тобі й співвіднесення — ілюзія, реальність і горобець.
— (...) Якоюсь мірою до Твого дитинства причетна і Донеччина. (...)
(...) Батька послали в Луганськ. Там він був директором школи на Кам’яному Броді, викладав історію й математику. (...) Батько добре грав у шахи. Він був дуже начитаний, цікавий у розмові, гострий на слово. А потім з’явився чоловік, який теж грав у шахи. Тож вони грали в шахи, а батько при тому висловлювався. Отак деякий час пограли, і той чоловік зник. А до батька прийшли. Зробили обшук, все перевернули. Спитали: де він тримає зброю? А він же цивільна людина, зброї ніколи не тримав. Розсердився і показав на колиску: «Ось моя зброя». А я там ніжками чеберяла. «Вы издеваетесь над нами», — сказали вони. «Це ви знущаєтесь наді мною», — сказав він. Його забрали. В рік мого народження, мені було місяців сім. Вважається, що 37-й був роком арештів, насправді ж арешти почалися значно раніше. (...)
Маму теж викликали на допит. Ти якось питала, чому я завжди сідаю обличчям до світла, а ніколи не спиною. Мама розповіла, що слідчий, коли її допитував, то наводив їй в обличчя сніп світла, а сам сидів у тіні. Коли я собі це уявила: молода жінка сидить із висвітленим обличчям, а той кат робить із цього психологічні тортури, мовляв: «ґаварі правду, я всьо віжу», — я вирішила завжди сідати тільки обличчям до світла. Чи з болю за матір, чи мимоволі готуючись теж до чогось такого, чи з внутрішнього протесту: дивіться, ось моє обличчя, мені немає чого приховувати.
— (...) У Тебе є вірш: «А в сні далекому, туманному, не похиляючи траву — / Дюймовочка в листочку капустяному, — / я у життя із вічності пливу». Магія цього стану — коли й чому вона з’являється?
— Це відчуття, коли дитина виростає там, де все росте, цвіте, де все циклічно змінюється, і де є тумани. Дитина ж не знає, звідки вона взялася, але є відчуття вічної присутності у цьому світі.
Пам’ятаєш, ми колись їхали машиною з Васильком. Він був ще зовсім маленький, на обрії був ліс, така зелена хвиляста смуга лісу. Він каже: «О, це я посіяв!» Дивився на інші ліси і кричав: «І ці я посіяв!» Тобто почуття деміурга. (...) А згадай у Вінграновського: «У синьому небі я висіяв ліс...». Це ж геніальні прозріння душі. У поета і у дитини. Підсвідомість — код незбагненного.
— (...) Сад (...) — один із базових Твоїх культурних топосів. І не тільки сад український, є навіть вавилонський сад у «Записках українського самашедшого»: «Шкода садів, шкода Семираміди». У Тебе є й грецький сад — місце Аристотелевих діалогів:
Хтось є в мені. І я питаю:
— Хто ти?
— Не знаю, — каже.
— Може, хто в роду.
Мене водив під руку Аристотель
в якомусь дуже дивному саду.
У драматичній поемі «Сніг у Флоренції» є геометрія барокових італійських садів і французьких садів Ле Нотра (...). Але є один сад, від якого в мене завжди стискається серце: «Виходжу в сад, він чорний і худий...» (...) Це Сад Твого дитинства, який постарів і облетів. Який нікому більше не потрібен. І ось цей діалог:
І він спитав:
— Чого ж ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку. (...)
Цей сад — і екзистенційна філософема, але також — метафора України. І формула Твоїх із нею стосунків. Твої сади — це хронотоп України?
— Великою мірою так. Все починалося з наддніпрянських садів (...) Але ж ті сади були потрощені і спалені війною. А потім сади й ліси знищив Чорнобиль. «Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий. / Сади цвітуть. В березах бродить сік. / Це солов’їна опера, Ла Скала! / Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік». Це вже сад потойбічний, сюрреальний — квітучий сад із прекрасними яблуками в радіації. Рай навиворіт, де вже час з’явитися новому Адамові і новій Єві. (...)
— А «Сад нетанучих скульптур» — на яких культурних перехрестях виникла ця формула?
— «Сад Божественних пісень» Сковороди і флорентійський Сад Скульптур Лоренцо Медичі, де формувались геніальні скульптори, мистецтво яких не розтане у віках. Не забувай, з якої системи я вийшла. Соцреалізм обумовлював письменника, заганяв його в такі ідеологічні рамки, в яких нічого справжнього не могло бути створено. Навіть твори талановитих письменників, отруєні догмами соцреалізму, невідворотно перекреслить Час. Під першим же сонцем свободи вони розтануть, як скульптури зі снігу. Звідси постійне і непереборне бажання: Створити річ, / створити річ, / яка ніколи не розтане!
З РОЗДІЛУ ІІ.
«МІЙ ПЕРШИЙ ВІРШ
НАПИСАНИЙ В ОКОПІ...»
— Твій перший вірш справді був написаний у окопі?
— Справді. Але написаний не пером чи олівцем, а одламком галузочки на стіні окопу. Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Все гриміло й сипалось. Німці гатять по Дніпру, радянські — по німцях, а все летить над головами у нас. По радіо передають, що бої йдуть у білоцерківському напрямку, а німці вже за горою. (...)
А мені ж нудно. Сидиш між дорослими, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає. (...) Темно. Намацала якусь галузочку і вожу нею по стіні, пишу. (...) Що вже я там писала і чи був то вірш, не пам’ятаю. «Снаряд упав — осипалась стіна». Разом з віршем.
— (...) Чи можна подолати в собі ці кошмари — кошмар війни, кошмар репресій?
— Ні. Це не значить, що ти їх боїшся, це значить, що ти їх носиш у собі. (...) Одного разу ми з мамою переходили мінне поле, люди попередили, що там міни, я сама бачила — щось таке кругле, ось зашипить. Мама пішла попереду, сказала, щоб я ступала слід у слід. Уявляєш, як то їй було йти з дитиною? «А я іду. А я роблю наосліп / на міннім полі обережні па». У мене про це також вірш: «Хто у дитинстві мріє про іграшку, хто про казкові пригоди. / А я — щоб мати до ранку не збожеволіла». (...)
— (...) Коли Ти по-справжньому зрозуміла, що таке війна?
— (...) Я забігла у дім моєї тітки, якраз тієї, у якої читала Амброза Бірса. У них завжди було дуже чисто, і в кухні пахло сушеними грушами. Я зайшла в кухню — а стіна біла-біла, і на ній відбитки закривавлених пальців. Якось так — вище й вище, ніби він ішов уже в небо. Я зрозуміла, що солдат був поранений, увійшов навзгинці, намагався піднятись і тримався руками за стіну. (...)
А у дворі вже грав на губній гармошці німець. А другий сидів навпочіпки серед гарбузів, і на тому гарбузі, що ходив колись по городу і питався свого роду, вирізав ножиком ім’я своєї дівчини: B E R T A.
— (...) А з якими епізодами у Тебе пов’язане завершення війни?
— (...) Танки одгуркотіли. Ми не знали, чи вже виходити з підвалу, чи ще не виходити. І раптом почули над собою музику. І то не яку — акорди «Місячної сонати» Бетховена. Я вбігла в будинок. У кімнаті за піаніно сидів молодий лейтенант. Це грав він. Я, зачудована, зупинилася. Він повернув голову і усміхнувся. (...)
— «В пам’яті вогненні кипариси / хиляться у сторону Дніпра».
— Пам’ять фіксує, а душа бачить. Полум’я над хатами було дуже високе. Якесь божевільне полум’я, як у Ван Ґоґа той звихрений кипарис, і його хилило вітром у бік Дніпра. Здавалося, що то горять тополі.
— Але чому Ти написала: кипариси?
— Не знаю.
— Підсвідомість. Кипарис — дерево жалоби.
— Може бути. Війна — це вічна жалоба.
З РОЗДІЛУ ІІІ.
«ЦЕ НАЗИВАЛОСЬ — ТВОРЧІ СЕМІНАРИ»
— Ти закінчила школу з медаллю. Куди Ти хотіла вступити?
— В Київський університет, на філософський. Я з юності любила філософію. (...) А коли прийшла подивитися на результат, у списках зарахованих абітурієнтів мене не було. Натомість був папірець, де мене викликали у спецчастину.
Я зайшла. Там стояв жовчний брюнет з чіпкими очима. Він був у цивільному, але мені чомусь здалося, що він у чорних блискучих крагах. І він мені сказав: «Таких, как вы, мы не принимаем».
Я йшла додому, не тямлячись від образи. Що значить — таких, як я? Мені вісімнадцять років. (...) Яка ж я — така? Що у мене батько репресований? У багатьох репресований. То що, нам усім не вчитися? (...) Я відчувала смертельну образу. Скільки років пройшло, а мені й досі важко переступати поріг Київського університету. Я пам’ятаю прізвище того інсекта в крагах, але не хочу називати. Може, у нього є діти, внуки. Може, вони не такі, як він. (...)
— І як же Ти з того всього вийшла?
— Я отримала листа від Володимира Федорова, був такий харківський поет. (...) Він чомусь написав: «Что ты там мучаешься? Поступай в Литинститут». Кілька знайомих із кола Наума Коржавіна, він же киянин, теж мені радили надіслати вірші на творчий конкурс у Літінститут. Я надіслала, і мене прийняли. (...)
— (...) Які найкращі враження від Москви?
— Театр. Дивовижні актори старої школи. (...) Ми навіть були прикріплені до їдальні Театру Пушкіна, який був поряд з інститутом. Обідаєш — і випливає з репетиції Марія Стюарт у всіх своїх королівських шатах. (...) Ходили в театр мало не щовечора. (...) Чула Ростроповича, Ойстраха, Ріхтера, Черни-Стефаньську. (...)
А ще — саме Пєрєдєлкіно. (...) дача Пастернака. Весною через паркан його дачі перевішувався бузок, і Єжи, Твій батько, вломивши кілька гілочок, дарував мені той бузок у крапельках роси.
— (...) Як Ти відчувала Москву того часу? Місто, в якому вчишся, мимоволі любиш. З ним пов’язана молодість, якісь незабутні моменти.
— А чому ні? І молодість, і незабутні моменти. Але Лобне місце історії — це щось інше. Пам’ятаю момент. Ішла вулицею Горького. Вулиця широка і на той час якась пустельна. І раптом мчиться чорна урядова машина — мабуть, туди, до Кремля. Вона так страшно мчалась. Повз Юрія Долгорукого. Якби хто не одскочив, змела б усіх на своєму шляху. Я відчула холодний посвист імперії. Це було дуже гостре відчуття. Не Москву не любиш, а систему. (...)
— (...) Моя викладачка італійської літератури в Московському університеті, коли виїхала після розвалу СРСР в Єрусалим, написала книжку, яка закінчувалася жахливим відчуттям: я не озирнусь на Москву, щоб не закам’яніти, як жінка Лота. А на що — чи на кого — Ти б озирнулася у Москві?
— На імперію не озирнусь. Озирнусь на дорогих мені людей, на друзів моєї студентської молодості. (...) На людей, з якими я нібито й не знайома, але яких знає моя душа. На Афанасьєва. На Авєрінцева. На Політковську.
На Гоголя, на Довженка — отже, й на Україну.
І на бузок з росою з дачі Пастернака, який мені колись дарував Твій батько. У мене є вірш «Гілочка печалі на могилу Пастернака» — це як віддарунок за той бузок.
З РОЗДІЛУ IV.
«АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД»
— З чого для Тебе особисто починаються шістдесяті?
— З Куренівської трагедії. Березень 1961-го. Ми ж там жили, над тим яром, по якому пройшов той страшний каламутний вал. З юності пам’ятаю там кожну стежку. (...) Знову ж таки — серед садів і троянд, під очима Врубеля з Кирилівської церкви. (...)
А потім ті будиночки несло й оббивало об схили. Залило трамвайний парк, стадіон «Спартак», лікарню й вулички, де жили мої однокласниці. Трупи штабелями возили в морги, одмивали зі шлангів для опізнання. Ховали на різних цвинтарях, щоб ніхто так і не встановив остаточної цифри загиблих. (...) А катастрофа була рукотворна. Однак про неї не те що не сказали правди — її замовчали, і навіть цю тему на тривалий час перевели в розряд заборонених. У мене з того часу абсолютна недовіра до тієї влади — як до системи, яка нездатна визнати правду. Навіть якщо це правда ціною в сотні, тисячі, мільйони жертв. Може, я через те і в Зону почала їздити, коли сталася Чорнобильська катастрофа. Письменник не повинен покладатися на офіційну інформацію. Треба все бачити на власні очі. Впритул.
І взагалі — хто це назвав шістдесяті роки «відлигою»? Це якісь поверхові всепогодні означення — відлига, заморозки. Шістдесяті роки почалися з Куренівської трагедії, а завершились арештами, судами. Лютувала цензура, Хрущов показував «кузькину мать». У мене в «Держлітвидаві» після четвертої верстки розсипали книжку «Зоряний інтеграл». (...) А в серпні 65-го вже був перший арешт Світличного. Нам була одведена дещиця часу, два-три роки од сили.
— А шістдесятництво з чого для Тебе почалося?
— З почуття солідарності. В літературу несподівано й одночасно прийшли люди з талантом і совістю. Ти ж уяви: під таку лиху годину, в умовах тоталітарного режиму, де за плечима твоєї літератури — ґрати, а перед очима — залізна завіса, а середовище, в якому живеш, всуціль фальшиве, перенизане підлістю й провокаціями, і раптом — така дивовижна когорта творчо й етично обдарованих людей.
Ми шукали очима одне одного. Ми вгадували і любили кожен новий талант. Не лише в літературі, тоді ж з’явилися і художники, й композитори, і кінематографісти, історики, актори (...). І виникло те продуктивне поле, як його точно і ностальгійно назвав Сергій Тримбач.
Ми не знали, що ми — шістдесятники. Це вже потім, з дистанції часу, виникло таке означення. А тоді, повторюю, це була когорта молодих талановитих людей, які входили в життя, не знаючи, що вони входять в Історію. Пам’ятаєш, як у Стаффа, — ішли на смерть, а забігли в безсмертя. І взагалі, не треба саморубрикуватися. У майбутнього, справді, слух абсолютний, воно розбереться, хто є хто.
Хоча сам термін мені не дуже подобається: він відбиває період, а не суть. Щоправда, період особливий в історії — період моральних потрясінь і протестних рухів не лише у нас, а й у світі, в Європі насамперед. Шістдесятники були вписані в європейський контекст. (...)
— Про 60-ті роки практично дуже мало досліджень (...) Можливо, найцікавіше постають 60-ті лише в мемуаристиці: у того ж Івана Дзюби, Ірини Жиленко... Як Ти пояснюєш це мовчання? (...)
— Краще таке мовчання, ніж деяке осмислення. (...) Досі не вироблено навіть критерії визначення шістдесятництва. Серед шістдесятників часом називають тих, кого там і не стояло, хто робив свою кар’єру, а часом і цілком недостойні речі. (...). А шістдесятники — це рух проти режиму, проти системи. Тоді за це ордена не давали. Один писака свого часу навіть «список шістдесятників» уклав. Шістдесятництво — це не список, це стан душі.
Це високовольтна лінія духу.
— В одному з віршів Ти пишеш: «Високовольтна лінія Голгоф».
— Так. Тому що люди (...) нерідко платили за це життям. Це Рух Опору, який іде крізь віки. (...) Це завжди покоління, яке «озирнулося у гніві». Тип обдарування, творча особистість, мистецькі пошуки можуть бути різні, але в душі має бути оця здатність до протесту, до протистояння. Це не заангажованість, це, якщо хочеш, той самий моральний імператив: «За вашу і нашу свободу!» (...)
Шістдесятники були ланкою цього процесу. Вони продовжили це протистояння, цей Рух Опору у ХХ столітті, в умовах одного з найжорстокіших тоталітарних режимів. Вони його передали далі, а виявилося, що нема кому взяти. У вільній незалежній Україні. (...)
— А може бути формула шістдесятництва?
— (...) Для мене особисто це те, що сказав Камю: «Світ поділяється на чуму та її жертв». Головне — не стати на бік чуми.
— (...) Люди з трагічними долями, а я теж пам’ятаю їх усіх — іронічними, азартними, затятими. «А вранці повстану. Обуренням серця, / веселим азартом очей і ума...». Бувало почуття самотності?
— Ще й яке! Коли пройшли перші арешти, ми з Надійкою Світличною звернулися до одного визначного поета за підписом під листом протесту. Він довго читав, дуже близько піднісши сторінку до очей, — чи від короткозорості, чи затуляючись від нас. Сказав, що справа складна, що подумає, попросив подзвонити через два дні. Я вже й підійшла до телефону, вже й слухавку зняла, і раптом зрозуміла: не треба. Я краще подзвоню до іншого поета, він дуже впливовий, він зможе допомогти. Я подзвонила зі Спілки письменників до нього додому: «Ви ж знаєте цих хлопців, вони ж ні в чому не винні!» І почула у відповідь: «Вибачте, але у мене сьогодні засідання».
Я вийшла зі Спілки, і там згори, біля метро, побачила — внизу вирує Хрещатик. Індиферентна барвиста людська маса. В серці України всі кудись поспішали, балакали, розминалися, і нікому не в голові, що когось арештували, когось катували, когось розстрілювали. І через багато років, що б з нами не сталось, по Хрещатику йтиме маса людей, якій буде байдуже, що комусь боліла Україна.
Отоді я й відчула ту страшну самотність. І раптом заплакала. Згадала Миколу Куліша, який, кажуть, перед арештом, опинившись у такому вирі натовпу, підняв руки догори і сказав: «Здаюсь!» Суспільство, відчужене від реальної глибини проблем, відчужене від біди, яку воно ж саме і пережило, — справді, можна заплакати. Від самотності в такому суспільстві.
— (...) Під час перебудови Ти написала: «Я вдруге в пастку не піду». В Тебе ніколи не було ейфорії з приводу тих чи інших політичних подій. Це загартованість шістдесятими?
— Це ошуканість шістдесятими. Перша пастка — 1965-ий рік. Система ще усміхалася, вдавала із себе толерантну й демократичну, а вже почалися обшуки. В серпні зняли з поїзда Івана Світличного. Ми прийшли у Спілку сказати про це. Письменники-соцреалісти якраз засідали. Вони не хотіли слухати. Один з них роздратовано постукував пальцями по столу. Мені вчувся звук пальців на кобурі. І я зрозуміла, що цій системі не можна вірити. Ніколи. Ні за яких обставин.
Тому природно, що і в перебудову не повірила. Це була друга пастка.
І навіть у Помаранчеву революцію не кинулась безоглядно. Ходила серед людей, хотіла все бачити. Люди були прекрасні. Пастка стояла на сцені, закамуфльована помаранчевими прапорцями і шаликами. Коли в прямому ефірі на 5-му каналі від мене чекали захвату, ейфорії і запитали: «Вам нагадує це шістдесяті?» Я сказала: «Ні. Закон маятника. Хитнулося в один бік — хитнеться і в протилежний». На жаль, справдилося.
Але я особисто не почуваю себе ошуканою, оскільки ейфорії не піддалась. Обуреною — так. Але ошуканою — ні. Більш того, я переконана, що є дві речі, яких Україна не повинна віддавати у своїй недавній історії. Шістдесятників і Помаранчеву революцію.
— (...) Коли Тобі було легше — тоді чи тепер?
— Ні тоді, ні тепер. Тоді було важко, а тепер образливо. Це гірше.
— Чим для Тебе закінчилися шістдесяті?
— Тим, чим і почалися. У видавництві «Радянський письменник» розсипали мою книжку «Княжа гора» після третьої верстки. Не пустили до друку «Марусю Чурай», обізвавши її «ідейно порочною».
— Чим почалися сімдесяті?
— Новою хвилею арештів. «Знову пішла Україна по колу». По Дантових колах. А їх було дев’ять. (...)
Словом, вічна «альтернатива барикад». Тільки повстанців дедалі менше. І ворогів дедалі більше. А письменник як був, так і має бути і повстанцем, і санітаром. Виносити з поля бою поранену Україну та її вже ледь живу мову. Зрештою, «ми є тому, що нас не може бути».
З РОЗДІЛУ V.
«ЦАВЕТ ТAНЕМ!»
— (...) Пам’ятаю кілька епізодів, які стали для мене ніби скрижалями виховання, — епізодів, що вчили поважати інші народи, розуміти їхні страждання. Ось один. Згоріла церква Видубицького монастиря. Ти приходиш звідти з друзями — в яскраво-синьому плащику, на білих перчатках сажа, а в руках обгорілі книжки. Запах гару вдома. Що це були за книжки?
— Польські і єврейські інкунабули. Це вже було вугілля. Дзвін лежав на землі. Хрест був збитий. Сторож варив собі вечерю — віддалеки ми бачили його силует. Пройшли безшелесно, як тіні. Повзли по-пластунськи схилами з боку Дніпра, хапаючись за кущі і коріння. Тихенько прокрадались, щоб не скрипнули двері, — вони були напіввідхилені. Брели в церкві по коліна в попелі. Але все одно я хотіла врятувати хоч обгорілі сторінки. Потім я цю обгорілу церкву написала в «Марусі Чурай».
— Феодосія. В краєзнавчому музеї старий татарин на колінах списує надпис татарською на старовинному щиті. Поряд підтанцьовує мала онучечка, яка щебече по-російськи. А його дружина сидить на березі Чорного моря. В неї одне око. І вона одним тим оком дивиться на СВОЄ МОРЕ. Чорний силует на тлі білих колон альтани. Ти просиш тата Тебе сфотографувати — так, щоб у перспективі фото була ця татарка над своїм морем. Насамперед — щоб залишилась про неї пам’ять. А потім Ти воліла її не розтривожити — вона мусульманка, не захотіла б фотографуватись. Вона про нас і не знала. Але Ти її поважала і жаліла, розуміла біду депортованого народу. Ще тоді тема кримських татар і не звучала.
— На презентації «Записок українського самашедшого» в січні 2011 у театрі Франка мусульмани подарували мені символічну статуетку: прекрасну жінку з зеленкавого металу, яка тримає в руках прозору зелену кульку. Може, це крапля води. Може, це кристалічна куля, крізь яку дивитися в майбутнє. Може, це Земля. Головне — не загубити і не розбити ту зелену краплю.
— (...) «Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені», — так перекладається «Цавет танем». Ти чуєш різні народи. Написала цей вірш про вірмен, коли ще й віддалеки не говорилось про геноцид 1915 року. Це в Тебе було віддавна — ще коли в Радянському Союзі під виглядом фальшивого «інтернаціоналізму» прищеплювалась насправді ксенофобія, — і задовго до того, як почали говорити про «політичну коректність» мультикультуралізму. Ти йшла до цієї етики свідомо, чи це природний імпульс? Виховання в цьому плані в нашій родині.
— У нас завжди так було з чужою бідою. Біда кожного народу не чужа, а наша. Може, почалося все з розповідей батька. В українських містечках євреї завжди жили мирно поряд з українцями. Анекдоти всілякі були, милі такі примовки. Але на початку ХХ ст. з’явилися «Чорні сотні» і прокотились погроми. Батькові моєму було рочків шість. Він собі хлопчак, ішов додому, вистрибцем перебіг річку Леглич. І йшов через базар. А над базаром літало пір’я. Видно, перини пороли, шукали грошей. І м’ячик валявся — гарний такий м’ячик, яскравий (...). А він же, малий, не знав, чого там те пір’я літало і чого той м’ячик лежав. Узяв м’ячика, прийшов додому та й показує своїм: м’ячик знайшов. А його батько відібрав того м’ячика і сказав: ніколи не бери нічого з чужого горя. Отак змалку увійшло це в душу.
— (...) До Польщі в Тебе — особлива любов. (...) В одному з інтерв’ю Ти сказала: «Все було в історії Польщі. Не було тільки руїни духу».
— Любов і повага до Польщі для мене — безальтернативні. Це народ, який дав гасло — усім, по суті, народам на всі віки — «За вашу і нашу свободу!»
Уже не кажу про родинні стосунки — я в тобі не можу не любити Польщу. Але моя любов до Польщі — це не голос крові. Це голос душі.
Страшним потрясінням було для мене, коли я вперше почула про катинську трагедію. Я ще була майже дитиною — років дванадцять. (...) Відколи почула про ту трагедію, вони мені стояли перед очима, ті молоді польські офіцери. Реально їх бачила перед собою і страшно жаліла. Вони теж із тих — «За вашу і нашу свободу!»
— (...) В Тебе є якийсь емблемний образ відносин між народами?
— Коли ми прощалися з Вітком Ворошильським (...), він потис мені руку — і в моїй долоні щось залишилось. Розтисла руку — а там троянда.
З РОЗДІЛУ VI.
«ГАРМОНІЯ КРІЗЬ ТУГУ ДИСОНАНСІВ...»
— (...) Музика і любов — стихії космічні? Що таке музика у Твоєму житті? Яку музику ти любиш?
— Найбільше люблю, мабуть, Баха, Верді, Шопена. З інструментів — орган. «В його акордах чутно кроки Бога». Для мене це позивні «із космосу крізь хаос». Колись навіть любила писати вірші під Шопена Черни-Стефаньської. Або тихо звучав Гайдн.
— Мене завжди вражало Твоє ставлення до диригентів — на грані містичного сприйняття. «Час — великий диригент. / Перегортає ноти на пюпітрі». Навіть з нових віршів: «Диригую вам спокій...» Схоже, це Твоя улюблена мистецька професія?
— Рух диригента — це рух деміурга. Я навіть Бога відчуваю як Того, хто диригує Всесвітом. Мені пощастило бачити дивовижних диригентів. (...) З кожним новим диригентом завжди маю відчуття, що відкриваю якесь нове творіння в музиці, навіть коли йдеться про твір, чутий багато разів. (...) Вдивляюсь навіть у вираз обличчя, — диригент володіє музикою, а вона — ним. Містерія, космічне дійство.
— (...) У Тебе поезія на ритмах — стрімких, стихійних, або ж на варіаціях і нюансах. Цей ритм — це Твоє внутрішнє відчуття світу?
— Я просто так чую і космос, і людину, й емоції — у вібраціях, як крещендо і піанісимо. Пишу й верлібром, але я диригую ним. Через моє почуття ритму я не люблю додекафонії. Сольний голос чи симфонія — люблю чистоту звуку. Ритм інструментує мову.
— Потім раптом покидаєш ритм — і з’являються «Інкрустації»: дивна поетична форма, де кожен рядок — окремий вірш і водночас весь цикл — цілісна поема. Звідки така форма вірша?
— На контрасті зі станами, в яких я писала історичні романи. Історичний роман у віршах — це особлива архітектура, особлива драматургія форми, напруга епіки. Приходять у рух великі історичні масиви, з’єднані різнозарядженими емоціями. Це ніби макроформа, а після неї виникає потреба у мікроформі, у мінімалізмі, у спіритуалістичному відчутті світу. Після історичних полотен, де час розгорнутий, хочеш побачити світ у призмі одного рядка, де є концентрація часу. Це, по суті, окремий жанр. То ніби диригуєш симфонією, а то хочеш помовчати з різцем над твердою породою слова, дістатися до найменшої грані, видобути з матерії слова зблиски, мерехтіння. Хочеш недоговорити, інкрустувати, лишити повітря між рядками — людина додумає цю паузу. Заповнить їх своїм почуттям, своїм розумінням.
— (...) «Душа з очима снайпера / в трагічній німоті...» Ти сама пишеш про творення вірша як про дійство драматичне, болюче, складне: «Оголеними нервами / угадуєш словам / нестачу мікровольта / і зайвий міліграм». Тобто є в цьому й інтуїція, але й вища творча «математика».
— Але тільки тоді чуєш, як «десь над гранями свідомості / є те, чого іще нема».
— (...) У Тебе трагічне відчуття життя, але все ж домінує енергія подолання: «Віддай людині крихітку себе / За це душа поповнюється світлом».
— Якщо усміхнулося сонце, треба його роздати. Світ сам по собі трагічний — і трагічне життя. Я хочу, щоб від поезії трагедії розступались. Недавно один психолог, жінка, сказала: «Не треба обслуговувати свої переживання». Я так і роблю. Ми живемо в час, цікавий для письменника. Переводиш регістри — і вже щось нове. А письменник же як радарна установка — чую, схоплюю, відчуваю прогностично. У мене таке відчуття, що мене зараз нічого не стримує — ні зовнішня ситуація, ні вік, ні пережите. Можу написати все. І навіть коли я прогнозую катастрофічні речі, то це завжди «подоланий песимізм». (...)
З РОЗДІЛУ VII.
«ДУША ЛЕТИТЬ У ПОСВІТІ ЕПОХ»
— (...) Загалом письменник на всі минулі, теперішні й майбутні запитання відповідає своїми творами. Тому давай на завершення розмови спробуєш відповісти на запитання тільки рядками чи строфами, — чи це було написано в 90-ті роки, чи сьогодні. Поезія як магічний кристал, у гранях якого відбивається реальність.
(...) Від початку Незалежності й до сьогодні — Ти зразу зрозуміла, що відбулась регенерація Системи? Чи мала хоч трохи ілюзій? Твій цикл віршів «Коротко — як діагноз» 1993 року не залишає сумнівів.
— І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
— (...) «Тривожними уважними очима / моя душа подивиться на все...» В першу річницю Незалежності в якійсь газеті було надруковане дуже цікаве фото: натовпи святкуючих людей, поряд із Тобою усміхнений Чорновіл, а Ти дивишся ніби кудись далеко і маєш зосереджений і дуже стривожений погляд. Найкоротший Твій вірш у ті роки?
— Покотили Україну до прірви.
— Твоє відчуття після 2004-го?
— Проґавили, прогледіли,
і хочеться на Марс.
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.
— (...) Питання, яке Тебе мучить?
— Який він буде, наш наступний дзвін?!
— Це відчуття стосується лише України чи й світу?
— Я на планеті дерево людське.
Мене весь час підрубують під корінь.
— (...) Ти мені подарувала з дивовижною присвятою «Мадонну Перехресть». Це для мене було потрясіння і чудо. І радість, і біль — там усі ми, родина, часи минулі і теперішні, любов, печаль за втраченим, дорогоцінна пам’ять. Книжка на складних перегуках з попередніми. Там є гострі присуди. Але все ж її основна нота: туга за минулим, переселення його в цей час, перетинання доль, порятунок і збереження найціннішого. (...) Тому, хоч скільки б печалей приносило життя, а до Тебе повертається свіжий бузок. Може, він із саду «трьох принцес». Може, із дачі Пастернака...
— А вранці із усіх казок
прийшов невиспаний бузок.
Росу із кучерів струснув,
ліг поруч з нами і заснув.
— Так болісно і благословенно присутній тато в цих віршах.
— А ця любов — як нитка золота,
що й чорні дні життя мого прошила.
— (...) Аби Ти була Сибіллою Куманською і помішувала якісь киплячі субстанції в казані на тринозі, — що б Ти побажала на найближче майбутнє?
— Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись —
українського пекла гримаси
упеклися мені, упеклись!
Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство
і віки безголів’я вдогонь, —
хай він спалить усе це нікчемство —
українського пекла вогонь!
— (...) А є в Тебе якийсь сталий психологічний вимір України?
— І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
— (...) Коли Тебе питають зараз, чому не збулася на сьогодні Незалежність — і чи вона коли збудеться, що Ти відповідаєш?
— Моя свобода завжди при мені.
— І як Ти живеш і працюєш у параметрах цієї свободи?
— Гей, писарю, неси мою печатку.
Життя пропало. Почнемо спочатку.
