«Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з партійних комітетів потяглася за ними... Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувалого масового дезертирства. Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам’ятаю японсько-російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; не менш добре пам’ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути».
Это — фрагмент из книги «Велика Вітчизняна війна». Именно так, в кавычках. Написал Федор Пигидо-Правобережный (1888-1962). Его биография была стандартной для большого числа интеллигенции Надднепрянщины. Крестьянин из Стайков на Киевщине, он получил среднее медицинское и высшее экономическое образование, затем работал в советских производственных структурах, преподавал в вузах. Во время войны находился на занятой нацистами территории, потом, как и сотни тысяч украинцев, эвакуировался на Запад, не желая снова оказаться под властью Сталина. Сторонником нацизма никогда не был. Работал в украинских эмигрантских изданиях, в научных центрах, был активным деятелем Украинской революционно-демократической партии. Впервые эта книга опубликована в Канаде в 1954 году, переиздана в Украине в 2002 году. Но, боюсь, она известна только нескольким тысячам любознательных читателей. А между тем сейчас, когда в Москве бушует «победобесие», словно радиация распространяется на наши просторы, крайне необходимо ее новое переиздание...
«конецформыначалоформыСпроби застосувати «наказ тов. Сталіна від 3 липня» на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами... Місцева влада була безсила припинити цю сваволю. В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті «прийшов кінець совєтам», що з німцями йде «український уряд на чолі з Винниченком», що «як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію», та що народ, «як один», стане на захист своїх кордонів».
Вот такие настроения зафиксировал Федор Пигидо в селах вокруг Киева, когда советско-германская война только началась. Вермахт подходил к столице УССР — и настроения становились более радикальными.
«Статечний селянин X. каже, що в Ржищеві він сам читав листівку, скинуту німецьким літаком, де Гітлер закликає населення залишатись на місці та пособити в боротьбі проти Сталіна й комуністів. Там же він обіцяє скасувати колгоспи та передати землю селянам.
— Амба колхозам. Попанували, іроди! — закінчив він своє оповідання.
Листівок, про які розповідав X., мені не довелося бачити самому. Натомість на початку серпня мені потрапила до рук інша листівка, також скинена німецькими літунами. Була вона надрукована безграмотно, російською мовою. В брутальному «похабному» віршику, розрахованому, очевидно, на «нового сталінського человека», розповідалось, як Ворошилов із своїми командирами втікає від німців.
Чергового дня грюкіт канонади ще посилився. Вслухаються люди, хрестяться, і радість на обличчях змінює сум:
— Там же десь наші діти...
Під час роботи в полі я мав можливість спостерігати «ентузіязм» українського народу — за ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл. Тут і дезертири з війська, і мобілізовані резервісти, і ті, що втікають із окопних робіт. Ідуть поодинці, ідуть гуртами...»
На Киевщине разворачиваются бои между советскими и немецкими войсками, и Федор Пигидо, который выбрался из Киева в село к своей семье, наблюдает вблизи за действиями Красной армии:
«Між командним складом виділявся один старший лейтенант — типовий червоний командир часів громадянської війни 1918—1920 років: зухвалий, хамуватий, типу «дайош-берьош». Він завжди вертівся біля молодиць, і його всі знали. Звали його Петька, прізвища ніхто не знав. Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька — «дайош-берьош», хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців «аж за село Стрітовку». І справді, другого дня на південно-західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло. Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції. Я не можу сказати, чим кермувався цей горе-командир: чи йому закортіло дістати ордена за «проявленную в бою с противником инициативу», чи просто довести дівчатам, що й він дечого вартий... Внаслідок цієї операції, після бою «не вернулось» назад двадцять п’ять червоноармійців. Мені потім розповідали вчителі, що ввечері в штабі (школа) цього Петьку-»дайош» розпікав командир, причому було пущено в дію всю совєтську термінологію, аж до сьомого коліна включно. На цьому й скінчилось. Двадцять п’ять червоноармійців «не вернулось» назад, а Петька продовжував потішати дівчат».
Красная армия реагирует на действия «Петек» всех уровней тем, что не хочет воевать «за Родину, за Сталина». Не удивительно: значительное количество бойцов пережили Голодомор, родственники были раскулачены или выселены из крупных городов во время их «очистки от нетрудовых элементов». А следовательно, имеем закономерное зрелище:
«конецформыначалоформыСкільки їх отак «відступало», важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Немало з них «осідало» по селах — користуючись гостинністю населення... Ввесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти».
Битва за Киев заканчивается окружением почти миллионного Юго-Западного фронта во главе с генералом Михаилом Кирпоносом, и это окружение превращается в полную катастрофу:
«Другого дня перед вечором привели з лівого берега групу полонених чоловік 400—500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки — люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у «мішку». Київську групу військ, що складалася з кількох армій, цілком знищено. Сотні тисяч бійців та командирів, усе озброєння й запаси потрапили німцям до рук. Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два-три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція. Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх. Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом».
И это тоже правда... В плен тогда попали 665 тысяч советских воинов, 100—120 тысяч разбежались по деревням, и только 21 тысяча пробилась из окружения. Цифры слишком красноречивы, поэтому настроения красноармейцев, зафиксированные в книге Пигидо-Правобережного, можно считать типичными:
«конецформыначалоформыУ нашому полку, — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:
— Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста! Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців — за хвилину його роздерли на шматки...
— Та ось же бійці з нашого полку — не дадуть збрехати, — на закінчення додав він.
— Так, правда, вбили проклятого сталінського собачника.
— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів».
Федор Пигидо не только фиксировал то, что видел вокруг. Он тщательно осмысливал трагические события, которые происходили со страной и народом:
«Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати. Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом «зрада» — «ізмєна родінє». Але явище це більш складне, й епітет «ізмєннікі родинє» його не може опреділити. «Изменников» може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів «ізменніков» — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, «зрадники»: сто вісімдесят мільйонів «безпартійних большевиків» чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна».
Конечно, надежды украинцев и других народов СССР на то, что Германия может принести освобождение от ужасов сталинизма, были иллюзией, поскольку не существует «хороших» в тоталитаризме; изменились формы террора против людей, но не изменился их смысл. Федор Пигидо так объясняет природу этих иллюзий, которые ярко проявились в 1941 году:
«конецформыначалоформыЗначна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського «Майн Кампф» і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров’ю викарбовані на народньому тілі двадцять п’ять років сталінської тиранії... Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип’ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим... І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям. І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх».
Как ни парадоксально, с противником советской власти Пигидо-Правобережным в этом соглашался глава этой власти Джугашвили-Сталин, который как-то обмолвился, что именно глупая политика Гитлера сделала народы Советского Союза врагами нацизма...
