При современных условиях ситуация в гуманитарной сфере сложилась такая, что, по-видимому, ученым будет непросто что-то новое написать, порадовать чем-то оригинальным. В этом нетрудно убедиться, заглянув в переполненный сундук наработок наших предшественников. Предлагаю немножко потрудиться...
В лихой период колониального порабощения известный общественный и научный деятель Михаил Грушевский (1866 — 1934) решительно выступил в защиту украинского языка. Его труд «Про українську мову й українську справу» (1907), казалось бы, расставил все точки над «і». Поскольку, читая его сегодня, можно перепутать не то, что год — век. Затронутые историком проблемы и в ХХІ веке остались почти нерешенными. Прочитайте предложенный трактатик — сами убедитесь.
Главный тезис М.Грушевского тверд, как сталь: «...треба дорожити тою мовою, яку маємо... Пильнуймо своєї мови, поліпшуймо її...» (Великий українець. — К., 1992). Потому что «Поки народ живе, живе і його мова». Дальше констатация факта: «Всі вчаться своєї рідної мови, а наша біда така, що треба її вчитися більше, ніж кому іншому». Причины этого вот в чем: «Границя між своєю мовою й чужою затирається: рідко коли почує дитина, що великоруська (російська. — С.Х.) мова, якої вчать її в школі, — мова чужа (виділено нами. — С.Х.), інша від її рідної мови».
Сказал М.Грушевский и о последствиях изучения украинцами русского языка: «Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно збіднюють українську мову, і, нарешті, діло доходить навіть до повної утрати почуття мови...» Со сказанным соглашаются, в частности, современные исследователи: «Введение двуязычности... практически угрожает полному уничтожению украинского языка, а также угрожает территориальной целостности Украины» (Дяківський С.І., Попель А.М. Багатовікове нищення України. — Львів, 2012).
Упомянутые в труде «Про українську мову...» румынский и чешский опыты поражают и сегодня. Чешское национальное упорство особенно показательно. Ведь чехи, по крайней мере, дважды умудрились вычистить, то есть, говоря словами М. Грушевского, «знаціоналізувати свою мову». Высоко оценил нациосозидательные достижения чехов академик Н.Жулинский: «Историческая заслуга президента (Чехословакии. — С.Х.) Масарика заключалась в том, что он выиграл «рукописную войну» — добился полного «властвования» чешского языка во всех сферах общественной жизни...» («День», №125-126, 2012).
Украинская же толерантность привела лишь к закостенелости языкового вопроса. Действительно, с возмущением писал М. Грушевский, «...що сказати про нас, коли глузуємо й відрікаємося чистісінького українського виразу тому тільки, що він для великоросійського вуха зазвучить дивно». И дальше сурово замечает: «Штучно, умисно збіднюємо природні багатства української мови, щоб не сказати чого незрозумілого для панків, яким властиво все українське стало чужим і незрозумілим».
Не актуально ли, уважаемые читатели, звучит и в настоящее время реляция Грушевского столетней давности: «Подивіться, як слабо розповсюджуються українські газети й журнали, всякі українські видання, які незвичайно малі круги української людності захоплюють, який незвичайно малий процент вводять вони в національну українську течію». Дать толк языковому вопросу, думаем, могут именно структуры власти. Однако в отчаянии констатировал будущий глава суверенного Украинского государства (кстати, украинский язык провозгласила государственным в январе в 1919 г. Директория УНР), «Не маємо українського міністерства просвіти чи якоїсь іншої інституції, яка б могла порішити... (решить языковой вопрос. — С.Х.)» Поэтому языковая самостоятельность зависит от жесткости национально-государственного суверенитета.
