Софія Денисенко (1925–2014) – українська філологиня-германістка, професорка, докторка філологічних наук, академікиня Академії наук Вищої школи, нагороджена орденом Ярослава мудрого 3-го ступеня. Народилася на Харківщині, походила з козацького роду. Після Другої світової війни і до кінця життя жила у Львові, де викладала німецьку мову у трьох університетах.
У 2002 і у 2005 роках вийшло два видання її повісті „Тіні незабутих предків” – гірка і страшна правда про дві великі кривди, вчинені комуністичною владою над українським народом – Голодомор 1932–1933 років і розкуркулення. На щедрій родючій українській землі люди пухли і масово помирали від голоду, до того ж їх часто ще виганяли з батьківської хати у степ, а їх землю, реманент і худобу забирали до колгоспу. Що сама пережила маленькою дитиною, а що зібрала з розповідей своєї родини.
Нижче подаємо уривок з цієї повісті про Різдво на хуторах харківських козаків з певними скороченнями:
«Піст. Чотири рази на рік відзначали пости: перед Різдвом – Великий піст. У піст ніхто не їв скоромного: м’яса, сала, молочного, яєць. Навіть дітям не давали молока, їсти можна було лише пісне: овочі, фрукти, олію, дозволялось їсти рибу. У піст варили пісний борщ, затірку, локшу, галушки, куліш, пшоняну кашу, вареники з картоплею або капустою, готували пампушки з часником. Дуже поширені були борошняні страви. Все заправляли олією – соняшниковою, конопляною або рижієвою. У погребі стояли діжки з квасивом та соливом.
Різдво. Після тяжких буднів та обов’язкових постів наставали святки, яких усі, а особливо діти, чекали з великим нетерпінням. Нарешті ідуть приготування до Різдва – дня народження Сина Божого.
У родині Водяників, як і повсюди, заздалегідь до Різдва шиють усім обнови, у першу чергу нові полотняні сорочки. Сісти до святкового столу годиться у новій сорочці.
Уже перед самим Різдвом ріжуть кабана. Тушу старанно осмалюють соломою, бо від ступеня впеченості шкури залежить смак сала, буде воно м’яким чи твердим. Потім не менш старанно ошпарюють та обшкрібають, щоб шкура на салові стала м’якенькою і гладенькою. Спочатку відокремлюють сало від м’яса, ріжуть його на шматки, товще до товщого, тонше до тоншого. Вирізають шматки у дві долоні, напів розрізують їх і солять. Засолене сало виносять у комору і складають у дерев’яну діжку. Це їжа на кожен день. А найкращий, найбіліший та найтовстіший шматок – то на Різдво або на Великдень.
Потім тушу розрубують, розділяють м’ясо на окремі частини і теж виносять до комори та розвішують на стінах. Тоншим салом, додаючи м’яса з часником і перцем, начиняють тонкі кишки і роблять ковбаси. Ковбаси довгі, їх закручують у кільця. З товстих кишок, начинених салом з кров’ю, теж з докладом, роблять ковбаси-кров’янки. Готують ще і кендюх – свинячий шлунок, набитий салом з м’ясом, часником і докладом. Зі свинячої голови обрізають сало, відварюють його і їдять вареним, свіже відварене сало особливо м’яке й смачне, його всі люблять. А з кісток голови ти свинячих ніг, додаючи птиці, особливо з півня або індика, варять холодець. Старе сало – найперша приправа до борщу на довший час. Підуть потім у комору, відріжуть скільки треба, помірний шматок на один раз пожовклого м’якого солоного здору, накришать його дрібно у ковганку, затовчуть добре з часником або й без нього і кладуть у свіжоскипілий борщ. Такий борщ не обов’язково варити з м’ясом, він і з самим салом добрий. Особливий присмак від такої заправи своєю неповторністю властивий лише одній-єдиній у світі страві – справжньому українському борщеві на Полтавщині.
І ось надходить останній день перед Різдвом. Мати порається біля печі. Вже зварені кутя і узвар – найперші різдвяні страви. Цей день особливо довго тягнеться, бо лише з ранку можна було чимсь легенько перекусити, і то не всім, а тільки меншим, всі старші діти разом з батьками постують до вечора. Вже витяти пироги з печі – Святвечір уже в кутку, але в хату ще не увійшов. У хаті розвішані святкові рушники, застелені нові рядна. Нарешті вносять великий стіл, засвічують свічку – це вже Святвечір увійшов у хату. На покуті, де на столі стоять на сіні кутя і узвар, сидить батько у новій сорочці, розчесана борода, добрий, умиротворений, біля нього всі діти, восьмеро.
Мати подає смажену рибу, борщ з рибою і квасолею, пироги з картоплею, капустою і солодкі з калиною, а головне – кутю і узвар. Увесь рік збирали, відкладали на Різдво найкращі сушені яблука, і груші, сливи, ягоди.
Батько урочисто читає молитву, діти, стоячи на колінах зі складеними у молитовному чині на грудях руками, бо ж великий празник – побожно і радісно повторюють за ним. Слава Богу, дав Господь, дочекалися цієї, такої довгоочікува-ної святої хвилини!
У повній тиші приступають до вечері. Так і закінчують її. За святковим Різдвяним столом говорити про щось буденне не годиться, проникливі слова молитви, зверненої до Бога, огортають усіх присутніх.
Після вечері теж не менш довгоочікувана, радісна подія: батько дістає гаманець і оголошує: «Діти підходьте». Всі одержують святковий гостинець – гроші. Кому скільки, найстаршому Грицькові найбільше, найменшій Сані – найменше, але одержують всі стримуючи радісне нетерпіння, підходять за своєю чергою по старшинству до батька.
Потім деякі діти поспішають нести вечерю до своїх хрещених батька чи матері, якщо ті жили недалеко на хуторах, так що можна було до них дійти, щоб не їхати. Мати зав’язує у вузлик глечик з кутею і узваром, миску з рибою, пироги – і пішли!
На святки приїжджали гості чи й самі їхали, отоді вже і співали, колядували й щедрували, у своїм хазяйськім колі.
Торжество Святого вечора продовжується. Збираються їхати до церкви, у свій приход, де служить батюшка Василій, великий приятель родини Водяників, щоб завтра, після Служби Божої, Вечірні та Утрені, вже святкувати не пісною їдою, а салом, ковбасою, скоромним напеченим і навареним».
