Якщо запитати в пересічного українця, що він знає про життя селян напередодні Другої світової війни, то змістовної, повної відповіді не дасть ніхто. Одні згадають репресії, другі — наслідки колективізації, треті розказуватимуть про радянсько-фінську війну. Але як всі ці події відбивалися на житті простих селян, зможуть відповісти хіба що історики. До Другої світової війни в сільській місцевості мешкала більшість населення України. Однак без паспортів, без зарплат, без вихідних, без пенсій. Люди працювали доти, доки трималися на ногах. Через це, наприклад, прихід німецької армії в 1941 році український селянин сприйняв як чергову зміну окупаційного режиму: був більшовицький — став німецький. Відтак називати Другу світову війну — «Великой Отечественной» нелогічно і неправильно, відзначає кандидат історичних наук, доцент, керівник ГО «Подільська спадщина» Павло КРАВЧЕНКО.
Разом зі своїми колегами — викладачами Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського, студентами і магістрами — істориками, вони відзняли вже кілька документальних кінострічок про маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу сторінки історії Поділля. Базуються вони на свідченнях очевидців, краєзнавчих розвідках, але передусім на розсекречених матеріалах архівів, переважно — Державного архіву Вінницької області, Галузевих архівів СБУ та МВС у м.Вінниці. Від окремих документів мороз поза шкіру йде навіть у досвідчених істориків, адже виявлені факти змушують до своєрідного катарсису, переосмислення радянського періоду, дій більшовицького режиму, який для українського селянина став в’язницею і фактично «розстріляв» історичну пам’ять між поколіннями.
«Ідея візуалізувати історію шляхом створення документальних навчально-просвітницьких кінофільмів виникла 2018 року. Тоді, до 100-ліття Української революції, ми започаткували проєкт «Національна революція 1917 — 1921 років на Поділлі». Відзняли короткі, на 8 — 10 хвилин, документальні фільми про Українську революцію на Поділлі. Проєкт містив багато краєзнавчого матеріалу, якого в інтернеті не знайдеш, бо в основу були покладені документи, які ми дослідили за роки роботи в архівах, — розповідає Павло Кравченко. — Паралельно велася підготовча робота до зйомок навчально-просвітнього фільму «Поділля в добу НЕПу», який фактично охопив 1921 — 1927 роки. Його ми підготували цього, 2020 року. Документального матеріалу було дуже багато, тому ми вирішили зробити тематичні серії тривалістю по 10 — 12 хвилин, і в нас їх вийшло сім. Кожна серія стосується окремої проблеми, розкриває те чи інше питання: економіка, репресивна політика режиму, релігія, культура тощо. Нас тривалий час вчили, що НЕП — це нібито щасливий період для українців: припинилися політичні репресії, почало відроджуватися приватне підприємництво, успішно проводилась українізація, яка сприяла відродженню всього українського тощо. Та насправді це був черговий етап продуманої політики російської більшовицької окупації України, суть якого полягала в утвердженні режиму. Більшовикам будь-якою ціною потрібно було втримати Україну. НЕП — політика двоїстих стандартів у політиці, економіці, культурному житті, державному будівництві.
Торік, до річниці початку Другої світової війни, ГО «Подільська спадщина» підготувала документальний фільм навчально-просвітницького характеру «1939 рік. Історичні міфи та реалії на теренах Поділля». Цього року ми завершили і представили глядачам другу кінострічку про події в роки Другої світової війни на Поділлі — у 1940 році. Сподіваємося до кінця цього року завершити підготовку ще одного фільму з цієї серії — про Поділля у 1941 році».
«ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ДОСІ ПРИХОВУЄ ЧИМАЛО СКЕЛЕТІВ У ШАФІ»
Усі відзняті і презентовані фільми так чи інакше розповідають про життя українських селян, адже понад 80% населення нашого краю проживали в сільській місцевості. Вони відображають не лише кабальні умови, в яких перебувало українське селянство, а змушують глибше зануритися в історію тих часів, провести паралелі між життям, яким його зображувала радянська пропаганда, і тим, яке реально проживали подоляни. А розсекречені архівні документи напряму суперечать тому «позитиву», який характерний для, наприклад, матеріалів газет того часу. Такі порівняння мають підштовхнути глядача до певного переосмислення історії і навіть своєрідного «зламу» свідомості. До речі, навіть окремі історики не можуть подолати радянські стереотипи, відмовляються досліджувати цей період з тієї причини, що нові документи суперечать їхнім переконанням. Так би мовити — «не могу поступиться принципами»...
«Історія російсько-радянської окупації України досі приховує чимало скелетів у шафі, — продовжує Павло Кравченко. — Комуністична пропагандистська машина роками напрацьовувала «позитивну» брехню і почала її продукувати буквально з перших днів перебування окупантів на нашій землі, причому, що характерно, одразу російською мовою. Якщо у 1920 році всі документи УНР писалися українською мовою, то все змінилося з приходом Червоної армії: вся документація стала російськомовною. В переважній частині випадків підписи під ними робили особи з російськими прізвищами. Раніше це називалося «братньою допомогою російського народу». Такі собі братні окупанти... Крім того, є велика кількість прямих та опосередкованих свідчень про активний повстанський рух на Поділлі до середини 1920-х років, документів про перманентну боротьбу більшовиків з борцями за незалежну Україну, з прихильниками УНР. На щастя дослідників, збереглося чимало особових справ арештованих і засуджених саме за такі «злочини». Відомі випадки насильницького вилучення зброї в населення в роки НЕПу, покарання окремих сіл за відмову це робити їх спаленням.
Про колективізацію, розкуркулення ми на сьогодні знаємо досить багато. Як на мене, то ще недостатньо відомі широкому загалу питання селянського опору в ті роки. Річ у тім, що з початком колективізації він, опір, різко посилився і став нагадувати роки воєнного комунізму. У відповідь більшовицький режим посилював репресії, на які, зі свого боку, селяни відповідали більш активною, навіть збройною, боротьбою. Замкнуте коло, яке режим «розірвав», знищивши найбільш активну частину селянства — куркуля. З його ліквідацією «як класу» опір втратив організованість, став фрагментарним.
Цікаво (і закономірно!), що до колективізації селяни не мали жодних проблем з посівною кампанією, жнивами, з доглядом за худобою тощо. Документи свідчать, що зі створенням колгоспів під час масової насильницької колективізації одразу виникають проблеми: немає кому сіяти, збирати. Худоба недоглянута і гине від голоду й хвороб. Що змінилось? Ніби ті самі люди? Так, але тепер вони працюють у колгоспі, а не у власному господарстві. Крім того, куркуль, який знав, як працювати, був знищений як клас. І, що найголовніше — зникла мотивація праці. Коли раніше селянин працював на себе, то тепер — на державу, яка все відбирала. Документи, крім іншого, свідчать про те, що актив колгоспного села складався з осіб, які не мали авторитету серед трудівників: часто це були «сільські пролетарі» — злодії, п’янички, просто нероби. Вони не були навчені працювати і хотіли лише керувати. І керували... Такий стан справ опосередковано вплинув і на організацію Голодомору-геноциду 1932 — 1933 рр.».
«ЛЮДИ ШЛИ НА ВІЙНУ, АЛЕ НЕ ЗА РАДЯНСЬКУ ВІТЧИЗНУ ВОЮВАЛИ»
У фільмах, які відзняли представники громадської організації «Подільська спадщина», оприлюднюються дані і містяться документи, від яких мороз йде по шкірі. До прикладу, сільським жителям забороняли продавати печений хліб у магазинах (і така заборона діяла до 1960-х років). Хліб продавали лише окремим категоріям жителів села, які не працювали в колгоспі: службовцям, лікарям, вчителям. Режим вважав, що колгоспник, який заробляє трудодні, має зерно, і, таким чином, у змозі сам себе забезпечити хлібом.
Документи свідчать і про інший бік добробуту селянства. Наприклад, наприкінці 1930-х років у кожному селянському господарстві обов’язково вирощувалися три культури: картопля, жито і, хай як це сьогодні дивно, коноплі. Із картоплею все зрозуміло: «другий хліб». Жито, крім хліба, давало ще й матеріал для покриття дахів глиняних хат. А з коноплі в той час, в умовах практично повної відсутності готового фабричного одягу, виготовляли тканину, з якої шили одяг.
«Мій двоюрідний дід до своєї смерті у 1978 році завжди сіяв жито і перекривав свою хату власною соломою, — згадує Павло Кравченко. — ...Коли прийшли німці, селяни не сприймали їх як ворогів: просто вони були новими окупантами. Розуміння сприйняття і більшовиків, і німців як окупантів дає, крім іншого, відповідь на питання про причини катастрофічних поразок Червоної армії у 1941 році. Люди шли на війну, але за радянську Вітчизну (як нас багато років вчили) не воювали. До прикладу: коли в перші дні війни у Вінницькій області розпочалася мобілізація, на призовні пункти не з’явилося 20 і більше відсотків призовників. Чому? Велика кількість червоноармійців у діючій армії під час панічного відступу або розбігалися, або здавалися у полон. Питання: з яких причин майже 4 мільйони червоноармійців потрапили в полон у 1941 році — вони були змушені це зробити у результаті військових невдач чи не хотіли воювати за більшовицький режим? Можливо, вони спеціально здавалися у полон з власної волі, щоб не захищати владу, яку вважали окупаційною? Підтвердженням такої думки є розстріли дезертирів у червні — перших числах липня на території Вінниччини. У розстрільних вироках вказана причина: за переховування від призову, за небажання брати у руки зброю через релігійні переконання... І такі факти ще раз підтверджують: це не була «Великая Отечественная», особливо для мешканців Правобережної України. Це була чергова зміна окупанта.
Крім того, коли прийшли німці, то справді була велика надія, що вони полегшать життя. Ніхто ж тоді не знав про Голокост. До речі, сталінський режим доклав зусиль, щоб радянські громадяни не знали про суть нацистського режиму, про антисемітизм і репресії проти євреїв: після 23 серпня 1939 року у Радянському Союзі була заборонена будь-яка критика нацистського режиму. Це дезорієнтувало населення. Ба більше, коли Німеччина напала на СРСР, серед євреїв була мова про те, що не варто боятися нових загарбників: «ми ж знаємо німців, вони ж були у 1918 році — це культурна нація». Тому, на мою думку, в масовому знищенні євреїв треба звинувачувати не лише нацистів, є в цьому чимала заслуга й Сталіна».
«ІЗ ПОГЛЯДУ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ ТІ РІШЕННЯ НЕ ВИТРИМУЮТЬ КРИТИКИ»
Архівні матеріали, використані в роботі над третім фільмом із серії «Історичні міфи та реалії на теренах Поділля. 1941 рік», розбивають у пух і прах всі ідеологічні твердження, на яких зростали покоління радянських громадян. Найперше, як відзначає історик, звертаєш увагу на те, наскільки незграбною і зашкарублою була сталінська бюрократична машина. Кінець червня 1941 року. Німецькі війська стрімко просуваються вглиб СРСР, а Вінницька обласна рада продовжує ухвалювати безглузді рішення, наприклад, про виділення колгоспної землі під військовий аеродром.
«Із точки зору здорового глузду вони не витримують критики, але я розумію партійців, які боялися проявляти ініціативу без рішення центру: 1937 рік їх навчив. Вони працювали за затвердженим планом і не зважали на те, що ситуація кардинально змінилась, — зауважує Павло Кравченко. — Вражає й те, як проводилася евакуація: так, вивозили, в міру можливості, промислове устаткування, та насамперед евакуювалась партійно/радянська еліта, високопоставлені військові та їхні сім’ї...
Вражає також відсутність планів на випадок війни — оборони, евакуації. Ба більше, радянська влада не визнавала своїх промахів і злочинів, а робила винними осіб, які не мали до того жодного стосунку. Мене зачепила особова справа головної лікарки Плисківської лікарні, яку 1944 року, після звільнення області від німецько-румунських загарбників, звинуватили в тому, що в серпні-вересні 1941 року вона не шанобливо ставилася до радянських поранених бійців. Про що йдеться? Коли Червона армія відступала, то залишила в лікарні 48 поранених червоноармійців. Тобто не забрала своїх бійців. А в тому, що вони не їли вдосталь при німцях, а потім були відправлені до концтабору у Вінниці — звинуватили лікарку. Їй дали 10 років каторжних робіт. Я переконаний, що випадки залишення командуванням Червоної армії поранених бійців були масовим явищем, яке старанно приховувалось усі роки існування радянського режиму».
«РОЗІРВАТИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВАКУУМ І ВІДНОВИТИ ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ»
Знімаючи фільми про українське село за радянської окупації, творча група проєкту ставить собі за мету максимально об’єктивно і водночас — доступно донести до глядачів, особливо до студентської та учнівської молоді, правду про життя Подільського краю тих часів. Водночас створення такого культурного продукту відкриває нові можливості і для вчителів, які можуть використовувати документальні кінофільми під час освітнього та виховного процесу. Адже змонтовані кінострічки розміщені у вільному доступі і розіслані по школах та бібліотеках Вінниччини Департаментом соціальної та молодіжної політики та Департаментом інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Вінницької ОДА. Самі історики відзначають, що головна мета їхньої творчо-наукової роботи в тому, що «розсіяти туман» над періодом радянської окупації України і назвати речі своїми іменами.
«Наша біда в тому, що нинішнє старше покоління досі не розуміє чи не хоче розуміти, що «совєти» — це не «вкусний пломбир» чи «докторская колбаса», а перманентна експлуатація українського села, де мешкала більшість жителів, — резюмує Павло Кравченко. — Це трапилося передусім через зруйновану історичну пам’ять. Люди, які пережили страшний період, боялися передати цей страх дітям, тому мовчали. Навіть коли розсекретили архіви і Голодомор визнали геноцидом, наші студенти не могли розговорити старожилів під час практики. Водночас були й ті, які не сприймали їхні розповіді. От я сам пам’ятаю, коли мій батько розповідав про ті події, а він з 1929 року і добре пам’ятав голод, трупи і людоїдство, я йому не вірив. На той час я був студентом істфаку, з чітким ідеологічним переконанням. Я не міг тоді подумати, що комуністична партія могла так вчинити... І таких ідеалістів було дуже багато. Багато залишається й досі. Тому в мене особисто є надія на молоде покоління. Вони мають розірвати інформаційний вакуум і відновити історичну пам’ять, заповнивши потрібні пазли. А для того, щоб ці інструменти були під руками — ми напрацювали потужний візуальний формат на основі правдивих архівних матеріалів».
