Волевиявлення людей в 1991 році виконало декілька надважливих задач в українській історії державотворення. Мало хто пам’ятає, але після голосування у Верховній Раді Акту проголошення незалежності України, нашу державу не визнала жодна країна світу. Тільки після референдуму 1 грудня пішла хвиля визнання України незалежною державою. Це перше. Друге — в тому ж році, в березні був проведений всесоюзний референдум, на якому Україна проголосувала (понад 70%) за збереження СРСР. Відповідно зараз українці більш переконливо сказали «так» незалежності своєї країни, фактично нівелювавши попередній всесоюзний референдум. Ну і третій момент — саме на аргумент народу спирався тільки-но обраний президент (в той же день 1 грудня) Леонід Кравчук, який буквально через тиждень, 8 грудня, підписав Біловезькі угоди разом із лідерами Білорусі Станіславом Шушкевичем та Росії Борисом Єльциним по остаточному похованню Радянського Союзу.
«Після того, як було зрозуміло, що ми ухвалимо Акт про незалежність, зібралася частина президії Верховної Ради і постало інше питання: чи стане він легітимним у контексті всесоюзного референдуму від 17 березня 1991 року?, — згадує у своїй книзі «Перший про владу» (2018 р.) перший Президент України Леонід Кравчук. — На ньому Україна проголосувала за збереження СРСР (70,2%), хоча цей показник був найнижчим з усіх республік, які брали участь у референдумі. Але все одно його ніхто не відміняв, тому референдум можна було скасувати тільки новим референдумом. Ставлю я питання про необхідність проведення референдуму на порядок денний, але тут збираються наші націонал-патріоти на чолі з Чорноволом і кажуть мені, що, виявляється, я запропонував дурницю. Мовляв, він такий хитрий, цей Кравчук, і замість того, щоб радіти перемозі, хоче провести референдум, на якому люди точно не проголосують, тоді наша справа завалиться. Після цього я навіть не виступав, а просто поставив на голосування запитання: хто вірить в український народ? «За» проголосували всі, крім двох депутатів — Леся Танюка і В’ячеслава Чорновола. Потім вони пішли на Софіївську площу, де виступали, і наговорили таке, що просто на голову не налазило. Утім, народні депутати все одно проголосували за проведення 1 грудня 1991 року республіканського референдуму. Якби ми не прийняли це рішення, то у наших недругів виникло б бажання скасувати рішення про незалежність. До речі, незалежність визнали тільки після всеукраїнського референдуму. За місяць нас визнали 56 країн світу. Першими були Польща і Канада».
ФОТО УКРІНФОРМ
Найголовніший висновок все-таки той, що українці показали, насамперед, собі, і всьому світу, що вони хочуть жити в самостійній державі, до якої прагнули століттями. Інше питання — як вони протягом наступних 29 років використали цей шанс на побудову власної держави? За цей час Україна пережила багато пертурбацій, але ми досі, на жаль, на відміну від більшості своїх сусідів, фактично боремося за стартові позиції в гуманітарних, економічних, політичних питаннях (є втрата територій і людей). Ми знаходимося в стані, коли доводиться захищатися (вже сьомий рік) від Москви, і причина не тільки в неоімперській хворобі кремлівського керівництва, причина насамперед в наших втрачених можливостях (не дивлячись на два майдани). Це, зокрема, відображається не лише на внутрішній, а й на зовнішній політиці, де Україна всі більше і більше стає залежною від світових держав економічно, а як наслідок — і політично.
«На даний час, стає зрозумілим, що мотивації тих українських громадян, які віддали свій голос за Незалежність України, були зовсім неоднаковими, — пише у ФБ журналіст-міжнародник, громадський діяч Марко Сімкін. — Свідомий вибір за Незалежність України, як показали події остатніх років, були у всіх родинах учасників Визвольних Змагань Українського Народу з 1917 року по 1960-ті, українських правозахисників та репресованих, активістів Народного Руху України та молоді. Частина громадян, які прийняли участь в Референдумі, були переконанні, що відразу після проголошення Незалежності України з прихованого радянської владою Рогу Достатку, посиплеться на них неймовірні незароблені блага. А колишні активні комуністи, які теж прийняли участь в Референдумі, були переконані, що Незалежна Україна, стане продовженням Радянської України. Для того висновку у комуністів, були вагомі причини. В Акті проголошення Незалежності України від 24 серпня 1991 року, замість слів про відновлення історичної справедливості, згідно Універсалу Акту Злуки Українських Земель в Єдину Соборну Українську Народну Республіку, проголошеного 22 січня 1919 року, Верховна Рада УРСР проголосила: «Незалежність Української Держави — України», не вписавши в Акт про проголошення Незалежності, перед словом — Україна, неймовірно важливе для подальшого розвитку незалежної та демократичної країни, державотворче поняття республіка, яке в перекладі з латині, означає «справа громади». Таким чином на референдумі 1 грудня 1991 року фактично було підтверджено, що новостворена Україна стала правонаступницею створеної російськими більшовиками-загарбниками, у грудні 1917, в Харкові, безбожної та кривавої Радянської України. Маю надію, що в новій редакції Конституції України, роком проголошення незалежності Соборної Республіки України буде вказана дата — 22 січня 1919 року».
Поворотним моментом для нашої держави, звичайно, став 1994 рік, коли за допомогою Кремля до влади замість Кравчука прийшов Леонід Кучма. За 10 років його керування, країна не тільки втратила унікальні можливості, а й була створена система кланового олігархату. Доказом цього може слугувати ще одна важлива дата — 28 листопада виповнилося 20 років як були оприлюднені відомі «плівки Мельниченка», на яких фактично зафіксована реальна історія 1990-х. Проте за всі ці роки ніхто так і не спромігся на юридичному рівні дати оцінку всьому тому, що було наговорено, зокрема Кучмою, на записах, в тому числі, немає остаточної крапки у резонансній «справі Гонгадзе—Подольського». Президент Володимир Зеленський нещодавно, 21 листопада, на День Гідності та Свободи за допомогою відеозв’язку поспілкувався з учасниками трьох революцій, під час якого наголосив, що «кожен громадянин нашої держави знає — зміни справді можливі». Зміни, дійсно, можливі, як показує наша «свіжа» історія, проте не докорінні, бо демонтувати «систему Кучми» поки нікому не вдається.
КОММЕНТАРИИ
«ЭТО БЫЛ НАСТОЯЩИЙ, ПОЛНОМАСШТАБНЫЙ ОПРОС ВСЕХ ГРАЖДАН»
Олесь СТАРОВОЙТ, аналитик, Львов:
- Результат Всеукраинского референдума фактически подтвердил провозглашение Независимости Верховной Радой Украины. Это было очень важно - отразить нападки из Москвы, что решение о суверенитете - это только инициатива Народного Руха Украины и отдельных киевских функционеров, и создание независимого Украинского государства народ не поддерживает.
Хорошо помню тогдашние события. Даже на Западе распад Советского Союза, мягко говоря, не вызвал восторг в политическом истеблишменте. А на наших территориях еще болели раны Тбилиси и Вильнюса, где для жестокого разгона протестов даже применили войска.
Поэтому очень важно было на политическое решение наложить его всенародную поддержку. И это удалось! Народный Рух Украины как общественно-политическая организация, интеллигенция, профсоюзы в сжатые сроки провели невероятную пропагандистскую работу в Украине. И результат превзошел самые оптимистичные ожидания.
Напомню, что это было настоящий, полномасштабный опрос всех граждан, проживавших тогда на территории Украины. В нем приняли участие почти 32 миллиона. Явка составила более 84%. И более 90% людей проголосовали за подтверждение суверенитета. Существенное преимущество сторонников Независимости была во всех без исключения регионах Украины.
Таким образом независимость Украины стала свершившимся фактом и для самих украинцев, и для других стран. Следующим логичным шагом стала ликвидация СССР - без преувеличения, историческая веха в мировой истории - коммунистическая империя зла прекратила свое существование. Уникальный исторический шанс - бескровно разрушить тоталитарную сверхдержаву и создать независимую Украину - был в полной мере реализован.
«ЗА ГОДЫ НЕЗАВИСИМОСТИ В УКРАИНЕ ТАК И НЕ СФОРМИРОВАЛАСЬ ЭЛИТА ...»
Виктор СМОЛЯРЧУК, общественный деятель, экономист, глава Волынского областного фонда поддержки сельского жилищного строительства:
- Украинцы по своей сути романтики, а не прагматики. Этим они и отличаются от своих европейских соседей, которые в 1991 году имели худшие стартовые условия, чем Украина, но уровень жизни рядовых граждан у них сегодня выше, чем в Украине. И не только в Евросоюзе, а у тех же России и Беларуси.
По моему мнению, это прежде всего связано не с внешними, а с внутренними факторами. За годы независимости в Украине так и не сформировалась элита, которая могла определить стратегию и модель государства, какой она должна быть, и средства, которыми можно достичь этой цели. Украинцы еще не стали нацией, которую объединяла бы эта цель. Пока мы будем искать врагов, жить и отмечать только трагические события прошлого, радоваться бедам соседей - толку не будет. Каждое правительство и его представители на местах живут по принципу «нам бы ночь простоять и день продержаться». К сожалению, не вижу я, за отдельными исключениями, у местных советов нового созыва видения и желания работать на общество. Все сводится к распределению должностей и самолюбованию.
А потом удивляются, почему люди не идут на выборы. Да потому, что люди увидели, что избранники заняты решением своих проблем, а на людей им наплевать ... Мы три десятка лет верили, что изменения к лучшему возможны, но в итоге - разочарование. У власти хорошие замыслы, задекларированы неплохие реформы, но их реализация несет только ухудшение для граждан. Возьмите те же реформы по здравоохранению и децентрализации. Их основная цель - приближение услуг к людям. А что имеем сегодня? Как сельскому жителю, болеющему онкозаболеванием и требующему химиотерапии, или находящемуся на гемодиализе, добираться до базовых больниц? Как можно говорить о профилактике женских заболеваний, когда на всю область всего пять маммологов, а маммографов вообще единицы? Но даже самое простое: как селянину, у которого есть подозрение на ковид, сделать тесты, когда запрещается использовать общественный транспорт и такси?
Или такое: когда начинали процесс создания общин, то говорили, что в каждом, даже небольшом, селе должен быть староста, избираемый людьми, и который должен представлять интересы жителей всех населенных пунктов. А имеем то, что старост не выбирают, а назначают главы общин, и, конечно же, они будут представлять не интересы общин, а исполнять желания главы. Старосты, кроме бывших центров сельсоветов, в других селах не назначаются, и для людей не улучшился, а ухудшился доступ к услугам. Это я вижу по родному селу Чевель, центр сельсовета (теперь старостинского округа) которого семьдесят лет находился в Полесском, с которым никогда не было транспортного сообщения. Человеку, чтобы взять справку, нужно было как-то туда добраться и застать старосту на месте. В то же время в центр общины можно добраться без проблем. Неужели нужен большой ум, если вы даже не назначаете в этом селе старосту, не прикрепляете его к Полесскому, а предоставляете все услуги непосредственно в центре общины? ... Я анализировал распределение средств по созданным в предыдущие годы общинам и вывод неутешительный: как в предыдущие годы средства выделялись в основном только на райцентры, так и теперь - на центры вновь созданных общин. Так где оно - это улучшение? Поэтому неудивительно, что большинство городских школьников не видят своего будущего в Украине, а сельских - в своей местности. Круг замкнулся.
Подготовили Наталья МАЛИМОН, «День», Луцк и Татьяна КОЗЫРЕВА, «День», Львов
