Сознательную жизнь я отдал охране природы. Началось все с реки детства — Супой. Гостя в родном Песчаном, каждый раз убеждался: река — зеркало природы. Где вода, там жизнь.
Песчаное осело на болоте. В знойном 1946 году в Бендаровом колодце ведро стало зачерпывать песок. А в 2005 кадровый мелиоратор Ливий все лето повторял тревожные слова: село задыхается без воды, приедь, помоги.
Полгода я не давал покоя сельской элите идеей краеведческой экспедиции от истока до устья реки. Для молодежи 150 км — лишь забава. Но директор средней школы бросила афоризмом: «Не до Супоя мне — колодец копаю».
Прошло еще одно горячее лето. В «Скіфскій Одіссеї» Лины Костенко запомнил строки: «Цвіло латаття. Плавали качки. Звичайна річка, як усі річки». Но нет. 2500 лет назад здесь утопился греческий негоциант. Из-под двухметрового торфяника достали скелет, обломки дубовой лодки-однодеревки и 15 бронзовых амфор. Глубь истории села сразу увеличилась втройне. «Одіссея» захватила.
«Але ж бо й справді, щоб таке утнути! — Дніпро пройти, в Супої утонути!.. Ріка тече, історія мовчить». Говорит само песчанское сокровище. «Античний грек, сучасник Геродота» искал «казковий ліс, урочише Гелію». Поэтесса попадает в цель. «Порожніх слів намножилась лушпа». Но чистая правда: «Тут річок без ліку... У них є все — пшениця, хутро, вовна, і риба, й мед, і добрі води рік...». Автор ищет главное: «Проговорись, історіє німа». Побеждает лирика: «А тут степи, — що неба, що степів». Радость распирает грудь. «Дуби стоять кількасотрічні... Тут праліси. Тут болота і нетрі... Скрізь луги безмежні... Казковий край, небачені терени!».
Путешественника тревожит предчувствие беды, но он не падает духом. «У цій же річці цаплі по коліно. Хіба ж такі в житті я бачив русла?» И далее — крайне важное для нас свидетельство: река Супий «в ліси все більше поверта... живуть же скіфи! Он їм навкруги яких лісів насіяли боги... Мілетський грек в житті не бачив ще таких лісів». И он философствует: «Немає моря глибшого, ніж час». Грек «не був юрбою» и не спешил (скажу — как мы) из каменных «ніколи» в «ніколи». Баллада кончается многозначительно: «Таки той грек до Києва доїхав. Богдан підвівся з кам’яних стремен. Немає грека. І немає скіфів. Тече ріка велика Борисфен».
Наукой слова мы перегнали греков на 25 столетий. А совестью, моралью? Ними мои земляки не обременяются. Поэтому барометр здоровья природы падает критически. Нет рек, болот, лугов, лесов. Нас не тянет в экспедицию, турпоход, даже в музей, библиотеку. В лес идем с пилой и ружьем, на реку — с сеткой, электроудочкой и динамитом. Нам мало уже и миллиарда пром-, прод- и культтоваров. Будет ли стоить доброго слова память о нас?
