Оружие вытаскивают грешники, натягивают лука своего, чтобы перестрелять нищих, заколоть правых сердцем. Оружие их войдет в сердце их, и луки их сломаются.
Владимир Мономах, великий князь киевский (1113-1125), государственный и политический деятель

Путін і Солженіцин

За приписами «православного аятоли»
18 ноября, 2021 - 20:01

«...Наш выход один: чем быстрей, тем спасительнее — перенести центр государственного внимания и центр национальной деятельности (центр расселения, центр поисков молодёжи) с далёких континентов, и даже из Европы, и даже с юга нашей страны — на её Северо-Восток».

Це пише не хтось із теоретиків «розвиненого путінізму» і навіть не міністр Шойгу, хоча схожість цих накреслень із ідеями оточення глави Російської держави очевидна. Це — одна з ключових пропозицій «Письмо вождям Советского Союза», посланого Олександром Солженициним 5 вересня 1973 року. І ще одна цитата: «Северо-Восток — тот вектор, от нас, который давно указан России для её естественного движения и развития... Северо-Восток — это напоминание, что мы, Россия — северо-восток планеты, и наш океан — Ледовитый, а не Индийский, мы — не Средиземное море, не Африка, и делать нам там нечего! Наших рук, наших жертв, нашего усердия, нашей любви ждут эти неохватные пространства, безрассудно покинутые на четыре века в бесплодном вызябании... Северо-Восток — ключ к решению многих якобы запутанных русских проблем. Не жадничать на земли, не свойственные нам, русским, или где не мы составляем большинство, но обратить наши силы, но воодушевить нашу молодость — к Северо-Востоку, вот дальновидное решение. Его пространства дают нам выход из мирового технологического кризиса. Его пространства дают нам место исправить все нелепости в построении городов, промышленности, электростанций, дорог». А це вже продовження тих самих ідей у збірці статей «Из-под глыб» (Париж, 1974).

Схожість зовсім не випадкова — чимала кількість засадничих ідей цього російського знакового письменника та громадського діяча лягла в основу політики Володимира Путіна. Причому сам Солженицин на схилку свого віку практично беззастережно підтримав головного «кремлівського чекіста».

Можливо, для когось була несподіваною така прихильність багаторічного політв’язня, автора «Архіпелагу ҐУЛАҐ», ненависника більшовизму до Путіна та його політики, зафіксована, скажімо, в інтерв’ю журналу «Der Spiegel» у 2007 році: «Владимир Путин — да, был офицером спецслужб, но он не был ни следователем КГБ, ни начальником лагеря в ГУЛАГе. Международные же, «внешние» службы — и ни в какой стране не порицаемы, а то и хвалимы. Не ставилась же в укор Джорджу Бушу-старшему его прошлая позиция главы ЦРУ... Путину досталась по наследству страна разграбленная и сшибленная с ног, с деморализованным и обнищавшим большинством народа. И он принялся за возможное — заметим, постепенное, медленное, — восстановление её. Эти усилия не сразу были замечены и, тем более, оценены... Я и сегодня весьма удручен той медленностью и неумелостью, с какой происходит у нас выстраивание местного самоуправления. Но оно всё-таки происходит, и если в ельцинские времена возможности местного самоуправления фактически блокировались на законодательном уровне, то сейчас государственная власть, по всей её вертикали, делегирует всё большее число решений — на усмотрение местного населения...» Ще відвертіше осанна «рятівнику Росії» Путіну проспівана в інтерв’ю «Московским новостям» того ж року: «При Горбачёве было отброшено само понятие и сознание государственности... При Ельцине, по сути, та же линия была продолжена, но ещё и отягощена безмерным имущественным ограблением России, её национального достояния, а также беспрепятствием и потакательством государственному хаосу. При Путине, не сразу, стали предприниматься обратные усилия спасения проваленной государственности. Правда, некоторые из этих попыток сначала носили характер скорее косметический, затем стали проявляться чётче. Внешняя политика, при учёте нашего состояния и возможностей, ведётся разумно и все более дальновидно... Предшественники Путина развалили государство, а он восстанавливает его, преодолевая тяжёлое наследие прошлого, воплощая мечту о сильной России...» І нарешті, в інтерв’ю телеканалу РТР про зустріч із Путіним Солженицин наголосив: «Президент отлично понимает все неимоверные трудности, и внутренние, и внешние, которые достались ему в наследство и которые сегодня надо разрешать... У него нет никакой личной жажды власти... Он занят действительно интересами дела напряжённо».

Чи потрібні коментарі до того, що для Солженицина демонтаж тоталітарної державності означає демонтаж державності взагалі, а знищення місцевого самоврядування та регіонального самоуправління за Путіна бачиться йому «делегуванням повноважень місцевому населенню»?

Ще раз повторю: для когось, можливо, то була несподіванка. Проте насправді йшлося про закономірність. Адже за три десятиліття до осанни Путіну, який утілив у собі державницькі мрії Солженицина, останній прагнув навернути на окреслений ним шлях... Леоніда Брежнєва. Так, це не жарт. «Уважаемый Леонид Ильич! — писав Солженицин 5 вересня 1973 року, посилаючи через віконце приймальні ЦК свій лист «вождям СРСР». — Вы видите, что мое письмо написано не с публицистическим задором, не с упрёками, а только с желанием убедить Вас. Я не теряю надежды, что Вы, как простой русский человек с большим здравым смыслом, вполне можете мои доводы принять, а уж тогда тем более будет в Вашей власти их осуществить. Если Вы решитесь на этот благодетельный шаг, на этот спасительный путь, Россия в своей будущей истории не раз ещё вспомнит Вас с благодарностью». Феноменально! Початок 1970-х — це масові репресії проти правозахисного руху в СРСР і всіх інакодумців, це короткий відтинок часу від придушення радянськими танками «празької весни», це підготовка до «остаточного вирішення в’єтнамського питання» на користь тоталітарного комунізму, це різке посилення підривної діяльності радянських спецслужб у Західній Європі, де руками різноманітних «червоних бригад» і «червоних армій» Кремль намагався вкрай дестабілізувати ситуацію, а за можливості — навіть відірвати від «імперіалістичного табору» ту чи іншу країну... Попри все це генсек КПРС Брежнєв для Солженицина «шановний» діяч, потенційно здатний на колосальні зміни в Радянському Союзі. Чому? А тому, що він — «простой русский человек с большим здравым смыслом». Інших мотивацій немає. Вже тоді Солженицин був готовий перейти у тоталітарний табір; ба більше — він і раніше демонстрував свою толерантність до нього, визнаючи: «Я не заступился за Буковского, арестованного в ту весну. Не заступался за Григоренко. Ни за кого. Я вёл свой дальний счёт сроков и действий».

Один із вимірів того «дальнего счёта» — завершення та підготовка публікації «Архіпелагу ҐУЛАҐ». Це ще якось зрозуміло, хоч не по-людськи мовчати, коли репресивна машина намагається розчавити, скажімо, людину, яка тебе вважала однодумцем і соратником (маю на увазі генерала Петра Григоренка). Другий вимір — задумана і вже розпочата епопея «Красное колесо», яка мала охопити Першу світову війну та російську революцію, при цьому показавши пагубність прагнень ліквідувати в Росії монархію та запровадити демократію. Деякі сюжети цього «колеса» варто розглянути окремо, дещо пізніше. Третій вимір — проєкти переулаштування Росії наприкінці ХХ століття. Як на мене, проєкти достатньо абсурдні, але при цьому відверто тоталітарні за своїм єством. Оцініть-но ці заклики до «вождів» СРСР: «Допустите свободное искусство, литературу, свободное книгопечатание — не политических книг, Боже упаси! не воззваний! не предвыборных листовок — но философских, нравственных, экономических и социальных исследований... У вас остаётся вся неколебимая власть, отдельная сильная замкнутая партия, армия, милиция, промышленность, транспорт, связь, недра, монополия внешней торговли, принудительный курс рубля, — но дайте же народу дышать, думать и развиваться! Если вы сердцем принадлежите к нему — для вас и колебания не должно быть! ...С каждым годом то же самое будет настойчиво предлагать вам жизнь — по разным поводам, в разное время, с разными формулировками, — но именно это. Потому что это осуществимый плавный путь спасения нашей страны, нашего народа».

Хто і де бачив поєднання вільної думки з посутньо рабським життям? Якась «смажена крига»... Та і яка ціна такій думці, коли вільний друк політичних книг (а під цю рубрику можна підвести все, що захоче влада) має бути заборонений? І як може народ «вільно розвиватися», коли компартійна номенклатура зберігатиме не лише «всю непохитну владу», а й повний контроль за промисловістю, фінансами, надрами, зовнішньою торгівлею, не кажучи вже про репресивні структури? Такого не було навіть у Китаї, де партія, хоча і зберегла повновладдя, але сама істотно трансформувалася. Та головне для Солженицина було заперечити демократію й ринкову економіку. «Если Россия веками привычно жила в авторитарных системах, а в демократической за 8 месяцев 1917 года потерпела такое крушение, то, может быть, — я не утверждаю это, лишь спрашиваю, может быть, следует признать, что эволюционное развитие нашей страны от одной авторитарной системы к другой будет для неё естественней, плавней, безболезненней?» Ці слова сказані вже в еміграції, тільки маємо в них лукавство: самодержавна імперія — це не авторитарна держава у власному розумінні цього слова, тим більше, не зводився до авторитаризму більшовицький тоталітаризм.

І нарешті. Написана в еміграції, в 1990 році, брошура «Как нам обустроить Россию». Який політичний устрій пропонує Солженицин? А ось який: «При географической обширности и бытовых условиях нашей страны прямые всегосударственные выборы законодателей в центральный парламент не могут быть плодотворны. Только выборы трех-четырехстепенные могут провести кандидатов и уже оправдавших себя и укорененных в своих местностях. Это будут выборы не отдалённых малознакомых людей, только и пофигурявших в избирательной кампании, но выборы по взаимному многолетнему узнаванию и доверию... Всеземское Собрание выдвигает и тщательно обсуждает несколько кандидатур из числа урождённых граждан государства и постоянно живших в нем последние 7-10 лет... Надо искать форму государственных решений более высокую, чем простое механическое голосование... В нашей истории для того есть прочное подобие: Земский Собор в Московской Руси. Соборность — это система доверия; она предполагает, что нравственное единство — возможно и достижимо... Мнение без голосования — вовсе не новинка. Например, у горцев Кавказа долго держался порядок не общего голосования, а — «опрос мудрых». Цікаво тільки, хто визначатиме «нравственное единство», хто і кого делегуватиме до числа «мудрых», під чиєю орудою відбуватиметься «взаимное многолетнее узнавание» тощо? Потрібно кілька десятиліть диктатури, щоб утілити цей проєкт, чи не так? Отож Путін — це і є ідеальний виконавець «обустройства России», зразково-показовий «простой русский человек с большим здравым смыслом», гідний «вождь» народу оновленої країни. От тільки що мав на увазі Солженицин під словами «народ» і «країна»? Та це — новий сюжет.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ