Завтра минає 80 років від дня народження Олеся Гончара
Микола РЯБЧУК, "День
... Олесь Гончар і по смерті залишається присутнім у сьогоднішній українській культурі. Ця присутність, щоправда, має радше суспільно-політичний, аніж літературний характер.
Постать Гончара виявляється вагомішою за його творчість, довколалітературний аспект його діяльності й спадщини виглядає важливішим від аспекту власне літературного. На наївному нерозрізненні цих двох аспектів або на свідомій підміні одного з них іншим грунтується більшість дискусій довкола імені Гончара, які, зрештою, важко назвати й дискусіями: опоненти не дбають про аргументацію, проте виявляють неабияку винахідливість у навішуванні образливих ярликів та в нанизуванні панегіричних чи, навпаки, лайливих епітетів на українського радянського класика (для одних) чи соцреалістичного ідола (для інших).
Те, що Гончар був і одним, і другим, якось кепсько вкладається в головах опонентів. Хоч саме примхливе поєднання "українськості" і "радянськості", за всього свого драматизму, є для О. Гончара сутнісним; саме воно робить постать письменника стереоскопічною і саме в цьому криється джерело протилежних, взаємозаперечних підходів до його життя й творчості. Поки одні наголошують на його незаперечному українському патріотизмі, вболіванні за долю української мови, культури та й, зрештою, долю цілком конкретних людей, утискуваних режимом, інші беззастережно таврують його як "режимного автора", що вірою і правдою прислужував владі, здобуваючи ленінсько-сталінські премії, зірки героя соцпраці, депутатські, академічні та інші регалії - аж до членства в ЦК КПУ та ЦК КПРС.
Обидві картини є слушними, але - частково, наче два боки однієї медалі. Обидва погляди небезпечні, бо ж фатально спрощують складне явище і, назагал, містифікують дійсність. З одного боку, виникає спокуса проголосити письменника "сумлінням нації" й "лицарем честі", яким він, безперечно, не був, бо завжди добре знав межу, до якої можна виявляти своє "вільнодумство" і своє "українство". Цей підхід ображає, власне, пам`ять десятків людей, зокрема й першорядних письменників рівня Стуса й Світличного, які справді - ціною свободи і, навіть, життя - протистояли режимові, виставляючи для всіх нас справді недосяжну планку честі й моральності.
А з іншого боку, виникає не менша спокуса скинути його взагалі з "корабля сучасності", проголосивши партійним служакою й графоманом, яким він, безперечно, також не був, бо ж, крім обов`язкової "радянськості", завжди виявляв ще й несанкціоновану і тому підозрілу для влади "українськість" - і в цілком соцреалістичних "Прапороносцях", і в не набагато реалістичнішому "Соборі". Тож нігілістичний підхід теж є несправедливим і, власне, образливим - не лише для самого письменника, а й для ряду його колег з СПУ, котрі все-таки відрізнялися від пересічних соцреалістів своєї доби, від десятків придворних писак, яких нині ніхто уже й не згадає - і хвала Богові.
Заперечення Гончара є великою мірою відповіддю на його безоглядне захвалювання й безпідставну канонізацію. Для багатьох молодих літераторів Гончар є радше символом, ніж реальною постаттю, - символом соцреалізму з його помпезністю й марнослів`ям та шкільної авторитарності з іконографічним переліком "корифеїв", яких слід "шанувати".
Можна припустити, що ця реакція була б слабшою, коли б білялітературні метри відмовилися від курйозних спроб зробити з Гончара "письменника світового рівня", "великого українця" і "класика літератури ХХ століття". Він заслуговує, зрештою, шани й за те, чим був: небезталанним автором, якому судилось дебютувати у вкрай несприятливі для літератури часи і, відтак, частково змарнувати свій хист на сумнівні тексти, в яких, як то кажуть, "щось є", але ще більше - "немає". Попри це, на відміну від більшості колег і сучасників, він таки намагався боронити гідність - свою, своєї літератури й свого народу, - тією мірою, якою йому дозволяли обставини й власна, загалом не бійцівська, вдача. Увага до саме такого, людського, вразливого, суперечливого, аж ніяк не "героїчного" і тим паче не "геніального" образу письменника могла б викликати значно більшу довіру й прихильність сучасного читача, ніж усі ті потоки банальностей та загальників, які ми подибуємо в численних статтях і грубезних томах на кшталт нещодавно виданих "Українським письменником" спогадів про Олеся Гончара, - де, крім тексту покійного Віктора Батюка, здається, нема жодного живого слова, враження, міркування. А тим часом відмова від штучного і надмірного уславлення письменника зовсім не означає його "приниження": він, поза сумнівом, посідає важливе місце в історії української літератури, в нашому штучно спустошеному сталінізмом культурному просторі.
Схоже, однак, що до такого, простого й чесного, визнання реальної ролі О. Гончара наша письменницька й академічна номенклатура ще не готова. І це, по своєму, теж зрозуміло. Адже проголошуючи Гончара "класиком", кожен посередній письменник знижує планку до цілком доступного для себе рівня, відкриваючи й собі можливість потрапити до літературного "іконостасу". В реальному літературному світі, де є Гессе й Томас Манн, Борхес та Голдінг, Стус і Калинець, такі шанси залишаються в небагатьох. А отже, й триватимуть несправедливо-жорсткі нападки на нього з протилежного табору - з боку юних нонконформістів, котрі не "продавались", бо ніхто їх і не купував: режим нічого не пропонував їм, крім жовтенятських зірочок та піонерських галстуків.
Тим часом Олесь Гончар, безперечно, заслуговує кращої долі - без дутої слави і безпідставних образ.
