Написанную несколько лет назад статью, посвященную украинской мемуаристике, я назвала, использовав образную характеристику Ю. Шереха-Шевелева, «Історія, оркестрована на людські голоси». Сегодня разговор еще об одном из таких, заново услышанных, голосов нашей недавней истории.
В сегодняшнем книжном пространстве, пусть и не очень обильном, но не бедном, в общем-то, оригинальными и содержательными издательскими проектами, с особым интересом выделяю издания, которые возвращают нам полузабытые имена, фигуры, события, актуализируют их, питают нас новой информацией, которая нередко на удивление перекликается с современностью, помогает постичь корни и перспективы происходящего на наших глазах. Иными словами, обогащают и укрепляют нашу историческую память, ведь, как с горечью говорил Е. Маланюк, «історична пам’ять була завжди нашим найслабшим місцем». Это новое знание с привкусом открытия — новые факты и ракурсы, новые оттенки и изгибы мысли, которые далеко не всегда подтверждают известное и установившееся или вносят в него существенные коррективы и предоставляют возможность по-новому увидеть казалось бы очевидное.
Среди таких открытий — имя и деятельность Владимира Леонтовича (1866-1933). Писатель и общественно-политический деятель, меценат, один из издателей и редакторов первой всеукраинской ежедневной газеты «Громадська думка» (1905), министр земельных дел в правительстве П. Скоропадского, он вынужден был после поражения украинской революции уехать в эмиграцию, где и умер.
Передо мной издание произведений В. Леонтовича в четырех томах, осуществляемое благодаря неутомимым исследовательским усилиям Елены Леонтович, внучки и других, достойной представительницы этого славного рода, и финансовой помощи потомков автора. Уже издано три тома (художественные произведения, воспоминания), готовится том писем и литературно-критических статей. Кстати, имя В. Леонтовича «засветилось» в последнее время еще в одном знаковом издании — в четырехтомнике писем Михаила Коцюбинского. Здесь напечатано сорок два его письма писателю, из которых вырисовывается чрезвычайно привлекательный образ интеллигентого, высокоморального человека с устоявшимися эстетическими вкусами, доброго гения писателя, который помогал ему преодолевать материальные затруднения и лечиться за границей, выступая неизменным активным посредником между Коцюбинским и своим дядей В. Симиренко, мужем его родной тети Софии Ивановны из дома Альбрандов. В конце концов, как председатель Общества помощи украинской литературе, науке и искусству, был инициатором назначения Коцюбинскому пожизненной стипендии, что дало писателю возможность хотя бы в последние годы жизни оставить изнурительный труд и сосредоточиться на творчестве.
Самое ценное из всего изданного наследия В. Леонтовича — это, я считаю, его воспоминания (Зібрання творів. — К.: Сфера, 2005. — Т.З.).
Прежде всего это автопортрет самого В. Леонтовича. Формирование человека и гражданина выразительно национальной ориентации, вынужденного отстаивать самостоятельную позицию (в своей «Автобіографії» он вспоминает, что еще в гимназии у него была четверка по поведению «за настойчивую склонность к резонерству»). Участие в «общественной национальной работе» как жизненное призвание, сформированное под определяющим влиянием ближайшего ему человека — его дяди В.Ф. Симиренко и в постоянном сотрудничестве с ним. Неприятие личности В. Леонтовича в украинских левых кругах из-за того, что «ніколи не годився з соціалістичними поглядами, а гарантію свободи бачив не стільки в республіканському устрої держави, скільки в забезпеченні державою непорушності прав одиниці», тому й Центральна Рада «викинула зі своїх членів, дарма, що я обраний був до неї правно — од ТУПа».
При гетманстве возглавлял министерство земледелия, которое, правда, просуществовало не более месяца. «За цей час, — вспоминает Леонтович, — я склав підписаний гетьманом та виголошений, але ніколи не здеталізований і не переведений у життя програм кабінету міністрів аграрної реформи, яку визнав потрібною, щоб урятувати рідний край од дальшого зруйнування — зовні од большевиків, дома — од заколотів та розрухи».
Далее — эмигрантская одиссея.
В воспоминаниях В. Леонтовича подан убедительный, исторически и психологически достоверный портрет супругов Симиренко, которых он считал своими духовными родителями, — на фоне многолетней самоотверженной деятельности В. Симиренко как предпринимателя, мецената, патриота. Он подробно раскрывает основные побуждения и механизмы этой деятельности, показывает такое важное, особенно в украинских условиях, сочетание хозяйственного дарования и предприимчивости с высоким сознанием гражданского долга. «Розуміння діла, організаторський хист та принциповість», нахил до винахідництва (Симиренко особисто сконструював кілька цукроварських машин), невсипуща працьовитість цього нерозлучного подружнього тандему. Глибоке патріотичне чуття визначало «зміст кожного його вчинку, кожного його кроку». Красноречивая деталь: автор вспоминает реакцию Симиренко на подробную записку Киевской Старой Общины по поводу ущемлений украинских писателей: «Враз посеред читання сльози здавили голос Василеві Федоровичу, і ледве чутний, але тяжкий та глибокий стогін примусив на хвилю перервати читання. В людині остільки стриманій, остільки на вигляд спокійній цей вибух почуттів вражав особливо». Значительный процент своих прибылей — регулярно, непременно — отдавал на украинское дело, причем, подчеркивает Леонтович, давая деньги, «не в’язав громадянства своїми бажаннями чи вказівками», доверяя, в частности, «старозгромадовцам», что они реализуют деньги наилучшим образом, по совести. В общем привлекательна моральная доминанта мемуарно-аналитических очерков В. Леонтовича, особенно важная в наше время, когда мы постоянно констатируем дефицит морального начала. В характеристике Симиренко подчеркивает «знеохоту до будь-яких хвали, слави та розголосу», «особливу моральну красу спокійної переконаності в собі, відданої обов’язкам людини з великим критичним розумом і щирими добрістю та веселістю».
Значительный интерес представляют практически неизвестные у нас воспоминания о М. Коцюбинском (опубликованные в парижском журнале «Тризуб», 1928, ч. 32), написанные с исключительной любовью и пониманием. Это взгляд человека одной «группы крови» с предметом своих воспоминаний, на одной с ним душевной волне. Леонтовича влечет в Коцюбинскому заостренная и всеохватывающая жажда красоты, мягкость и толерантность, отвращение к, по определению Леонтовича, «партийному фанатизму».
«Він казав, що належить до партії соціал-демократів, але, власне, був з його не тільки не правовірний, а навіть і зовсім не справжній соціал-демократ. Художність його натури, розуміння людей не давали йому цілком довіряти абстрактним ідеям, та й захоплювався він в найбільшій мірі не питаннями про матеріальні інтереси людей, а питаннями про людську волю, про красу і такі інші блага». В таком же русле трактует Леонтович и отношение Коцюбинского к религии: «Сам він, мабуть, не був віруючим. Ми ніколи не говорили з ним про це, але серед інтелігенції тих часів це було звичайним, а в тій партії, до якої він зголошувався, атеїзм був ще войовничий, пропагаторський. Та у Михайла Михайловича цієї войовничості не було й сліду. Навпаки, релігійні вірування та релігійні відправи, якщо в них малося щось гарне, могли викликати в нього зачарування, а його критицизм затаювався в глибині його світогляду тільки для власного вжитку, щоб не сполохати краси».
Воспоминания эти — еще одно неоспоримое свидетельство той колоссальной, жизненно важной моральной и материальной помощи писателю самого В. Леонтовича и через его постоянное посредничество (к которому, кстати, активно присоединялась и жена Леонтовича Юлия) В. Симиренко, готового ежеминутно подставить писателю плечо во всех житейских трудностях, которых в его жизни было немало.
За всем, о чем пишет В. Леонтович, над чем рассуждает, что вспоминает и анализирует, чувствуется личность тонкая, чувствительная, морально сформированная, идеалист и в то же время человек максимально деловой. Все эти качества жизненно важны для него — он ищет и находит их в тех, с кем сводила его судьба. Об этом короткие, но очень информативные «спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління» (В. Антонович, Номис, Теодосий Вороный, Кониский, В. Науменко, К. Михальчук, М. Лысенко, М. Комаров и др.).
Чрезвычайно ценны в плане исторического (можно сказать историко-психологического) фактажа небольшие мемуарно- публицистические очерки конца 30-х годов — взгляд очевидца драматических событий периода украинской революции. И не просто взгляд сбоку, фиксация фактов, но и попытка анализа их по горячим следам, попытки найти причины поражений, мотивов тех или иных поступков.
«Перша большевицька навала на Київ» — аналіз більшовицьких гасел, причин їхньої спокусливості для загалу, рівня розуміння їх у народі. Промовисті спостереження, знакові деталі, курйозні епізоди подані яскраво, з чуттям гумору (мимоволі напрошується порівняння з аналогічними пасажами у «Щоденниках» Сергія Єфремова). От хоча б таке: «Розповідали, що за кілька днів по захопленню Києва большевиками по київських трамваях їздили якісь дід та баба, що прибули з села навмисне, щоб обдивитися на свої придбання. Від часу до часу, побачивши якісь особливо великі чи гарні будинки, баба питалася: «Невже ж і це наше?» І дід кожного разу відповідав з певністю: «Наше, усе наше, немає нічого не нашого». Не зазіхав він тільки на церкви... Так перетворялися в народній уяві большевицькі обітниці. Не диво, що вони спокушали».
С болью констатирует отсутствие «единодушия» (исконное наше проклятие!) и энергии для сопротивления Муравйову, разоблачает лживость «большевицьких» гарантій» самостійності України» (так называется один из очерков). «Три тижні в гетьманському уряді України» — характеристика гетмана Скоропадского, его готовность к земельной реформе, «національне обличчя нашого уряду», его состав и тому подобное.
«Усім своїм єством я відчував, — пишет В.Леонтович, — що не зможу стерпіти становища большевицького раба і мушу втікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою. Я був уже застарий, щоб братися за рушницю та воювати, а не міг і манити себе, як манили себе тоді люде соціалістичних напрямків, думкою, щоб я міг з ними мирити, а вони мене стерпіти. Для мене всі большевицькі ідеї і все їхнє поводження були згори непереносні і ворожі». «Спомин утікача» В. Леонтовича — драматическая эпопея побега от большевистского режима, с выразительными деталями и интересными рефлексиями. Он констатирует политическую незрелость дореволюционной украинской общественности: «громадянство було сліпе, не розрізняло напрямів політичних чи соціяльних. Перейняте єдино пануючим настроєм ворожнечі проти монархії...» Убежден, что распространение в обществе социалистических идей еще до переворота существенно снизило сопротивляемость большевизму: «В тому катаклізмові, який виготовляє анормальність большевицького ладу, згинуть, на жаль, не самі їхні мрії, а зупиниться досягнення багатьох справді корисних реформ. Через зневір’я та економічний занепад можемо посунутися назад, може, на сотні років, і добре ще, коли не загинемо зовсім, як сталося при відповідних умовах з Афінами, Галією, Римом та ін. Прохаю вибачення у читачів за цей відступ від фактичного викладу. Хай те, що я сказав, буде зразком тих почувань і думок, які прищеплює большевизм суспільству».
В «Спомині утікача» — драматические будни сосуществования с новой властью под ежедневной угрозой репрессий и просто пули в лоб. Болезненные наблюдения за деморализацией общества, «що починалася ще до революції і дедалі зростає» (отсутствие уважения к собственности, аморальность).
Поражает информативной новизной опубликованный 1933 г. в журнале «Тризуб» небольшой очерк «Українці в Криму за часів генерала Врангеля», который раскрывает практически неизвестную страницу нашей истории. Оказывается, и в Крыму в то время были зародыши украинской жизни, попытки заявить о своей национальной идентичности. Перед нами — персоналии, характеристика несмелых ростков украинства. Лавирование между правительством Врангеля и украинством, какие-то (конечно, эфемерные) надежды, создание в этом правительстве отдельного министерства по делам Украины. Колоритный эпизод — приезд в Ялту и Севастополь делегации от УНР. «Трохи не весь город кинувся на побережжя побачити приїжджих та дізнатися щось певне. Незвиклого вигляду захисна, зовсім новенька форма українська, бравурний вигляд делегатів справляли на ялтинців враження бадьорости, що відгукувалося в душах надією на поміч та на визволення від большевиків, загроза од яких завжди відчувалася всіма і гризла кожного. Можу з певністю посвідчити, що поява української делегації підняла тоді в Ялті тонус життя, підбадьорила настрій мешканців, що вигляд тих українських самостійників, яких стало тепер звичайним в російських колах проклинати і ненавидіти, викликав тоді у натовпі ялтинського надбережжя веселі та привітні усмішки, і то не лише в українців, а й у росіян».
Свои размышления над воспоминаниями В. Леонтовича я рассматриваю как своеобразную презентацию книги. Хочется, чтобы о ней знали: она интересна и полезна как для историков и политологов, так и для любителей нашей истории.
