Кожного року в січні приходять на українську землю три великі празники – Різдво Христове, свято Святого Василія і Водохрестя, або Йордан.
Перлиною Різдвяних свят є Святий вечір, чи просто Святвечір: то радіє земля, що народився Син Божий. У це свято вплетено віковічні народні традиції, які йдуть до нас із сивої давнини, часто ще з дохристиянських часів. Ці традиції різні від однієї місцевості до іншої, від села до села, але всіх їх об’єднує одна велика спільна ідея: прославлення Бога, який народився у Віфлеємі, радість від того, що у наш грішний світ прийшов Месія, щоб спасти людський рід, прийшла Боголюдина, котра принесла на землю мир, спокій і благодать.
Цього вечора люди чекають цілий рік, але найбільше його ждуть вже після Миколая та Анни. І ось настає 6 січня з магічністю очікування, зі щемом у душі, з його чарами, передчуттям чогось незвичайного і надзвичайного.
Гарно, якщо на цей день випадає мороз, а все навколо вкрите снігом. Вже з самого ранку на селі оживає кожна хата. Про її життя свідчить світло у вікні, скрип хатніх дверей, коли батько бере лопату й мітлу, щоб прокласти дві найважливіші стежки: одну до криниці, а другу до стаєнь, де після ночі прокидається худібка. Та найбільше засвідчує своє життя дим, який піднімається вгору над кожною хатою: то біля печі порається мати. Сухі дрова були принесені до хати ще звечора, наготовані й тріски, щоб можна було легко розпалити під кухнею. До цього дня вся кухня була гарно помита й прибрана. Мати надівала гарнішу хустину, як звичайно, і без гамору й метушні щось наставляла і знімала, щось цідила і місила, щось мішала і різала, щось колотила і пробувала, щось пекла і смажила, бо від усього цього її дійства ввечері на столі мало з’явитися дванадцять страв: стільки, як місяців у році, й стільки, як було апостолів у Христа.
Кожному цього дня була якась робота. Мати поралася коло кухні, батько зі старшими синами мав нарізати січки для корів, щоб її вистачило аж на три довгі дні. Треба було ще опихати пшеницю на кутю. Хтось мав терти мак у макітрі. Це вже потім прийшли машинки до маку, а століттями мак розтирали макогоном у макітрі, як це сьогодні ще роблять окремі господині, бо смачнішої куті, як у макітрі, зробити не можна! Звичайно мати посилала ще когось із хлопців занести до родини та сусідів сушеня, чи по-теперішньому сухофрукти, бо ж не могло бути Святвечора без сушеня! Під вечір батько напував усю худібку, приносив їй найкращого корму. Казали, що в таку ніч худоба сама розмовляє, і Бог запитає кожну, як їй живеться у господаря.
По роботі всі вмивалися, одягали чисту сорочку і надокучливо питали маму: коли вже будемо вечеряти? Перед Святою вечерею батьки постили цілий день, пили тільки воду. До цього привчали і своїх дітей, а хто не витримував такого посту, то можна було щось пісного перекусити. І ще одної речі вимагалося цього дня. Не знаю, чому цього дня не можна було вимовляти слово „фасоля”. І справді, не хотілося вимовляти його, бо ж було заборонено, а воно, як на зло, само так і лізло на язик, і якщо не голосно, то про себе кожний із нас вимовляв його за день по кілька разів.
Та дві події того вечора були якимись магічними, що чарували своєю таємничістю і неповторністю: це перша зірка на вечірньому небі та перший голос колядників.
У вечірніх сутінках діти по кілька разів вибігали надвір, бо кожний хотів першим побачити таку довгоочікувану зірку. Того дня ніхто навіть не думав про те, що така зірка з’являється на небосхилі кожного вечора. Нам здавалося, що вона має з’явитися вперше в житті, й тому вона була така жадана! І ось якоїсь миті на святвечірньому небі з’являлася зірка, та зірка, яка ще дві тисячі літ тому привела вбогих пастухів і трьох владик зі Сходу до віфлеємської яскині, де народився маленький Ісус. І нашою найбільшою радістю було повідомити про це батьків. Тоді батько вдягав кожух, баранкову шапку, ловив одного чи двох синів і йшов довгим подвір’ям до стодоли, що стояла аж ген за гумном. Там вже були приготовані дід, або дідух (а був це житній або вівсяний необмолочений сніп), оберемок м’якої соломи, в’язанка найкращого сіна і житній обмолочений ціпом сніп. Увійшовши до стодоли, тато знімав шапку, клав її під ліву пахву, хрестився – і скоро вся процесія один за одним вирушала зі стодоли до хати. Наче якийсь найдорожчий дар, я ніс той сніп, і мені здавалося, що на мене дивиться все небо.
При наближенні нашої процесії мати навстіж відчиняла двері, ставала біля одвірка і зустрічала прихід символів народження Христа. Заходячи до хати, батько говорив: «Помайбі, помайбі, на щастя, на здоровля, на той Новий рік, щоби було ліпше, як торік. Дай, Боже, здоровля на той цілий рік».
– Дай, Боже, дай, Боже, – відказувала мати. А тоді:
– Що несеш?
А батько: – Жито, пшеницю і злато, щоби цілий рік у нас було багато, – і далі батько продовжував:
– Сійся, родися, жито, пшениця й усяка пашниця.
Мати тричі повторювала: – Най ся родить, най ся родить, най ся родить!
Діда ставили у правому кутку хати на лаві, солому розстеляли по всій долівці хати, а сіно розкладали на стіл, біля нього клали ще житній околіт. Для дітей наставала найкраща пора: тепер можна буде скакати з лавки на солому й там перекидатися. На стіл зносилися святвечірні страви. Серед усього столу чомусь завжди якось особливо виділялися три речі: різдвяна струсля (плетена булка), яка мусила бути на столі, як паска на Великдень, далі була кутя з пшениці й нарешті вінець часнику, покладений під обрус, що мав символізувати здоров’я для цілої родини на наступний рік, а також відганяти від хати всяку нечисту силу.
Перед вечерею вся родина клякала до молитви. У молитовній тиші тільки довгі тіні падали від кожного на всі боки хати від свічки, що самотою горіла в горняті, заповненому зерном. Вся родина сідала до Святої вечері. Спочатку мати брала покришку, клала на неї висушену гілку ялівцю, що був приготований для цього ще з літа, запалювала її, зверху клала другу покришку і благословляла всі страви на столі, офіруючи від чистого серця Богові ладан. Уся хата наповнювалася приємним запахом, що довго витав у повітрі. Тоді батько звертався до всієї родини такими словами: „Віншую вас зі здоровлям, щастям і з тим Різдвом Христовим. Подякуймо Господу Богу, що ми всі пережили до тих свят, щоб ми у щасті і здоровлі ці свята провели і других дочекалися”.
За вечерею розмови завжди йшли про Різдво. Батьки згадували Святий вечір зі своїми батьками, а нашими дідами, говорилося, що на Святвечір має завжди збиратися вся родина, і кожен, коли виросте і піде з дому, хай знає, що на цей вечір треба обов’язково прийти чи приїхати до батьківського дому. Пошепки говорили, як святкують наші українські партизани Святий вечір у криївках. Десь тоді з’явилася нова колядка „Сумний святий вечір”. Колядуючи її тихенько, щоб не було чути на вулицю, вся родина проймалася болем за молодих хлопців і дівчат, які не можуть вільно святкувати, а мучилися десь в криївках у холоді й небезпеці. Але змалку ми знали всі: на своїй землі вони б’ються з ворогами-зайдами. Вони були нашими героями. І вже малими дітьми ми знали сказати: „Слава Україні!” І вміли відповісти: „Героям слава!”
Після вечері всі ложки, якими їли кожну страву з одної окремої миски, запихали за перевесло дідуха, іноді ще їх окремо зв’язували разом, щоб улітку корови не розбігалися, а трималися купи, бо то справді був великий клопіт для пастуха, коли його корови не паслися мирно одна коло одної, а бігали з місця на місце. І найгірше було, коли спекотного літа від укусів оводів та бомків (чи ґедзів) корови ґзилися, тобто, задерши догори хвости, мов скажені, гналися кудись, часто забігали на чуже поле, роблячи велику шкоду посівам.
Уся їжа, яку не спожили господарі, залишалася на ніч на столі, її не можна було ховати, бо вночі мали прийти до хати душі померлих, щоб теж попробувати різдвяних страв. Не гасили також свічку, поки сама не вигоряла до кінця. Ще якийсь час батьки колядували з дітьми, потім збиралися до церкви на Всеношну, а діти твердим сном засинали на новому місці, яким була солома, і спали собі, як колись на сіні у яскині спав малий Ісус.
Якийсь особливо урочистий і таємничий момент Святвечора наставав тоді, коли десь здалека долинав голос перших колядників.
Через деякий час вони приходили до хати, ставали надворі під ті вікна, що світилися, і починали колядувати. Зазвичай кожна група колядників мала одну чи кілька своїх колядок. Усі діти дуже любили йти колядувати до директора місцевої школи Григорія Лева, одночасно вчителя німецької мови та музики, котрий грав на скрипці, а головне – він керував шкільним хором, до репертуару якого належали прекрасні старовинні українські пісні, що й досі зі мною. Діти раділи, що зможуть самі заробити собі якусь копійку, а дорослі тішилися, що зберігаються наші вкраїнські традиції, і надіялися на кращу долю у майбутньому, але помирати, як і їхні попередники, не дочекавшись тої долі.
День за днем минали Різдвяні свята. Солому зберігати в хаті дві ночі. Рано-вранці на Коляду (свято Марії і Йосифа) тато приносив із криниці відро холодної води, і треба було всім помитися тою водою, а тоді вже готували солому виносити. З житнього околоту робили в саду перевесла і перев’язували ними кожне фруктове дерево, а солому спалювати на городі, подалі від будівель. Солома миттєво займалася і так само миттєво зникала у стовпі полум’я та диму. Такі стовпи здійматися в багатьох частинах села, прорізуючи темряву різдвяної ночі. І досі, вже на схилі літ, я відчуваю тепло цих іскор, що були запалені одної різдвяної ночі мого далекого дитинства у селі Чернилява, що на Львівщині.
Принагідно хотілося б назвати отих дванадцять страв, які готували у нас на Святвечір. Не було Святого вечора, щоб не говорили про дванадцять страв. Десь у другій половині вечері хтось таки починав мову про страви, і діти бралися рахувати, чи справді було у нас дванадцять страв. Отже, святвечірні дванадцять страв, які побутували у середині XX століття у Черниляві, були такі: кутя, борщ, сушеня, капуста, мачанка, завиванці, пироги з капусти, сливки, струсля, пампухи „на стоячки”, пиріг, пироги з гречаної муки.
