Добрий день, шановна редакціє!
Хотілося б відгукнутися на деякі публікації «Дня» останнього часу, сказати про те, що мені здається спірним. Можливо, в цій розмові на стику думок народиться істина.
Гелій ЧЕРНИЙ «КОМУНІСТИЧНІ ХИМЕРИ» («День», № 217)
Професор починає свою статтю з усмішки, вважаючи, що п'ять мільйонів виборців Заходу України і Києва на «останньому рубежі оборони» проголосували за демократію. Ось це він називає демократією. А я, професоре, чи знаєте, на останньому рубежі проголосував усе ж не стільки «за», скільки «проти» байдужості, неробства та цинізму ось цієї вашої демократії, цієї влади. Точніше, тієї. Тепер, за її словами, вона нова, і я сподіваюсь на зміни. Вибори закінчено, почалася робота.
Однак повернімося до теми статті п. Чорного. Знайоме заняття: через брак свіжих ідей, проектів розвитку майбутнього треба ще раз пройтися по минулому, зганьбити його, показати, яким воно було поганим. Звичайно ж, комунізм! І от уже професор поплескує по плечу класиків і підвищує свою упізнаваність, розвінчуючи певні «комуністичні химери», які не дають йому спокою і сьогодні.
Хочу підкреслити, як робив це й раніше, що сам я не є прихильником комуністичної ідеї, дотримуюся центристських поглядів. Проте елементарне почуття справедливості примушує віддати їй належне. Я дивлюся на речі з точки зору діалектики, намагаюсь бачити обидва боки медалі. А за своє невелике життя пересвідчився, що істина лежить посередині. І якщо є ідея, яку підтримала чимала частина населення, а в світовому й історичному масштабі — величезні маси людей, то, очевидно, це не даремно. Це не можна пояснити масовим психозом, поганими умовами життя або впливом пропаганди, тим більше, що нині цей вплив послабшав, як ніколи.
Професор каже, що «народи колишнього СРСР не можуть розлучитися з абсурдною ідеєю...». Адже комунізм у Росії виник у ході природного процесу виживання країни, в надзвичайно важких умовах розвалу Російської імперії.
Це явище на наших просторах мало органічне підгрунтя і коріння, про що писав іще Бердяєв. Воно вросло в нашу культуру та психологію людей, і від нього не можна відмахнутися. До того ж ліва ідея, ідея соціальної справедливості, відома ще в ранньому християнстві та в дохристиянських віруваннях, завжди мала безліч прихильників. Ба більше: фактично ця ідея багато в чому визначає соціально-політичні позиції більшості сучасних українських політичних партій.
Із професором сперечається саме сьогоднішнє життя. Полярність лівої ідеї зростає у всьому цивілізованому світі. Про це свідчать результати недавніх парламентських виборів у Німеччині, Франції, Великобританії. І саме ліва ідея, з її вимогами рівних для кожної особистості прав та можливостей, визнання соціальної справедливості як вищої суспільної цінності може сприяти такій економіці, за якої будуть створені умови для «роботи по-капіталістичному, а для розподілу по-соціалістичному». Нині, очевидно, найкраще ця ідея втілюється в ідеології європейської соціал-демократії.
Професор мимохідь торкається Білорусії... Ці повсякденні посилання на сусіда вже набили оскому. Нещодавно, беручи участь у виборчій комісії, я познайомився з одним хлопцем, своїм ровесником років із 25. Його думка мене вразила: був, каже, нещодавно в Білорусії. Їду містом, дивлюся — натовпи народу на вулицях вранці. Виявляється: народ іде на роботу, товпиться біля прохідних! Заводи працюють, продукцію випускають! Зарплату одержують вчасно. А бандитизм там зник як вид. А західна пропаганда, каже, демонізує країну і ситуацію в ній, подає найгірші місця. Демонстранти не подали заявку на похід, порушили правила проходження (які є у всіх країнах), вийшли на проїжджу частину, спровокували конфлікт, а це подається як побиття, ущемлення свободи слова... Використовує ситуацію і російська, і наша пропаганда — в кожної свої резони». Ось такий був у нього погляд, і я також задумався. Може, тамтешні люди чогось не розуміють у високих політичних матеріях демократії і громадянського суспільства? Знаю: це слабке місце в моїй аргументації. Проте в цієї країни немає нашого зовнішнього боргу. Напевно, «провиною всього» є та планова економіка, яка вам так не подобається, професоре. Однак дивно, адже ніде в розвинених країнах уже давно немає чистого ринку, зате є елементи плановості. Чистий ринок вони радять тільки нам...
Звичайно ж, Білорусії потрібні зміни, і вона на них чекає. Проте будь-які реформи в такій — ще не розкраденій, «незайманій» країні — починати і проводити легше.
Коротше кажучи, подібні статті викликають однозначно негативну реакцію. До речі, нам, представникам молодого покоління, взагалі важко зрозуміти старших товаришів, які все життя хвалили комунізм, а тепер його лають, причому ще вправніше, аніж хвалили. Які глибини прозріння! Чи вершини лицемірства? Звичайно ж, людина згодом змінює свої погляди. Але коли вона перевершує саму себе в розвінчанні свого минулого, якому віддано найкращі роки життя, така позиція вже виглядає нещирою. Ми, молоді, цього ще не вміємо.
Треба зрозуміти, що комунізм був і є привабливим для багатьох, як в Україні, так і на Заході. Пригадайте: молодіжні бунти, Че Гевара... Навіть західні громадяни, які погоджувалися співробітничати з нашими спецслужбами, допомагали СРСР переважно з ідейних міркувань. І саме заразливий приклад переваг комунізму породив свого часу тривогу на Заході. Інша річ, що в сучасних умовах в інтересах України — соціалізувати комуністичну ідею, плавно спрямовувати її дрейф до європейської соціал-демократії.
А така позиція, яка відкидає комунізм, здатна лише поглиблювати ідеологічний розкол і нестабільність у суспільстві, поляризувати його в той час, коли нам таке необхідне примирення та об'єднання людей.
Є. ГОЛОВАХА «У МАЙБУТНЄ ЧЕРЕЗ 33-й...» («День», № 220)
Фактично продовжуємо тему. Колега по цеху зазначає, що «питання про відповідальність (минулої влади) не було поставлене», «минуле так і не зазнало осуду: ні політично, ні за законом, ні навіть повною мірою морально. А звідси в людей сформувалося уявлення, що вони жили загалом у більш-менш нормальному суспільстві». Автор здивований, що в пам'яті людей «залишився якийсь абстрактний рожевий малюнок стабільного, стійкого життя».
Знову стара пісня... Пісня тієї частини сучасної інтелігенції, яка, виявившись дезорієнтованою в умовах ідеологічного вакууму, хапається за те, що насамперед потрапило під руку, — минуле, те, що вже не може відповісти! Знову заклики до самобичування, засудження, відповідальності. До речі, якби справа дійшла до відповідальності, то невідомо ще, як би вона торкнулася тих, що закликають.
А я справді вважаю, що ми жили «в більш-менш нормальному суспільстві». Я вже помічаю дивний парадокс: молоде покоління, що менше прожило в СРСР, часто більше поважає і виправдовує ту велику країну, аніж старше покоління, котре, як виявилося, так скоро зрадило і забуло її. Багато моїх ровесникiв, друзів, уявіть, вважають так само. У нас сильне суспільство і здоровий колективізм. Ми, живучи активним сучасним життям, навчаючись і працюючи до ночі, залишаємося романтиками і мрійниками, ми співаємо ТІ пісні (де спочатку мелодія, а потім уже ритм). Ми вже знаємо, що таке західне суспільство, — слово честі, нам, завтрашній еліті країни, наше суспільство подобається більше! І ми, молоде покоління, ЗАВТРА не будемо розгублено шукати, куди йти Україні, в кого «позичати очі» і розум.
Дійсно, як мовить В. ВОЙНОВИЧ («День», № 215) , ми відрізняємося від Заходу «навіть на рівні побутових звичок. У них раціональних підхід до всього». По-моєму, немає нічого нуднішого. Ось і Войнович, борючись усе життя з догмами, в результаті потрапив у полон такої ж догми, ілюзії щодо західного способу життя. І невідомо ще, що краще: їхня закрита людина з відкритого суспільства чи наша відкрита з нашого, як дехто вважає, закритого суспільства. Андрій КОВАЛЕНКО, студент, Київ
