Підтримка діяльності Президента Володимира Зеленського за літо скоротилася майже на 10%, про це свідчить останнє соціологічне опитування групи «Рейтинг». Так, лише 29% з тих хто визначився, і буде голосувати, готові підтримати Володимира Зеленського. Водночас, рейтинг політичної сили «Слуга Народу» ще менший. Турборежим призупинено, а початок нової сесії парламенту вже ознаменувався кількома резонансними виступами. Чи чекати перевиборів до Верховної Ради, якою буде доля монобільшості та чому в нас низька якість політичних еліт — розповіла «Дню» Вікторія ПОДГОРНА, депутатка від фракції «Слуга народу», членкиня комітету з питань цифрової трансформації.
«МИ ДОСІ НЕ ЗМОГЛИ СФОРМУВАТИ ЄДИНУ ІНТЕГРОВАНУ ПОЛІТИЧНУ ПОЗИЦІЮ, ЯКА БУЛА ЗАПИТОМ НАШИХ ВИБОРЦІВ»
— Нещодавно ви відзначили перший рік роботи у парламенті: наскільки складно працювати в такій великій фракції, чи часто доводиться йти на компроміси задля інтересів монобільшості?
— Це не простий досвід, думаю, у парламенті не було нічого подібного з 1990 року. Монобільшість — це і можливість, і виклик. Існує наукове дослідження, яке озвучив Юваль Ной Харарі: людина за своє життя може ефективно комунікувати лише зі 150 людьми, у нас же у самій тільки фракції 252 людини. Тому це автоматично складна система внутрішніх комунікацій.
Звісно, коли починаєш працювати, краще мати вже готову команду, де люди мають однакові позиції і принципи дій. Не секрет, що наша команда сформувалася в дуже стислому режимі, і тепер члени фракції носії різноманітних ідей, особливо це залежить від регіону (в нас представлено найбільше регіонів країни, на відміну від інших фракцій), тож доводиться постійно шукати спільну точку зору. На жаль, я вважаю, що ми досі не змогли сформувати єдину інтегровану політичну позицію, яка була запитом наших виборців — те, що я називаю проєктом «Великої України», яка б поєднала б суспільство, інтегрувавши різноманіття «Україн». Це не просто питання наявності програми, але питання стратегічного позиціонування або ідеології, невипадково ми випробували різні. Однак, це дуже непросте завдання і поки його не виконано.
Звичайно, ми залишаємося представниками виборців різних міст і регіонів, які мають різні погляди, але, все-ж-таки, політика — це про пошук спільного бачення, суспільного компромісу, тому представники однієї політичної сили не повинні відрізнятися одне від одного у баченні та підходах, тож наразі не завжди виходить знаходити компроміс. Ви могли помітити, що я є частиною невеликої групи депутатів, яких журналісти умовно називають «Демократичною платформою», бо ми неодноразово озвучували особливу позицію стосовно тих чи інших політичних питань: Донбасу, мови, Білорусі, тощо. Я не можу сказати, що це стійка група, але люди, які мають спільний досвід: ми всі учасники Майдану, притримуємося схожих цінностей, поглядів, які ми дотримувалися все життя, тож ми не хочемо і не можемо від них відмовлятися. Водночас, не хочемо бути деструктивним чинником у фракції, бо самі обрали цю політичну силу, тому нині шукаємо діалогу.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
«У НАШІЙ КРАЇНІ ВЕЛИКІ СКЛАДНОЩІ ЗІ СТРАТЕГІЧНИМ БАЧЕННЯМ»
— Подекуди експерти, самі депутати, навіть голова фракції Давід Арахамія у публічних виступах «ділили» монобільшість на невеликі групи впливу інших людей. На ваш погляд, чи збережеться монобільшість, чи є варіант утворення коаліцій з іншими фракціями?
— Чесно кажучи, я поки що не помічаю, щоб до нас планували офіційно приєднатися якісь інші депутатські групи. Так, є деякі відмінності у голосуваннях, стосовно гострих політичних питань, однак вони не критичні. Оцінюючи тези про групи впливу, відчутно, що є одна дуже відома група, яка досить відверто висловлює позицію близьку до І.Коломойського, проте я не бачила всередині нашої фракції інших проявлених груп впливу. У «Слузі народу» зберігається кістяк, який може давати більшість голосів. Звісно, незважаючи на деякі коливання, програмні питання та позиція Президента найбільше консолідують фракцію, адже кожен усвідомлює, що наша політична сила виникла саме, як партія Президента. І коли він обґрунтовує певну позицію перед фракцією, рішення приймається. Не можу сказати, що нам жорстко нав’язується порядок денний: якщо питання не має підтримки у більшості депутатів або має багато питань, законопроєкт відкладається або доопрацьовується. Хоча звичайно є такі що висуваються, як першочергові і важливі для голосуванням всіма — однак це законопроєкти закладені в передвиборчій програмі.
Я читаю багато думок щодо того, що ми нібито розвалюємося, проте всередині немає таких настроїв. Часто позиціонування партії ззовні виглядає не завжди так, як всередині. Ми не розвалюємося, однак... Якби у нас була розроблена політична позиція — наприклад у вигляді угоди монобільшості (аналог коаліційної), це цементувало б фракцію, і нам було би простіше виглядати цільними. Правда, я уточнила це питання у конституціоналістів: в Конституції немає визначення, що у монобільшості повинна бути якась окрема угода. Вважається, що програма партії, яка отримала більшість голосів, автоматично є основою діяльності фракції в парламенті. Ми цього дотримуємося. Однак політична сила повинна мати дві програми: одну — передвиборчу, з якою ми приходимо до цього складу парламенту, але також ще і фундаментальну, яка описує ідеологічну позицію партії і має бути націленою на кілька десятків років, формувати довгострокове бачення країни з відповідними принципами, цінностями та цілями. Такої програми ми не маємо.
Думаю, це проблема не лише «Слуги народу», я не бачила подібних документів у більшості політичних сил в Україні. У нашій країні великі складнощі зі стратегічним баченням та політичним позиціонуванням — якщо воно і є у інших політичних силах, то не фундаментальне і не відповідає справжнім очікуванням суспільства, тому й довіра до партій, як інститутів, дуже слабка.
Власне, ми, разом з громадськістю та експертами, зараз намагаємося реформувати політичні партії, бо я вважаю, що вони є ключовою ланкою політичної системи, яка в Україні ніколи не працювала нормально.
«ПРЯМОГО ТИСКУ НЕ БУЛО»
— Ви сьогодні зазначали, що можете виступати з позицією, яка йде врозріз з позиціяєю фракції (щодо Консультативної ради в ТКГ, закону про мову, тощо). Чи відчували з цього приводу тиск?
— Ні. Бували кадрові питання, коли ми не голосували, наприклад, за уряд або окремих міністрів, і тоді потрібно було пояснити позицію — чому? Я обґрунтовувала свою думку, але прямого тиску не було. Не можу сказати, що у нас авторитарна атмосфера у фракції, скоріше нас просто дуже багато і алгоритм напрацювання рішень не ідеальний. Ми обговорюємо, голосуємо, і якщо більшість приймає рішення, інші повинні підкорятися, але так виходить не завжди. Зрозуміло, це проблема, бо якщо монобільшість припинить регулярно голосувати по стратегічним питанням, то опозиція може подати звернутися до Конституційного суду, сказавши, що немає ніякої монобільшості, тоді має відбутися переформатування або перезапуск парламенту. Це серйозні речі, однак, між тим, як депутат ти повинен думати не лише про партійну дисципліну, але й про принципові речі, так, якщо виникає внутрішній конфлікт цінностей, задаєшся питанням: чи потрібен депутатський мандат, якщо я зраджую своїм цінностям і людям, які за мене голосували?
«ЯК БИ ВИ НЕ СТАВИЛИСЯ ДО «СН», У НАС Є ДОСТАТНЬО НОРМАЛЬНИХ ЛЮДЕЙ»
— Нещодавно з парламентської фракції «СН», після резонансного виступу з трибуни парламенту, було виключено народного депутата Гео Лероса. Як ви ставитеся до такого кроку монобільшості?
— Я не голосувала за це рішення, бо в цей день перебувала на самоізоляції, очікуючи результати ПЛР-тесту. Однак, думаю, я б утрималася від цього голосування. Розумію, що він висловив свою позицію відверто, однак виключення, все-таки, потрібно було зробити у форматі дискусії, аніж так, як це було зроблено, зі збором підписів. Водночас, це двояка ситуація: депутат, який має таку опозиційну позицію, також повинен спочатку вести діалог з власною фракцією. Виникло таке враження, що Гео Лерос умовний діалог вів виключно з Президентом і паном Єрмаком. Проте він є частиною політичної команди «Слуги народу», я теж з ним спілкувалася, тож така заява викликала здивування у багатьох людей: чому не можна було пояснити свою позицію до того, як робити публічний виступ з трибуни парламенту? Як би ви не ставилися до «СН», у нас є достатньо нормальних людей з якими можна було б знайти спільне рішення, бо політика — командна гра, і велика помилка багатьох людей, які вважають, що можуть будувати політику особисто. Таке враження, що промова Гео Лероса була націлена на те, щоб спровокувати саме виключення, підвести риску. Хоча, висловити свою позицію, звичайно, його право.
«ВІДКРИТЕ ПРОТИСТОЯННЯ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ СТВОРЮЄ ЗАГРОЗУ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ»
— Чи відчуваєте, що у нас продовжується політична гра, коли відбуваються скандали заради скандалів у яких ніхто не розбирається?
— Мене дуже непокоїть проблема, що виникла за цей рік: частина політичної гри непомітно перемістилася у телеграм-канали. Ми постійно стикаємося з тим, що виникають фейки, зливаються номери телефонів депутатів, бази даних громадин, провокації, — і не існує можливості на це вплинути, бо це не рівень медіа, а мессенджерів без варіанту зворотнього зв’язку, коли невідомо «хто говорить?». Тому такі месенджери корисні для звичайних громадян, але для політики — вони часто грають руйнівну роль, бо переводять політику у формати «тіні», теорії змов, маніпуляцій. Така собі варіація сучасної сфери постправди. Всі скандали, про які ви запитуєте, часто починались з неформальних телеграм-каналів типу «Джокера» чи «Темного лицаря», які продовжують постійно плодитися, і не просто заради розваги. Складається стійке враження, що такі канали створені для того, щоб політика була більш скандальною, дискредитувати політичні сили, зменшувати їх рейтинг, і що це робиться не тільки внутрішніми групами впливу, але і зовнішніми гравцями (дослідження щодо цього робили на сайті ЛІГА). Адже стратегічна мета Росії — дестабілізувати Україну, показати її нездатність впоратися навіть з собою, і таким чином добитися зняття санкцій.
Ще одна проблема — вподобання українських виборців сьогодні можуть бути класифіковані на три табори: проросійський, який підіймається з «ОПЗЖ», і має біля 20% рейтингу, є патріотична-націоналістична частина, її авангард «ЄС» та інші сили. Біля 40% ніша «Слуги народу» — це виборці, які не можуть прийняти, ні політичну позицію ОПЗЖ, ні політичну позицію ЄС та націоналістичних політичних сил. Фактично, це інтегральна позиція, яку ми, як політична сила, маємо транслювати, і зараз ми втрачаємо наш електорат саме через те, що не можемо сформувати стратегічно інтегральну ідеологію і чітко донести її нашим виборцям. Існування такого сегменту в електоральному полі цементує країну і не дає їй розколотися на протилежні табори. Тому відкрите протистояння протилежностей створює загрозу для майбутнього України, і на сьогодні поки немає політичної сили, яка може замінити в такій ніші «Слугу народу». У нас багато помилок, я визнаю їх, але треба чітко розуміти, що різке послаблення «Слуги народу» означає зростання протиріч і загрожує цілісності України.
«МИ НЕ МАЄМО РЕАЛЬНИХ ПАРТІЙ»
— Ви у своєму Фейсбуці зазначаєте: «Можливо Верховна Рада нарешті наважиться продемонструвати свою колективну політичну волю і суб’єктність у формуванні стратегічного бачення для України в новій глобальній ситуації. Щоб потім не жалітися на «зовнішнє управління» і на те, що хтось вирішує за нас». Чому досі парламент не зміг виступити самостійним суб’єктом прийняття рішень?
— Вважаю, що парламент не може проявляти суб’єктність, якщо немає нормальних політичних партій, які чесно взаємодіють з виборцем, не є масовими, а зберігають формат комітетських утворень, команд одного лідера. Якщо ми не реформуємо партії, то і парламент ніколи не матиме реальної політичної волі. Нічого не зміниться з тим законодавством щодо партій, яке в нас є: воно недостатньо чітке і застаріле для сучасного світу. Наприклад, німецький закон про врегулювання політичних партій є максимально деталізованим, там прописано все що стосується партійної діяльності. У нас же політичні партії можуть будувати свою діяльність, фактично, на власний розсуд та розуміння, тому ми не маємо реальних партій, вони просто не виконують ключових функцій політичної системи.
«НА МОЮ ДУМКУ, РЕФОРМА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ МАЛА ВАДИ З БОКУ ІНСТИТУЦІЙНОГО ДИЗАЙНУ»
— Зазвичай, у нас опускають такі глибинні питання і намагаються вирішити проблеми перетасовуванням партій, зокрема через вибори. Нині у медіапросторі з’являється інформація про потенційні перевибори до ВР, чи можливий такий сценарій?
— На жаль, в нашій політиці можливо все... Не виключено, що фракція не зможе зберегти цілісність. Нас чекає велике випробування, зокрема, під час місцевих виборів.
Справа в тому, що, на мою особисту думку, реформа децентралізації мала вади з боку інституційного дизайну. Реформа прекрасно працює на рівні створення ОТГ, перш за все, у сільській місцевості, але я не можу сказати те саме про міста, особливо великі, де громадяни мають слабкі важелі впливу на місцеву владу та політику.
Крім того, до недоліків варто віднести і двотурову систему голосування за мерів міст, яка була впровадження під час здійснення реформи. В результаті Україна має багато прикладів появи потужних мерів, і це, ніби, добре, однак, як показує дослідження регіональних партій в світі: існування системи обрання мерів в два тури часто призводять до того, що сильні мери схильні створювати окремі регіональні або місцеві політичні партії. Це створює так званий феномен денаціоналізації, що загрожує і зростанням місцевого чи регіонального сепаратизму, послаблюючи зв’язки центру і регіонів, міст. Налякані перспективами федералізації, яку просувала в 2014 році країна агресор — Росія, ми свідомо послаблювали в дизайні реформи децентралізації — регіональний рівень, і це відрізняє Україну від вдалої польської реформи самоврядування, де всі рівні були гарно вибудувані і збалансовані між собою. Я неодноразово чула від різних представників обласної влади, про проблеми їх взаємодії з владою міст. Така системна ситуація стала помітна саме перед місцевими виборами, але це впливає й на весь виборчий процес, ознакою якого стали постійні конфлікти мерів з центральною владою, що б’є по рейтингу «Слуги народу». Мери ближче до виборців ніж національна партія, ще й з нерозгалуженою мережею партійних осередків.
Була попередня спроба доопрацювати реформу, ввести інститут префектів, однак це викликало критику з боку місцевої влади, тож ця новація була відкладена на доопрацювання. Ми спробуємо її провести, однак помітне також бажання багатьох мерів зберегти ситуацію інституційної невизначеності, яка виникла у зв’язку з впровадженням реформи. Якби вона була завершена, можливо було б менше проблем, наприклад для нашої партії коли протистояння між місцевою та центральною владою може мати негативний вплив на рівень представництва партії у регіональних та місцевих радах, і на рівень довіри на національному рівні.
В результаті, це загрожує підривом єдності. Можуть бути спроби розколоти фракцію і сформувати або нову більшість, або, якщо фракція почне голосувати занадто неузгоджено, наші опоненти можуть захотіти розпуску парламенту, однак це лише припущення. Ми, на жаль, робимо багато помилок, але треба розуміти, що розхитування політичної сили, якій суспільство надало такий рівень довіри, може розхитати в результаті й Україну. Якщо наші опоненти думають, що вони займуть наше місце — вони дуже помиляються, бо суспільство не захотіло бачити старі політичні еліти, що чітко продемонструвало на виборах.
«НАША ПОЛІТИЧНА СИЛА — СИМВОЛ ТОГО, ЩО МАЙЖЕ 30 РОКІВ НЕ ФОРМУВАЛИСЯ ПОЛІТИЧНІ ЛІДЕРИ ТА ПОЛІТИЧНІ КОМПЕТЕНЦІЇ»
— Якщо говорити про політичні еліти, чому, на ваш погляд, влада з року в рік долучає до допомоги одних і тих самих людей незважаючи на змінюваність влад, того ж Л. Кучму, нині В. Фокіна й Л. Кравчука, за що ми тримаємося?
— Хотіла б звернути увагу на дуже важливу річ: декілька тижнів тому вийшов цікавий світовий індекс якості політичної еліти 2020 року. України там взагалі немає, і хвилююсь, яке там у нас було б місце, але поки було досліджено 35 країн, серед яких перший Сінгапур, треті і четверта США, Британія. Німеччина посіла друге місце, Росія — 24 з низьким показником. За цим індексом метою політичних еліт має бути забезпечення людського й економічного розвитку і зростання благополуччя країни, а якість еліти вимірюється через побудову та модернізацію інклюзивних інститутів та політики. Проблема нашої країни в тому, що у нас, так звані, екстрактивні інститути, тобто такі що виключають суспільство на всіх рівнях з політичного процесу і взаємодії з владою. Крім того, всі 30 років діючі політичні еліти робили все можливе, не тільки щоб не дати доступ до прийняття будь яких рішень (навіть Конституції) суспільству, але й блокували шлях до політики конкурентам та знищували шанси для появи нового покоління політиків. Назвіть хоч один інститут політичного лідерства, крім створеного на базі УКУ, який взагалі був заснований як інститут при політичних партіях? Такі є у кожній країні — вони займаються розробкою політик, тренінгами для майбутніх поколінь політичних лідерів, депутатів, у нас такі практики майже відсутні. Тому, коли сьогодні «Слугу народу» звинувачують у некомпетентні — варто просто прямо подивитися правді в очі: наша політична сила — це символ того, що майже 30 років не формувалися політичні лідери та і політичні компетенції. Вважалося, що політиком може бути ледь не будь-хто, хто може впевнено виступати і має відповідні ресурси.
Невипадково, що сьогодні, коли існує наша монобільшість і Президентом є Володимир Зеленський варто підвести риску під таким типом політики та політичної системи.
Моя особиста мета в парламенті — просування політичних реформ, без яких ніякі економічні чи соціальні зміни неможливі. Треба змінювати політичні партії, інститути, робити реформу парламенту... Я залишаюся прихильником нової системної політичної реформи, яка веде до створення редакції нової Конституції. Існує законопроєкт «Про особливу процедуру прийняття Конституції», який описує процес створення Основного закону через інститут Конституційних зборів. Цей закоонопроєкт був написаний у рамках коаліції громадських організацій «Народна Конституція», в яку я входила ще як громадській діяч. Це питання високого рівня, тому має бути компроміс: щоб парламент і президент погодились, що цей законопроєкт потрібен. Ми повинні дати народу право висловити свою установчу волю, адже це його право визначити найкращу форму правління: президентську, парламентську чи змішану, а не олігархів чи окремих політичних сил. Саме тому, що суспільство жодного разу не приймало участі в процесі створення Основного закону, ми не маємо збалансованої політичної системи і ефективної політики. Як наслідок, достатньої кількості політично компетентних людей.
«ПОТРІБНО ВВОДИТИ НОВІ ФОРМАТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПОЛІТИКІВ ТА ПАРТІЙ ПЕРЕД ГРОМАДЯНАМИ»
— Чи вистачить владі політичної волі, щоб робити кроки до впровадження таких стратегій і ширшого залучення суспільства?
— Це не просто, однак треба рухатися. І я, зі свого боку, робитиму все можливе, щоб переконувати своїх однопартійців, і, якщо вдасться, окремо Президента — поговорити з ним на цю тему. Наша політична сила унікальна, і у позитивному, і у негативному сенсі через відсутність досвіду. Мислити категоріями інтересів країни треба вчитися, стратегічний рівень треба формувати. Раніше СРСР робив все, щоб в Україні не було стратегічних еліт, вони винищувалися буквально з перших днів, а найкращих забирали до Москви. За часів Президента Л.Кучми закладено алгоритм, що треба мати у владі людей з того самого вузького кола осіб, а людей нової генерації просто не допускали до влади, отримання досвіду національного рівня.
Подивіться на період 2014-2016 років, коли приїхали українські патріоти-професіонали з різних країн світу, щоб допомогти Україні. Майже всі через деякий час звільнилися.
І сьогодні депутати з нових, які ніколи не були серед політичної еліти (не тільки з нашої фракції) знаходяться в непростій ситуації. Політика нині сприймається дуже токсично, ставлення людей до тебе дуже негативне, і ще сфокусоване деякими медіа.
Це пов’язано з відсутністю у нас, в тому числі, інститутів політичної відповідальності. Всі попередні десятиліття депутати дуже часто обманювали виборців. Тому довіра до депутатів в дефіциті на старті, і ти автоматично несеш сьогодні не тільки свою вагу відповідальності, але й за «того хлопця» вчора. Потрібно вводити нові формати відповідальності політиків та партій перед громадянами. І не тільки звітування один раз на рік, ще й кількісне. Мені завжди було цікаво як можна міряти кількістю правок та законів якість політики. Люди хочуть справжніх результатів, тому треба орієнтуватися на показники: як політик працює на суспільство, що він системно робить, що він вносить з точки зору цінностей та бачення. Орієнтуватися на те, що пропонують наприклад в Індексі якості еліт.
«ЗАКОН «ПРО ЕЛЕКТРОННІ КОМУНІКАЦІЇ» БУДЕ ПРОРИВОМ»
— Ви членкиня комітету з питань цифрової трансформації. Які найбільші проєкти у цій царині плануються у новому політичному році?
— У нас завжди був невеликий комітет, на сьогодні, 10 депутатів, семеро зі «Слуги народу» і троє з інших політичних сил. Ми маємо цілу низку законодавчих ініціатив, які скоро будуть прийняті парламентом: це кодекс електронних комунікацій, який мав би регулювати усі процеси на телекомунікаційному ринку. Одночасно з цим було зареєстровано законопроєкт про незалежного регулятора у цій сфері. Закон «Про електронні комунікації» буде проривом, бо старий закон було прийнято 2003 року, лише уявіть, як змінилися технології за цей час.
Для мене є важливим законопроєкт про хмарні технології, який очікує другого читання. Він був давно необхідний, бо ми не можемо нормально розвивати сучасні моделі електронного врядування та розумних міст/регіонів, якщо немає регулювання хмарних технологій. Новації описані в законопроєкті, фактично, легалізують в Україні ринок послуг хмарних технологій, чого раніше не було і також ті рішення та послуги, які давно стали нормою у світі.
Я очолюю підкомітет по електронній демократії, і у нас було бажання одразу написати закон про електронне голосування, навіть був готовий проєкт, але коли ми почали спілкуватися з міжнародними експертами, почули точку зору представників ЦВК, стало зрозуміло, що шлях цього закону не буде простим. Це пов’язано з тим що існують різні підходи до електронного голосування. Часто думають, що це голосування через Інтернет, однак, з точки зору міжнародних експертів та організацій — це надто складне і ризиковане рішення для сьогоднішнього рівня розвитку цивілізації. Однак те, що може робити Україна, і це буде великий крок вперед — ми можемо написати закон який дозволить впровадити електронне голосування через, так звані, електронні машини, які дуже гарно апробовані в світі. Ми бачили детально як це працює, наприклад, в тому ж Киргизстані вже протягом 5 років. Це реально дозволить покращити адміністрування виборчого процесу та і сам процес голосування для виборців.
Ще один закон стосується смарт-сіті, а саме фінансових засад впровадження цифрових рішень на рівні регіонів і міст, бо це велика проблема. Зараз формуються Директорати державних ІТ-департаментів на рівні областей і вони очікують фінансової підтримки для того, щоб провадити зміни. У всьому світі цифрові технології є найскладнішими бізнес-моделями фінансування. Вони дуже рідко є виключно з використанням публічних фінансів, навпаки, у світі розвивається все більше форматів в рамках концепції державно-приватного партнерства. Коли долучаються виникають різні моделі спільного фінансування, інвестиційні платформи. У нас все це не легалізовано: був прийнятий закон про концесії, але поки він не є достаньо працюючим інструментом. Тож ІТ-департаменти очікують впровадження такого закону, особливо для розвитку цифрової інфраструктури, яка є одним з найбільш затратних напрямків.
— Які найголовніші складові роблять місто саме розумним?
— Декілька компонентів: всі цифрові рішення повинні приводити до кращої якості послуг, а, фактично, кращого управління містом. Є навіть термін «розумне управління», воно засноване не тільки на використанні цифрових технологіях, а перш за все даних. Розвиток смарт-сіті — поступальний процес, існує п’ять фаз досягнення зрілості для розумних міст. Поки ми, в Україні, лише на першому рівні, хоч і є міста, які рухаються далі. Є показники, за якими вимірюється, чи можна назвати місто розумним: перш за все, всеохоплююче використання даних для управління містом, впровадження цифрових технологій, зокрема датчиків, сенсорів, розумних світлофорів, камер відеоспостереження, тощо і система програмного забезпечення для аналізу даних з цих пристроїв для кращого і оперативного реагування і прийняття рішень. Також, змінюється сам підхід до управління: воно стає більш орієнтованим на потреби жителів і здатні надавати найкращі і все більш найрізноманітніші послуги, інновації стають основою розвитку міста, а сама структура управління більш інтегрованою. До того ж, управління має ставати менш залежними від чиновників, але більш пов’язаним з виборцями, жителями міст.
