Я б не лишила тебе в самотині, країно моя!
(Л. Украинка)
Иногда просто жить — проявление храбрости.
(Сенека)
Перечитывала письма Леси Украинки, и вдруг подумала, что Леся присутствовала в нашей семье всегда. Тяжело болела моя доченька Аленка, за последние 12 лет жизни она полностью ослепла. У нас было 12-томное издание произведений Леси Украинки, и поэтесса примером своей жизни научила Аленку «крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні», хоть неутешительные и слабые надежды — «треба жити, геть думи сумні», и мечтать, хотя сколько безрадостных дней, столько бессонных ночей, отгонять думы — «ті хмари осінні», чтобы в «жалю-голосінні» не прошли молодые года. Аленка повторяла Лесины строки стиха, который написала поэтесса брату Михайлику: «Вночі тепер сплю мало, і ледве сліз не ллю, а вдень зо всеї сили об землю лихом б’ю! Могла б про сміх крізь сльози сказати я при сім, але вже сяя тема набридла геть усім...».
Дочка училась мужественно, как Леся, переносить страдания. Сила духа, ее выдержка поражает: «На погляд я такою не здаюсь, бо сю видержку я маю завжди, щоб триматись на людях спокійно і навіть енергійно — нащо ж має кожен заглядати в мою душу? Як не може бути зовсім добре, то хай буде хоч непогано. Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?»
Письма поэтессы потрясающие — они разносторонние, удивительные, страстные, поэтические, пронзительные, мужественные, сердечные, душевно-утонченные, теплые, трогательные и вместе с тем земные. Когда после многочисленных операций, лечений было улучшение, Леся шила, вышивала, стряпала, готовила сыр, варила варенье. С юмором писала в одном из писем: «...варили страву, і самі варились». Я теперь часто повторяю эти слова на кухне. Строятся родственники — и Лесин комментарий в одном из писем: «от будування се страшна річ — недвижима власність, вона не тільки сама нерухома, але й людей позбавляє вільного руху, як вони з нею зв’яжуться».
Очень внимательно относилась к своим братьям и сестрам: «Я бажала би вам неба прихилити, та тільки не знаю, як це зробить». Ее тревожит «ненатурально пригнічений стан молодшої сестрички Оксанки», а сестре Ольге (которую называет в письмах Лилией) пишет: «Завжди будемо рідними не тільки по крові, але й по духу — а чи кожна людина має таких рідних?» В другом письме — размышления о счастье: «Ось поздоровлення з Новим Роком, з новим щастям... Але що таке щастя? Для мене ця ідея не стоїть перед очима». И дальше: «Боже мій, що люди шукають щастя? На одного воно глянуло коханими очима, іншого засіяло золотом, іншого — світлом слави. Воно зачарувало всіх навік. Люди шукають щастя в любові, у славі і грошах. Це ж все — миттєве. «Еs lebe das Leben» — хай живе життя, яке там кожному суджено».
«ХОТІЛА Б Я ПІСНЕЮ СТАТИ...»
Особенное место в жизни поэтессы занимала музыка. Она сопровождала Лесю всю жизнь, очаровывала ее игра на фортепиано. Леся сознавалась, что хотела бы стать музыкантом, но не позволяют больные руки. И стихи ее в сборнике «На крилах пісень» озаглавленные арпеджио, ноктюрн, рондо, сонет, граве. Будто к живому существу обращается поэтесса в элегии «До мого фортепіано»: «Мій давній друже, мушу з тобою розстатися надовго... Жаль мені. З тобою звикла я ділитися журбою, вповідувать думки веселі та сумні... Ах я не матиму, де дітися з журбою, прощай же, давній любий друже мій». Эту элегию очень любила моя дочка, которая окончила музыкальную школу, неплохо играла на фортепиано и тоже в музыке выливала всю свою боль и страдания.
Леся красиво пела, очень любила слушать пение, собирала старинные украинские песни, записывала их на фонограф, на одной из пластинок созранился и голос поэтессы. Писала: «Хотіла б я піснею стати у свою годину ясну. Якби мої думи німії та піснею стали без слова, обізветься мукою пісня, та, що не згине зі мною».
...Утешение Леся находила в чтении, читала много, замечает с юмором: «Оце прочитала Zes Evangelis і стала на один сантиметр розумнішою», выделяет слова «Не надейтеся на князи и сыны человеческие». Когда ездила лечиться в Европу, обязательно посещала библиотеки. Особенно нравились ей библиотеки Вены, очаровывал сам город: «Та вже такого розкішного міста, як Відень, може і в світі нема». Пыталась читать и «Капитал» Маркса: «...тільки половину «Капіталу» проштудировала (читати його не можна)... чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь, я не бачу тієї строгої системи, про яку говорять фанатики цієї книги... багато зостається мені не виявленого і недоговореного і в науковій теорії і в практичних виводах з неї».
Прочитав эти строки, удивилась, как это бдительные красные цензоры их пропустили, они же так старательно заменяли точками, вычеркивали крамолу, переписывая не только классиков марксизма-ленинизма и не только собственную, но и мировую историю. Возникла аналогия: Есенин «ни при какой погоде» таких книг, подобных «Капиталу», не читал. А вот Николай Руденко, внимательно прочитав пузатый «Капитал», нашел в нем не только немало несуразности, а даже и ошибок.
«ПИШУ НАЙБІЛЬШЕ В ТІ ДНІ, КОЛИ НА СЕРЦІ НЕГОДА»
Много времени занимала переписка с родственниками, письма к О. Кобылянской, которую Леся очень уважала и ценила, к Павлику, А. Крымскому. Письма к Франко начинались с обращения на французском языке «Mon maitre» — мой учитель. Вместе со своей матерью Оленой Пчилкой занималась делами «Просвіти», которую открыли в Киеве после длительных переговоров с российским правительством. Поэтесса, вся в поисках, заботах, отмечает: «Я не придаю великого значення «святам», але давно замітила, що під час них буває ще скучніше... Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затихає під владою «чаруючої ночі»... часто у поетів поетичний настрій залежить від погоди... у мене ж настрій залежить від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в ті дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше іде робота... і в мене на серці далеко не завжди іде дощ».
Очень придирчиво поэтесса относится к написанному: «Мені дуже подобається вираз Гюго «виправляю один твір другим»».
Свое слово Леся Украинка, как и Шевченко, ставила в защиту «рабів отих німих», старалась, чтобы слово становилось «крицею», потому что «не поет, хто забуває про страшні народні рани». Поэтесса не признавала компромиссов, не заигрывала с сильными мира сего, была не из тех, кто был за власть, тех, кто был у власти. Недаром И. Франко писал о ней: «...ся хора, слабосильна дівчина трохи чи не одинокий мужчина на новочасну соборну Україну».
Леся Украинка считала, что терновый венец лучше царской короны, мечтала о новой жизни в Украине. «Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам вороття! Берімось краще до роботи: змагаймось за нове життя!». В «нове життя» она верила только в независимой Украине, потому что боялась и своими произведениями предупреждала, что Россия может окончательно поглотить Украину, как в свое время Римская империя поглотила Грецию. Ее драма «Боярыня» недаром не печаталась ни в царской России, ни в СССР.
Воодушевление поэтесса черпала в природе. Она у нее живая, одухотворенная, особенно природа ее родной Волыни. «Лесная песня» — это своеобразный гимн Волыни. Магическая сила природы, бессилие земного человека. А еще — их неразрывная связь и трагическая разъединенность. Недаром существует высказывание: кто хочет понять поэта, должен посетить его родные края.
Поэтесса писала: «Ой чи так красиво в якій країні, як тут, на нашій рідній Волині», «тут живі дерева, з вітром весняним весна розмовляла і садочки рясні і темні діброви, і ниві ясні... Із мого серця квіти виростають: пишні жоржини, блакитні і білі проліски, їй сняться білі лілеї». И щемящие строки: «Прощай Волинь! Прощай мій рідний куточок! Мене від тебе доленька жене». Любила и Буковину: «В інші гори я полину, але спогад не покину по зеленій Буковині».
«МЕНІ ЗАХОТІЛОСЬ СПІВАТЬ ЛЕБЕДИНУЮ ПІСНЮ СОБІ»
После смерти отца материальное положение семьи очень ухудшилось. Когда немного отступали болезни, давала уроки. Гонорары Леси и ее матери — незначительные, потому в письмах часто встречаются жалобы на отсутствие средств. Ведь одно лечение за рубежом сколько стоило!
Встретила Леся и человека, близкого ей по духу, юриста Климента Квитку, и связала с ним свою судьбу. Он тоже часто болел, и Леся заботливо за ним ухаживала. Была хорошей хозяйкой, помогала мужу по работе. Как всегда, с юмором замечала: «Займатимусь юриспруденцією, як той Соломон чи Лікург, писатиму віршовані закони». И шутя: «Мовчу, щоб не підслухали заздрісні боги». Только недолго длилось их счастье. После смерти жены К. Квитка долго не вступал в брак. А когда решил жениться, поехал с будущей женой на Байковое кладбище посоветоваться с Лесей. Это меня растрогало до слез.
Лесю утомляла каждодневная жизнь. Ее здоровье таяло, словно страстная свеча. В одном из писем жаловалась: «Я тепер більше лежу на ліжку». Только сила духа поддерживала ее: «Мені тими переїздами та лікуваннями якось час розбивається... Пожила в Азії, поживу ще в Африці, а там отак посуватимусь все далі та далі та і зникну, обернувшись в легенду. Хіба це не так? Мені захотілось співать лебединую пісню собі».
Поэтесса очень любила и Грузию, которую поцеловал Бог, посвятила этой стране цикл замечательных стихов, сознаваясь, что если бы не была украинкой, то хотела бы стать грузинкой. Настоящая Украинка, поэтесса недаром выбрала себе такой псевдоним: «Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна: надія вернутись ще раз на Вкраїну, поглянути ще раз на рідну країну, поглянути ще раз на синій Дніпро...».
И к нашим соотечественникам такие щемящие душу слова, своеобразное завещание: «Хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий, хоч не завжди тямить своє щастя. Я б не лишила тебе в самотині, країно моя!». Того большого огня, который пылал в груди поэтессы, и смерть не погасила. Она с нами, будет вечно жить, «бо має в серці те, що не вмирає».
