Оружие вытаскивают грешники, натягивают лука своего, чтобы перестрелять нищих, заколоть правых сердцем. Оружие их войдет в сердце их, и луки их сломаются.
Владимир Мономах, великий князь киевский (1113-1125), государственный и политический деятель

«Возвращение Украины в европейскую семью народов»...

25 лет назад нашу страну приняли в Совет Европы, однако свой шанс полноценно реформироваться мы до сих пор так и не использовали. Почему?
9 ноября, 2020 - 19:26
ФОТО ИЗ ЛИЧНОГО АРХИВА ЕВГЕНИЯ МАРЧУКА

Слова про необхідність європейської інтеграції України у нас настільки «заїжджені», що іноді, здається, вони вже викликають зворотню реакцію (не означає, що українці не прагнуть жити цивілізовано). Проте, насправді, мало хто знає, як офіційно розпочався шлях України до Європи. Цими днями важлива і знакова дата — 25 років тому Україну урочисто прийняли до Ради Європи.

ТРОХИ ІСТОРІЇ

9 листопада 1995 року у Страсбурзі (Франція), де розташована штаб-квартира Ради Європи, відбулася офіційна церемонія вступу України до цієї організації. Про своє бажання вступити до РЄ Україна заявила ще 14 липня 1992 року. Після цього співробітництво між нашою державою та РЄ на урядовому і парламентському рівнях значно активізувалося. Адже головною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов’язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, й ефективно співпрацювати з іншими державами заради досягнення цілей РЄ.

Ще до набуття членства в РЄ Україна стала стороною кількох конвенцій цієї організації. Уже 16 вересня 1992 року Верховній Раді України було надано статус «спеціально запрошеного гостя» в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Далі за дорученням Комітету міністрів РЄ Парламентська асамблея мала підготувати висновок стосовно ступеня готовності України до вступу в РЄ. Відповідно Європейська комісія «За демократію через право» провела правову експертизу проектів окремих статей нової Конституції України, проектів Сімейного та Адміністративного кодексів, проекту Закону про місцеві ради народних депутатів. 15 вересня 1995 року в Києві було відкрито Центр інформації та документації РЄ. Із цієї нагоди в Україні перебував генеральний секретар РЄ Даніель Таршис.

І ось 26 вересня 1995 року, під час вересневої частини сесії, ПАРЄ ухвалила позитивний висновок щодо заявки України на вступ до Ради Європи. В Асамблеї нашій країні надано 12 місць. Завершальною стадією процедури вступу України до РЄ стало засідання Комітету міністрів РЄ, на якому одностайно було ухвалено резолюцію про запрошення України стати 37-м членом організації й приєднатися до її Статуту. 31 жовтня 1995 року Верховна Рада ухвалила Закон України про приєднання до Статуту РЄ.

9 листопада 1995 року, під час урочистої церемонії на площі перед Палацом Європи, було піднесено Державний прапор України. У церемонії взяли участь генсек РЄ Даніель Таршис і члени української делегації на чолі з прем’єр-міністром Євгеном Марчуком. Звертаючись до учасників церемонії, Марчук заявив, що «прийняття України до Ради Європи свідчить про визнання прогресивних перетворень, які здійснила наша держава за порівняльно короткий термін, про підтримку з боку Європейського співтовариства демократичних процесів, які відбуваються в нашій країні, а також про те значення, яке приділяє Європа політичним та економічним реформам у незалежній Україні» (interfax.com.ua).

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЄВГЕНА МАРЧУКА

Тодішній прем’єр-міністр наголосив, що прийняття України в РЄ символізує «повернення України до європейської сім’ї народів, частиною якої ми завжди себе вважали... Країна, яка розташована в географічному центрі континенту і яка водночас століттями була штучно ізольована від європейських справ, нарешті, посяде належне місце в європейському домі. Членство України в РЄ — це гарантія безпеки і суверенітету України, її подальшого просування шляхом ринкових реформ і демократичних перетворень», — наголосив Євген Марчук.

ЩО Ж ВІДБУЛОСЯ ДАЛІ?

Тобто слова про «повернення України до європейської сім’ї народів» прозвучали ще в далекому 1995 році. Та, на жаль, тодішнє керівництво на чолі з Леонідом Кучмою не дуже переймалося європейською та євроатлантичною інтеграцією України і холодно ставилося до таких прогресивних кроків, як вступ до Ради Європи. Не на запис доводилося чути від політиків того часу, що Кучма не дуже хотів, щоб Україна вступала до РЄ, бо це зайвий моніторинг і перевірка стану прав людини в нашій країні. Але погодився, бо йому це було потрібно здебільшого для того, щоб створити певну ширму, граючись у так звану багатовекторність, заради побудови всередині країни кланово-олігархічної системи, де Кучма виступав третейським суддею, таким чином, утримуючу владу і збагачуючись.

Закінчилося це все помаранчевими подіями 2004 року, коли Кучма спочатку хотів переобратися на третій термін (тодішній Конституційний Суд це йому дозволив), а згодом, коли все-таки не вийшло, вирішив зробити своїм наступником Віктора Януковича. Подальші події відомі — до влади в результаті масових протестів, третього туру, а головне — домовленостей сторін при посередництві друга Кучми, тодішнього президента Польщі (майбутнього голови YES Віктора Пінчука) Александра Квасьневського, приходить Віктор Ющенко і помаранчева команда.

Невдовзі, в 2005 році, на 10-ту річницю членства в Раді Європи, за ініціативою Євгена Марчука та за підтримки Бюро інформації РЄ в Києві відомі політики, дипломати, науковці зібралися для участі в круглому столі під назвою «10 років України в Раді Європи. Здобутки, проблеми, перспективи». На державному рівні ні тоді, ні згодом цю подію не відзначали. За результатами заходу «День» єдиний серед усіх ЗМІ тоді, зокрема, писав (№ 208 за 11 листопада 2005 р.):

«Десять років членства — це чималий строк. ... Екс-міністр закордонних справ Костянтин Грищенко на круглому столі наголосив, що Україна повинна більш жорстко ставитися до виконання власних зобов’язань перед Радою Європи. «Для кожного рішення має бути бюджет, для кожного зобов’язання має бути програма. Якщо цього не буде, Рада Європи ніколи не стане осередком нашої європейськості, і буде нагадувати про наші азійські корені. Обіцяти і не виконувати — це не ознака європейськості, не ознака цивілізованої людини», — наголосив дипломат».

ЯК СЬОГОДНІ?

Виникає питання — чи стала країна цивілізованою ще через 15 років? Стільки подій — Віктор Янукович таки здобув президентську посаду, що стало певним підсумком роботи помаранчевих. Але він закінчив погано (політично), дуже погано, а країна ще гірше — Євромайдан, агресія Росії, війна, вбивства Москвою українців, окупація наших територій... Далі президентство Петра Порошенка, коли чи не щодня говорили про євроінтеграції, навіть внесли це визначення до Конституції України, проте у підсумку сталася ще одна «революція», тільки електоральна. І до владі прийшов Володимир Зеленський, який, до речі, ніяким чином не згадав про 25-річчя вступу України до Ради Європи. Можливо, через те, що країна за ці 25 років так і не виконала взяті на себе зобов’язання щодо основоположних прав й свобод? Ми мали шанс ще в 1990-х рр. повернути собі належне місце в європейському домі, проте досі його так і не реалізували. «Система Кучми» досі живе і не відпускає?...

«ЩЕ В 1995-му УКРАЇНА ЗОБОВ’ЯЗАЛАСЯ РЕАЛІЗУВАТИ ВЕЛИКУ ПРОГРАМУ З НАБЛИЖЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ»

Євген МАРЧУК, прем’єр-міністр України (1995-1996 рр.):

— Я тоді якраз став прем’єр-міністром і дуже добре пам’ятаю, скільки зусиль довелося докласти, щоб дійти до згаданої завершальної процедури. Заявку на членство в Раді Європи Україна подала ще 1992 року. Але після цього особливих зусиль у цьому плані не докладалося. Зрозуміло, щось робилося, однак послідовних та великих зусиль не було, бо, на жаль, не всі прагнули цього членства. Коли ж я став прем’єр-міністром, ми з тодішнім міністром юстиції Сергієм Головатим активно розпочали роботу в цьому напрямку.

Нагадаю, для того щоб розпочався процес вступу до РЄ, треба було, щоб Парламентська асамблея РЄ ухвалила позитивний висновок щодо самої заявки України на членство. І от наприкінці вересня 1995 року ПАРЄ таки ухвалила цей позитивний висновок. Відверто скажу, для нас це була велика радість. Але, повторюся, не для всіх, бо приєднання України до Ради Європи означало взяти на себе величезні зобов’язання. Цей позитивний висновок базувався не на абстрактних речах, а на тій роботі, яку Україна почала проводити. Були публічні плани, видавались постанови уряду. Переважна більшість із тих, хто розуміється в цьому, знали про серйозні зобов’язання щодо реформування судової системи та дотримання прав людини і верховенство права. Верховна Рада ухвалила Закон «Про приєднання України до Статуту Ради Європи». РЄ, у свою чергу, ухвалила резолюції про запрошення України до вступу й визначила дату урочистої церемонії — 9 листопада. Дату визначали вони. Нас приймали одночасно з Македонією.

Складність нашого вступу полягала в тому, що у нас не було Конституції (до РЄ не приймають без Основного закону країни), але у нас був Конституційний договір (прийнятий 8 червня 1995 року). Текст цього договору став результатом компромісу, я б навіть сказав — народився у важких муках, між президентом і парламентом, бо тоді між ними тривало жорстке протистояння. Більш того, моє призначення прем’єр-міністром (з 6 березня до 8 червня 1995-го я був виконуючим обов’язки прем’єр-міністра) також стало результатом цього компромісу (на той час я не перебував в жодній партії). Отже, для України в Раді Європи зробили виняток: ми змогли переконати європейців, що Конституційний договір — це фактично «коротка конституція», а головне — вона передбачала прийняття самої Конституції через рік. І Україні дійсно 28 червня 1996 року прийняла Конституцію.

Після вступу до РЄ, Україна зобов’язалася реалізувати велику програму з наближення до європейських стандартів через законодавство. Ці зобов’язання були закладені в Програму дій уряду. Це те, що називається соціально-правова держава, якою мала стати Україна, де права людини мають неухильно дотримуватись. Вступ до РЄ і взяті на себе зобов’язання, які ми почали виконувати, фактично зняло гальма для нашої економічної співпраці з західними партнерами. Адже раніше через низку причин з цим були великі проблеми. 

Сьогодні ми вже звикли до того, що існує Рада Європи і ми є її членом. РЄ захистила своїми рішеннями й ідентифікувала РФ як агресора. Зараз це здається як щось само по собі зрозуміле, але до того було проведено колосальну роботу. І базовим елементом цієї роботи була тема прав людини. На практиці з цим питанням ми маємо багато проблем, починаючи з соціальних прав людини. Соціальний аспект дуже важливий — страхування, освіта, медицина тощо, завершуючи свободою слова. Того ж Георгія Гонгадзе вбили не за те, що він, скажімо, комусь заборгував гроші, а за те, що прагнув реалізувати себе як журналіст. Таким чином, нам ще доведеться багато чого зробити, тим більше, що Україна перебуває у стані реальної війні з Росією.

«УКРАЇНА ПОВІЛЬНО РУХАЄТЬСЯ НА ШЛЯХУ ВИКОНАННЯ СВОЇХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ПЕРЕД РЄ»

Сергій ГОЛОВАТИЙ, міністр юстиції України (1995-1997, 2005-2006 рр.), коментар від 2017 року («День», № 201 за 9 листопада 2017 р.):

— 9 листопада 1995-го року було хвилюючим днем. Більшість, зокрема й  політичний клас, не дуже розумів, що таке взагалі Рада Європи. Але найголовніше полягало в тому, що ми вже були не в Радянському Союзі. І Рада Європи вабила тим, що асоціювалась із Заходом. Хоча не думаю, що на той час, коли ми брали на себе зобов’язання, всі усвідомлювали про що йдеться. Серед них були речі усвідомлені і неусвідомлені. Наприклад, якщо брати мовну хартію, то на той час навряд хтось міг збагнути як це позначиться на нашій держави, бо в результаті це призвело до ухвалення закону Ківалова — Колесніченка, а зрештою й російської агресії.

Головне, що на той час було дуже пам’ятним і значущим — це те, що Україна стала членом Ради Європи попереду Росії. Це був важливий знак, який став першою відчутною перемогою у співіснуванні України та РФ. Нагадаю, що 1995-й рік був ювілейний роком перемоги в Другій світовій війні (50 років). До травня 1995-го існував політичний консенсус у самі Раді Європи, що РФ приймуть до цієї організації. України взагалі не було на порядку денному. Але трапилася подія, яка зняла з порядку денного Росію — в січні 1995-го Єльцин почав першу чеченську війну. Європа на той час різко негативно сприйняла цю агресію. Жертви, катування і руйнування в Чечні викреслили РФ із планів Ради Європи. Але й Україна не була готова, тому що аксіоматичним для вступу до РЄ (клубу політичних ліберальних демократій), є наявність нової посттоталітарної Конституції. В РФ така конституція була ще з 1993-го року. В Україні, на жаль, на той час була ще радянська Конституція з заміною УРСР на слово Україна і внесенням до неї інституту президентства.

Тоді існував конфлікт між Кучмою, як президентом, і Морозом, як головою Верховної Ради. В Кучми ще не було власної вертикалі, не було розподілу гілок влади, тому в парламенті була своя вертикаль. Відповідно до Верховної Ради було внесено законопроект про організацію державної влади і місцевого самоврядування, де з’явилась ідея держадміністрацій. Але «червона» Рада це відкинула, тому що вона контролювала місцеві ради і їй не потрібні були ніякі адміністрації від Кучми. Кучма не хотів ділитися владою. Тоді в грудні 1994-го року я висунув ідею для подолання цієї кризи через  Конституційний договір між президентом і парламентом на один рік перехідного періоду. Ми з відомим конституціоналістом Леонідом Юзьковим, який тоді очолював Конституційний суд, підготували текст Конституційного договору і відправили його до Венеціанської комісії.

Зрештою в червні Венеціанська комісія дала висновок, що такий Конституційний договір може розглядатись як міні-конституція на перехідний період, тому що в ній запроваджувався вперше в Україні розподіл влади. Вся виконавча влада за цим договором належала Кучмі як президенту. Окрім того, він отримав право видавати декрети чи укази з питань економічної реформи. Цей договір було укладено 6 червня 1995-го року. Але в ньому нічого не було сказано про права людини, що є ключовою засадою для європейського законодавства, тому і було визначено, що за рік має бути прийнято повноцінну Конституцію. Завдяки цьому ПАРЄ 26 вересня 1995-го року порекомендувала Україну до набуття членства в Раді Європи. Україна була унікальна в тому, що це єдина країна, яка вступала до Ради Європи не маючі нової демократичної Конституції. Вони побачили наш рух уперед, наш потенціал і на основі наявності лише Конституційного договору рекомендували прийняти Україну.

Те, що сьогодні Україна досі перебуває в стані моніторингу Ради Європи, означає, що країна рухається досить повільно на шляху виконання зобов’язань. І це при тому, що тоді в 1995-му ми зробили бліц-стрибок. Сьогодні ми в такому самому стані, як Росія, Грузія, Молдова, Азербайджан.., тобто ті країни, які досі не впорались із зобов’язаннями, визначеними висновками №190 від 26 вересня 1995 року. Міністерство юстиції — це головний інститут у системі влади, який відповідає за політику виконання наших зобов’язань. У свій час ми створили спеціальний міжвідомчий комітет: я збирав міністрів і їхніх заступників, щоб швидше просуватись у цьому питанні. Пізніше указом Ющенка також було створено Координаційну раду з питань виконання зобов’язань перед РЄ. Тобто проводилася послідовна робота. Останнім часом це питання залишається проблемним, і  не думаю, що сьогодні хтось централізовано йогоы контролює.

Іван КАПСАМУН, «День»
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ